Енн Гатчінсон (Anne Hutchinson), до шлюбу Марбері (Marbury, липень 1591 — серпень 1643) — пуританська духовна порадниця, релігійна реформаторка, феміністка та акушерка. Ключова фігура в історії релігійної свободи в американських колоніях Англії та в історії жінок у служінні, що кидає виклик авторитету церковнослужителів.

Важлива учасниця антиноміанської суперечки, яка сколихнула молоду колонію Массачусетської затоки з 1636 по 1638 рік. Її тверді релігійні переконання суперечили усталеному пуританському духовенству в районі Бостона, а її популярність і харизма сприяли виникненню богословського розколу, який загрожував пуританській релігійній громаді в Новій Англії. Зрештою її засудили і вислали з колонії разом з багатьма її прихильниками та прихильницями.

Огляд Енн Марбері народилася в Олфорді, графство Лінкольншир, Англія, у сім'ї Бріджит Драйден та Френсіса Марбері, англіканського священника та шкільного вчителя, який дав їй набагато кращу освіту, ніж більшості інших дівчат. У юності жила в Лондоні і там одружилася з другом родини Вільямом Гатчінсоном. Подружжя повернулося в Олфорд, де у сусідньому порту Бостон, графство Лінкольншир, вони почали стежити за проповідником Джоном Коттоном. 1633 року Коттон був змушений емігрувати, а через рік Гатчінсони пішли за ним зі своїми 11 дітьми й незабаром добре закріпилися в зростаючому поселенні Бостона в Новій Англії. Енн Гатчінсон була акушеркою і допомагала тим, хто потребували її допомоги, а також відкрито ділилася своїми релігійними поглядами. Незабаром вона щотижня приймала у себе вдома жінок, коментуючи останні проповіді. Ці зустрічі стали настільки популярними, що вона почала запрошувати на них і чоловіків, зокрема молодого губернатора колонії Генрі Вейна.

Гатчінсон почала звинувачувати місцевих служителів (за винятком Коттона і зятя її чоловіка Джона Вілрайта) в тому, що вони проповідують завіт справ, а не завіт благодаті, і багато служителів почали скаржитися на її все більш кричущі звинувачення, а також на деякі неортодоксальні богословські вчення. Ситуація врешті переросла в те, що зазвичай називають Антиномічною суперечкою, кульмінацією якої став судовий процес 1637 року, засудження і вигнання з колонії. Основним доказом були її презирливі висловлювання про пуританських священнослужителів, але суд відмовився назвати підстави для її засудження. За цим церковний суд у березні 1638 року прийняв рішення про її вигнання зі своєї конгрегації.

За підтримки засновника плантацій Провіденс Роджера Вільямса Енн Гатчінсон і багато її прихильників та прихильниць заснували поселення Портсмут, штат Род-Айленд, що стало колонією Род-Айленд і плантаціями Провіденс. Після смерті чоловіка через кілька років загроза анексії Род-Айленду штатом Массачусетс змусила Гатчінсон переїхати за межі досяжності Бостона, на землі голландців. П'ятеро її старших дітей, що вижили, залишилися в Новій Англії або в Англії, тоді як вона оселилася зі своїми молодшими дітьми біля стародавньої пам'ятки Спліт-Рок, що пізніше стало Бронксом у Нью-Йорку. На той час напруженість у відносинах з індіанським племенем Сіваной була високою. У серпні 1643 року під час війни Кіфта Енн Гатчінсон, шестеро її дітей та інших членів сім'ї вбили сіваної. Єдиною вцілілою була її дев'ятирічна донька Сюзанна, яка потрапила в полон.

Енн Гатчінсон є ключовою фігурою в історії релігійної свободи в американських колоніях Англії та в історії жінок у служінні, що кидає виклик авторитету церковнослужителів. Штат Массачусетс відзначив її пам'ятником, який назвав її «відважною представницею громадянської свободи та віротерпимості». Історик Майкл Віншип, автор двох книг про неї, назвав її «найвідомішою або найганебнішою англійкою в колоніальній історії Америки».

Життя в Англії

Дитинство

Енн Марбері народилася від батьків Френсіса Марбері та Бріджит Драйден в Олфорді, графство Лінкольншир, Англія, і була охрещена там 20 липня 1591 року. Її батько був англіканським священнослужителем у Лондоні з сильними пуританськими нахилами, який твердо вважав, що священнослужителі повинні бути добре освіченими, і конфліктував зі своїм начальством у цьому питанні. Неодноразові виклики Марбері англіканській владі призвели до суду та його ув'язнення за кілька років до народження Анни. 1578 року над ним відбувся публічний суд, стенограму якого він зробив по пам'яті під час домашнього арешту.

За своє переконання в єресі Марбері провів 2 роки у в'язниці Маршалсі на південному березі річки Темзи навпроти Лондона. 1580 року, у віці 25 років, вона був звільнений і вважався достатньо реформованим, щоб проповідувати та навчати. Він переїхав до віддаленого ринкового містечка Алфорд у Лінкольнширі, приблизно за на північ від Лондона. Незабаром батько Енн був призначений куратом (помічником священника) церкви Святого Вілфріда в Олфорді, а 1585 року він став директором вільної гімназії Елфорда, однієї з багатьох таких державних безкоштовних шкіл для бідних, заснованих королевою Єлизаветою I. Приблизно в цей час Марбері одружився зі своєю першою дружиною Елізабет Мур, яка народила трьох дітей, а потім померла. Через рік після смерті своєї першої дружини Марбері одружився з Бріджит Драйден, приблизно на 10 років молодшою за нього та з відомої родини Нортгемптона. Її брат Еразм був дідом Джона Драйдена, драматурга та поета-лауреата. Енн була третьою з 15 дітей, народжених у цьому шлюбі, 12 з яких пережили раннє дитинство. Марбері прожили в Олфорді перші 15 років життя Енн, і вона отримала кращу освіту, ніж більшість дівчат того часу, завдяки твердій прихильності її батька до навчання. Тут вона близько познайомилася зі Святим Письмом і християнськими принципами. У той час навчання пропонувалося майже виключно хлопчикам і чоловікам. Однією з можливих причин, чому Марбері навчав своїх дочок, могло бути те, що шестеро з перших семи його дітей були дівчатками. Іншою причиною, можливо, було те, що правлячий клас Єлизаветинської Англії почав розуміти, що дівчаток можна навчати, дивлячись на приклад королеви, яка розмовляла шістьма іноземними мовами.

1605 року, коли Енн було 15 років, її родина переїхала з Олфорда до центру Лондона, де її батько отримав посаду вікарія святого Мартіна Вінтрі. Через брак духовенства, тут його вираження пуританських поглядів сприймали, хоча й дещо приглушено. 1608 року Марбері взяв на себе додаткову роботу, проповідуючи в парафії Святого Панкраса, Сопер Лейн, за кілька миль на північний захід від міста, подорожуючи туди верхи двічі на тиждень. 1610 року він замінив цю посаду на іншу, набагато ближчу до дому, і став ректором церкви Святої Маргарет, Нью-Фіш-стріт, за декілька хвилин ходьби від Святого Мартіна Вінтрі. Він перебував на високій сходинці своєї кар'єри, але раптово помер у віці 55 років. Це відбулося у лютому 1611 року, коли Енн було 19 років.

Дорослість: за Джоном Коттоном Через рік після смерті свого батька 21-річна Енн Марбері одружилася з Вільямом Гатчінсоном, знайомим з Олфорда, який був торговцем тканинами і працював у Лондоні. Пара одружилася в церкві Святої Марії Вулнот у Лондоні 9 серпня 1612 року, невдовзі після чого вони повернулися до свого рідного міста Алфорд.

Невдовзі вони почули про популярного церковнослужителя, на ім'я Джон Коттон, який проповідував у церкві Святого Ботольфа у великому порту Бостона, приблизно за від Алфорда. У рік, коли Гатчінсони одружилися, Коттон був призначений священником у Бостоні після того, як він був викладачем у коледжі Еммануеля в Кембриджі. Йому було 27 років, але він здобув репутацію одного з провідних пуритан в Англії. Як тільки Гатчінсони почули проповідь Коттона, подружжя їздило до Бостона якомога частіше, витримуючи тяжкість верхової їзди, коли дозволяли погода та обставини. Духовне послання Коттона відрізнялося від послання його однодумців-пуритан, оскільки він менше наголошував на поведінці людини для досягнення Божого спасіння, а більше на моменті релігійного навернення, «під час якого смертна людина була наповнена божественною благодаттю». Енн Гатчінсон привабила теологія Коттона про «абсолютну благодать», що змусило її поставити під сумнів цінність «діл» і розглядати Святий Дух як «проживаючого в обраних святих». Це дозволило ідентифікувати її як «містичну учасницю трансцендентної влади Всемогутнього»; така теологія надавала можливості жінкам, за словами Єви Лаплант, чий статус іншим чином визначався їхніми чоловіками чи батьками.

Ще один сильний вплив на Гатчінсон був ближчий до її дому в сусідньому місті Білсбі. Її зять, молодий служитель Джон Вілрайт, проповідував послання, схоже на послання Коттона. Будучи реформаторами, і Коттон, і Вілрайт заохочували почуття релігійного відродження серед своїх парафіян, але їхні щотижневі проповіді не задовольняли прагнення деяких віруючих пуритан. Це призвело до появи конвенцій, які були зібраннями «тих, хто знайшов благодать», щоб слухати повторення проповідей, обговорювати та обговорювати Писання та молитися. Ці зібрання особливо важливими були для жінок, оскільки вони дозволяли їм взяти на себе роль релігійної лідерки, якої інакше їм було відмовлено в церковній ієрархії, де домінували чоловіки. Гатчінсон надихалась Коттоном та іншими жінками, які керували конвенціями, і вона почала проводити зібрання у власному домі, де переглядала останні проповіді зі своїми слухачами та давала власні пояснення послання.

Пуритани хотіли скасувати церемонію англіканської церкви і керувати своїми церквами на основі консенсусу парафіян. Вони вважали за краще усунути єпископів, призначених монархами, обирати своїх власних церковних старійшин (або губернаторів) і передбачити мирського лідера та двох служителів — одного вчителя, який відповідав би доктрині, а іншого — пастора, який відповідав за душі людей. 1633 року схильність Коттона до таких пуританських звичаїв привернула увагу архієпископа Вільяма Лауда, який проводив кампанію з придушення будь-яких проповідей і практик, які не відповідали практикам усталеної англіканської церкви. Того року Коттона було усунено від служіння, і він переховувався. Під загрозою тюремного ув'язнення він поспішно вирушив до Нової Англії на борту корабля «Гріффін», взявши з собою вагітну дружину. Під час подорожі до колоній вона народила їм дитину, яку вони назвали Сіборн.

Коли Коттон покинув Англію, Енн Гатчінсон описала це як «велику біду для неї» і сказала, що вона «не могла заспокоїтися», поки не пішла за своїм пастором до Нової Англії. Гатчінсон вірила, що Святий Дух наказав їй слідувати за Коттоном до Америки, «під враженням від доказів божественного провидіння». Однак вона була на 14-му тижні вагітності, тому подорожувала лише після народження дитини. Маючи намір незабаром відправитися до Нової Англії, Гатчінсони дозволили своєму старшому синові Едварду відплисти з Коттоном до того, як решта сім'ї вирушить у плавання. 1634 року 43-річна Енн Гатчінсон вирушила в подорож з Англії разом зі своїм 48-річним чоловіком Вільямом та іншими десятьма дітьми віком від восьми місяців до 19 років. Вони пливли на борту «Гриффіна», того самого корабля, який роком раніше перевозив Коттона та їх старшого сина.

Бостон