Імміграція до Німеччини, як у сучасних кордонах країни, так і в численних політичних утвореннях, що їй передували, відбувалася протягом усієї історії країни. Сьогодні Німеччина є однією з найпопулярніших країн призначення для іммігрантів у світі: з 2013 року до неї щороку переїжджає понад 1 мільйон осіб. Станом на 2019 рік близько 13,7 мільйона осіб, що проживають у Німеччині, або близько 17 % населення, є іммігрантами в першому поколінні.

Ще до офіційного заснування Німеччини в 1871 році її попередники, такі як Священна Римська імперія та Німецька конфедерація, були місцем призначення для іммігрантів. Перші приклади включають протестантів, які шукали релігійної свободи, та біженців від поділів Польщі. Єврейська імміграція, переважно зі Східної Європи, також була значною. У 20-му столітті зростання антисемітизму та ксенофобії призвело до масової еміграції німецьких євреїв і завершилося Голокостом, під час якого майже всі німецькі євреї, що залишилися, та багато інших релігійних чи етнічних груп, таких як німецькі роми, були систематично вбиті. Упродовж десятиліть, що минули відтоді, Німеччина пережила нову хвилю імміграції, особливо зі Східної та Південної Європи, Туреччини та Близького Сходу. З 1990 року Німеччина стабільно входить до п'ятірки найпопулярніших країн призначення для іммігрантів у світі. За даними Федерального статистичного управління у 2016 році, понад один з п'яти німців має принаймні часткове коріння за межами країни..

У сучасній Німеччині імміграція, як правило, зростала і падала разом з економікою країни. Економічний бум 2010-х років у поєднанні зі скасуванням вимог щодо робочих віз для багатьох громадян ЄС спричинив стійкий приплив іммігрантів з інших країн Європи. Крім економічних тенденцій, країна також пережила кілька окремих великих хвиль імміграції. До них належать примусове переселення етнічних німців зі Східної Європи після Другої світової війни, програма гастарбайтерів 1950-1970-х років та етнічні німці з колишніх комуністичних країн, які вимагали права на повернення після розпаду Радянського Союзу. Німеччина також прийняла значну кількість біженців з Югославії в 1990-х роках та Сирії в 2010-х роках.

Частково мотивована низьким рівнем народжуваності та нестачею робочої сили, урядова політика Німеччини щодо імміграції була відносно ліберальною з 1950-х років, хоча консервативні політики чинили опір нормалізації становища Німеччини як країни іммігрантів, а закони про громадянство, відповідно, залишалися відносно обмежувальними до середини 2000-х років. Масштабна реформа імміграційного законодавства у 2005 році вперше дозволила державі виділити ресурси на інтеграцію новоприбулих і значно лібералізувала ринок праці для кваліфікованих фахівців, водночас обмеживши його для некваліфікованих працівників. Менші імміграційні реформи у 2009, 2012 і 2020 роках сприяли загальній тенденції лібералізації, хоча продовжують лунати заклики до більш комплексної реформи, особливо щодо спрощення акредитації іноземних кваліфікацій та полегшення працевлаштування компаніями громадян країн, які не є членами ЄС.

Історія імміграції до Німеччини

До об'єднання Контрреформація в 16-17 століттях призвела до того, що велика кількість протестантів оселилася в протестантських — або принаймні релігійно толерантних — князівствах і містах Священної Римської імперії, значна частина яких згодом стане Німеччиною. За однією з оцінок, загалом 100 000 протестантів переїхали з габсбурзьких земель на територію сучасної південної та центральної Німеччини у 17 столітті.

Велика кількість гугенотів також втекла з Франції після різанини на День Святого Варфоломія в 1572 році, близько 40 000 з них оселилися на території сучасної Німеччини. Хоча багато хто повернувся до Франції після Нантського едикту 1598 року, який проголосив політику релігійної толерантності щодо гугенотів, повторні хвилі конфліктів і переслідувань протягом наступних кількох століть спричинили нові хвилі еміграції. Бранденбург-Пруссія, Гессен-Кассель, Бранденбург-Байройт і Ганновер були основними місцями призначення гугенотів у цей час.

Кілька тисяч англійських і шотландських пресвітеріан також втекли від жорстокого правління Марії Тюдор; багато з них оселилися у Франкфурті. Багато голландських кальвіністів оселилися на північному заході Німеччини після Голландське повстання.

Після Другої світової війни до возз'єднання (1945—1990) Наприкінці Другої світової війни та після неї до 12 мільйонів біженців з числа етнічних німців, так званих «Heimatvertriebene» (нім. «вигнанці», буквально «переміщені особи з батьківщини»), були змушені мігрувати з колишніх німецьких територій, таких як Сілезія або Східна Пруссія, до новостворених держав повоєнної Німеччини та окупованої союзниками Австрії, через зміну кордонів у Європі.

Програми для гастарбайтерів Через нестачу робочої сили під час Wirtschaftswunder («економічного дива») у 1950-х і 1960-х роках уряд Західної Німеччини підписав двосторонні угоди про вербування з Італією в 1955 році, Грецією в 1960 році, Туреччиною в 1961 році, Марокко в 1963 році, Португалією в 1964 році, Тунісом в 1965 році і Югославією в 1968 році. Ці угоди дозволяли німецьким компаніям наймати іноземних громадян для роботи в Німеччині. Спочатку дозволи на роботу видавалися терміном на два роки, після чого найняті працівники повинні були повернутися до своїх країн. Однак багато компаній неодноразово продовжували дозволи на роботу; деякі двосторонні договори були навіть оновлені, щоб надати працівникам постійне місце проживання після прибуття. В результаті, хоча багато хто з них врешті-решт повернувся до своїх країн походження, кілька мільйонів завербованих працівників та їхніх сімей в кінцевому підсумку оселилися в Німеччині на постійне місце проживання. Тим не менш, уряд продовжував заохочувати громадське сприйняття прибулих іммігрантів як тимчасових гастарбайтерів і протягом багатьох років мало що робив для їхньої інтеграції в німецьке суспільство.

Східна Німеччина створила подібні схеми вербування іноземців, хоча в набагато менших масштабах і виключно з іншими соціалістичними країнами. Більшість іноземних робітників, завербованих у Східній Німеччині, відомих як «вертрагсарбайтери», походили з Північного В'єтнаму (близько 60 000), Куби (30 000), Мозамбіку (21 000) та Анголи (6 000). Уряд зображував Східну Німеччину як пост-расове суспільство і називав іноземних робітників соціалістичними «друзями», які здобудуть навички, що їх потім можна буде застосувати у їхніх рідних країнах. Насправді ж расизм і експлуатація були широко поширені. Робітники, як правило, були суворо відокремлені від місцевих жителів і виконували чорну роботу, яку місцеві жителі відмовлялися робити. Значна частина їхньої зарплати часто перенаправлялася урядам їхніх країн, що робило їхні засоби до існування нестабільними. Після об'єднання Німеччини в 1990 році багато хто з приблизно 90 000 іноземних робітників, які жили в колишній Східній Німеччині, не мали легального статусу робітників-іммігрантів відповідно до західної системи. Як наслідок, багато з них зіткнулися з депортацією або достроковим припиненням дозволів на проживання і роботу, а також з відкритою дискримінацією на робочому місці і расизмом у повсякденному житті. Переважна більшість зрештою повернулася на батьківщину.

Імміграція зі Східної Німеччини до Західної Німеччини У 1980-х роках з поступовим відкриттям Східного блоку почався невеликий, але стабільний потік східних німців, які іммігрували на Захід (Übersiedler). У 1990 році, в рік об'єднання Німеччини, їхня кількість зросла до 389 000.

Ауссідлер

Коли країни Східного блоку поступово почали відкривати свої кордони у 1980-х роках, велика кількість етнічних німців з цих країн почала переїжджати до Німеччини. Німецьке законодавство на той час визнавало майже необмежене право на повернення для осіб німецького походження, яких у Радянському Союзі, Польщі та Румунії налічувалося кілька мільйонів. Спочатку Німеччина приймала близько 40 000 осіб на рік. У 1987 році ця кількість подвоїлася, у 1988 році ще раз подвоїлася, а в 1990 році іммігрувало майже 400 000. Після прибуття етнічні німці одразу ставали громадянами відповідно до статті 116 Основного закону і отримували фінансові та численні соціальні пільги, включаючи мовну підготовку, оскільки багато хто не володів німецькою мовою. Соціальна інтеграція часто була складною, хоча етнічні німці мали право на німецьке громадянство, але багатьом німцям вони не здавалися німцями. У 1991 році набули чинності обмеження, які полягали в тому, що етнічні німці були закріплені за певними районами, втрачаючи пільги, якщо вони переїжджали. Німецький уряд також заохочував кілька мільйонів етнічних німців, які проживали в колишньому Радянському Союзі та Східній Європі, залишатися там. З січня 1993 року не більше 220 000 етнічних німців можуть іммігрувати на рік. Загалом, понад 4,5 мільйона етнічних німців переїхали до Німеччини між 1990 та 2007 роками.

Біженці Паралельно з цим, третім потоком імміграції, починаючи з середини 1980-х років, були військові біженці, яких Західна Німеччина прийняла більше, ніж будь-яка інша західноєвропейська країна, завдяки майже беззастережному праву на притулок. Близько 300 000 іранців втекли від переслідувань після Іранської революції лише між 1979 і 1986 роками. Значна кількість шукачів притулку прибула з Туреччини після військового перевороту 1980 року і, окремо, через постійні переслідування турецьких курдів у цій країні. Кілька тисяч людей також шукали притулку в Німеччині через громадянську війну в Лівані.

1990 — по теперішній час

Югославські біженці

Через початок югославських воєн у 1991 році велика кількість біженців попрямувала до Німеччини та інших європейських країн. 31] Між 1990 і 1992 роками майже 900 000 людей шукали притулку в об'єднаній Німеччині. У 1992 році Німеччина прийняла майже 70 відсотків усіх шукачів притулку, зареєстрованих у Європейському Співтоваристві. Для порівняння, лише близько 100 000 людей шукали притулку в США в тому ж році. Зростання кількості шукачів притулку змусило Бундестаг значно обмежити раніше беззастережне право на притулок у Німеччині, яке колишні німецькі біженці «вважали священним, оскільки покладалися на нього, щоб врятуватися від нацистського режиму», і яке вимагало внесення змін до Конституції. Заяви людей, які в'їжджають до Німеччини після проходження через інші країни-члени Європейського Співтовариства, де вони теоретично могли б уже подати прохання про надання притулку, тепер відхиляються, так само як і заяви громадян безпечних держав.

Хоча лише близько 5 відсотків заяв про надання притулку були схвалені, а розгляд апеляцій іноді займав роки, багато шукачів притулку змогли залишитися в Німеччині і отримали фінансову та соціальну допомогу від уряду.

Міграційна криза 2015 року У червні 2015 року кількість нових прибулих шукачів притулку, яка стабільно зростала протягом багатьох років, почала різко збільшуватися, особливо за рахунок біженців, які рятуються від воєн у Сирії, Іраку та Афганістані. Початковий прогноз у 450 000 шукачів притулку, які в'їхали до Німеччини за весь 2015 рік, був переглянутий у бік збільшення до 800 000 у серпні, а у вересні — до понад 1 мільйона. Фактична остаточна цифра склала 1,1 мільйона; Німеччина витратила близько 16 мільярдів євро (0,5 % ВВП) на обробку та розміщення біженців того року.