Граф Дмитро́ Олексі́йович Мілю́тін (; , Москва, Російська імперія — , Сімеїз, Таврійська губернія, Російська імперія) — російський державний діяч, військовий історик, діяч Корпусу військових топографів. Військовий міністр Російської імперії у 1861—1881 роках, генерал-фельдмаршал (1898). Автор військових реформ 1860-1870-х років. Відіграв значну роль у геноциді черкесів.
Ранні роки Закінчив Московський університетський пансіон (1833) та Військову академію в Санкт-Петербурзі. На відміну від брата Миколи, що вибрав цивільну службу, Дмитро Мілютін пішов добровольцем на Кавказьку війну. У 1843—1845 роках був оберквартирмейстром російських військ на Кавказі. 1845 року внаслідок тяжкого поранення пішов з військової служби.
Наукова діяльність Після повернення з Кавказу Мілютін почав читати лекції у військовій академії як професор кафедри військової географії, згодом — військової статистики.
У наступні роки Мілютін мав репутацію відомого науковця. Він підкреслив значущість військової статистики й написав першу об'ємну працю в цій галузі. Він вважав Олександра Суворова взірцевим полководцем, а 1799 року — його найвидатнішою кампанією. У 1852—1853 роках Мілютін опублікував п'ятитомний твір «Історія війни Росії з Францією за правління Павла I в 1799 році» (). 1853 року нагороджений з історії.
1853 року Мілютін призначений членом-кореспондентом Санкт-Петербурзької академії наук, а 1866 року — її почесним членом. Також був почесним головою Військово-юридичної академії (1881), почесним президентом Миколаївської академії Генерального штабу (1883), почесним членом Харківського університету (1860).
Мілютін аналізував причини поразки Росії в Кримській війні 1853—1856 років і запропонував провести деякі радикальні військові реформи. Імператор Олександр II підтримав його ідеї та призначив його військовим міністром у 1861 році.
Військовий міністр
Під час Кримської війни Мілютін був відряджений до Військового міністерства; у 1856—1859 роках він був начальником головного штабу Кавказької армії та брав участь у захопленні в полон Шаміля — лідера кавказьких народів у боротьбі проти Росії. З 1860 року був товаришем (заступником) військового міністра.
Дмитро Мілютін обіймав посаду військового міністра з 16 травня 1861 по 21 травня 1881 року. За цей період проведено значні військові реформи, основними положеннями якої стало запровадження загальної військової повинності та . Військова служба стала обов'язковою для всіх чоловіків від 21 року; її тривалість було зменшено від 25 до 6 років. Дворяни також були зобов'язані проходити військову службу. Також було реформовано систему військової освіти, а початкова освіта стала доступною всім призовникамWiesław Caban, Losy żołnierzy powstania listopadowego wcielonych do armii carskiej, w: Przegląd Historyczny, t. XCI, z. 2, s. 245..
Успіх реформ Мілютіна був продемонстрований під час російсько-турецької війни 1877—1878 років, яка завершилась успішно для Російської імперії. Після завершення війни Мілютін створив комісію для розслідування порушень у поставках продовольства для російської армії під час облоги Плевена.
У 1861—1865 роках Мілютін був приймав рішення щодо депортацій черкесів, одного з кавказьких народів, які спричинили масові смерті від голоду та хворобWalter Richmond, The Circassian Genocide (Rutgers University Press, 2013) pp 70-71, 131-32..
Пізні роки
Убивство імператора Олександра II погіршило становище Мілютіна. За сприяння Костянтина Побєдоносцева, одного з найвпливовіших політиків доби Олександра III, який намагався ліквідувати ліберальні прояви правління попереднього імператора, Мілютін був звільнений з посади військового міністра.
1898 року отримав звання генерал-фельдмаршала.
Помер 1912 року в маєтку в Сімеїзі в Криму. Похований у Новодівочому монастирі.
Нагороди
Російські
Орден святої Анни I та II ступенів Орден Білого Орла Орден святого Станіслава I та III ступенів Орден святого Володимира I ступеня Орден святого Олександра Невського Орден святого Андрія Первозванного Орден святого Георгія II ступеня
Іноземні
: Орден Зірки Румунії : Орден Червоного Орла Pour le Mérite Орден Чорного орла : Орден Залізної Корони Орден Леопольда : Орден Почесного легіонуM. Wattel, B. Wattel. (2009). Les Grand'Croix de la Légion d'honneur de 1805 à nos jours. Titulaires français et étrangers. Paris: Archives & Culture. p. 516. ISBN 978-2-35077-135-9. Орден Академічних пальм : Орден Серафимів Bille-Hansen, A. C.; Holck, Harald, eds. (1910) [1st pub.:1801]. Statshaandbog for Kongeriget Danmark for Aaret 1910 [State Manual of the Kingdom of Denmark for the Year 1910] (PDF). Kongelig Dansk Hof- og Statskalender (in Danish). Copenhagen: J.H. Schultz A.-S. Universitetsbogtrykkeri. pp. 3, 6.: Орден Слона Угорське королівство: Королівський угорський орден Святого Стефана Мекленбург-Стреліц: Орден Вендської корони : Acović, Dragomir (2012). Slava i čast: Odlikovanja među Srbima, Srbi među odlikovanjima. Belgrade: Službeni Glasnik. p. 623. : Орден князя Данила I Каджарський Іран: Орден Лева і Сонця
Примітки
Джерела
Байов А. К. Граф Д. А. Милютин: Биогр. очерк. С.-Петербург, 1912.
Почесні члени Харківського університету: Біогр. довід. Х., 2015.
Forrest A. Miller, Dmitrii Miliutin and the Reform Era in Russia (1968) Walter Richmond, The Circassian Genocide (Rutgers University Press, 2013)