Китайсько-тайванські відносини

Китайсько-тайванські відносини ( «міжпротокові відносини», «відносини через протоку», або «материково-тайванські відносини») — історичні та поточні двосторонні відносини між материковим Китаєм (Китайською Народною Республікою) та Тайванем (Республікою Китай).

Взаємини складні та суперечливі у зв'язку зі спором про політичний статус Тайваню, що виник після передачі управління островом від Японської імперії до Китайської Республіки наприкінці Другої світової війни в 1945 році та наступного розколу між КНР і Республікою Китай у результаті громадянської війни в Китаї. Сторонам належить визначитися, чи два китайські уряди досі перебувають у стані громадянської війни за один Китай, де кожен керує одним із двох «регіонів» або частин однієї країни (наприклад, «Консенсус 1992 року»), а якщо ні, то чи готові возз'єднатися за принципом «одна країна, дві системи», а також чи представляють вони нині окремі держави (або «Тайвань» і «Китай», або два Китаї). Англомовний вираз «відносини через протоку» вважається нейтральним терміном, який уникає посилання на політичний статус будь-якої сторони.

Дебати щодо юридичного завершення громадянської війни тривають, оскільки жодного мирного договору чи перемир'я підписано не було, попри те, що 1949 року, коли громадянська війна рішуче обернулася на користь КПК, гоміньданівський уряд Республіки Китай відступив на Тайвань, де встановив тимчасову столицю в Тайбеї, а КПК проголосила утворення Китайської Народної Республіки з урядом у Пекіні.

Відтоді відносини між урядами в Пекіні та Тайбеї характеризуються обмеженими контактами, напругою та нестабільністю. У перші роки тривали військові конфлікти, а на дипломатичному рівні обидва уряди боролися за право називатися законним урядом Китаю. Після демократизації Тайваню питання політичного і правового статусу Тайваню звелося до вибору між політичним об'єднанням із материковим Китаєм та незалежністю Тайваню де-юре. КНР залишається ворожою до будь-якого офіційного оголошення незалежності та продовжує претендувати на владу над Тайванем.

Водночас зросли неурядові та напівдержавні обміни між двома сторонами. 2008 року між ними почалися переговори про відновлення «трьох сполучень» (поштового, транспортного, торговельного), перерваних із 1949 року. Китай — найважливіша ціль тайванських прямих іноземних інвестицій. Дипломатичні контакти загалом обмежуються періодами, коли при владі уряди, сформовані Гоміньданом. Однак і за часів правління Демократичної прогресивної партії (ДПП) продовжуються через неофіційні канали переговори з практичних питань.

Історія Хронологія

Керівники двох влад

Період до 1949

У стародавні часи між людьми обабіч протоки відбувався обмін населенням, культурою та технологіями.Zhang, Qiyun. (1959) An outline history of Taiwan. Taipei: China Culture Publishing FoundationSanchze-Mazas (ed.) (2008) Past human migrations in East Asia : matching archaeology, linguistics and genetics. New York: Routledge.Brown, Melissa J. (2004) Is Taiwan Chinese? : the impact of culture, power, and migration on changing identities. Berkeley: University of California Press Проте жодна китайська династія тоді офіційно не володіла Тайванем. У XVI—XVII століттях Тайвань уперше привернув увагу португальських, а потім голландських та іспанських першовідкривачів. Після заснування свого першого поселення на Тайвані в 1624 році голландці зазнали поразки в 1662 році від лояліста династії Мін Коксінґи (він же Чжен Ченгун), який захопив острів і встановив першу офіційну владу китайців (хань) на Тайвані. Спадкоємці Коксінґи використовували Тайвань як базу для влаштування набігів на материковий Китай проти маньчжурської династії Цін, доки не зазнали 1683 року поразки від військ Цін. 1684 року Тайвань увійшов до складу провінції Фуцзянь.

Оскільки інші держави в XIX столітті дедалі більше задивлялися на Тайвань через його стратегічне положення та ресурси, місцева влада почала спробу модернізації. 1887 року імператорським указом оголошено провінцію Фуцзянь-Тайвань. Однак падіння Цін відбулося швидше, ніж розвиток Тайваню, і 1895 року, після його поразки в Першій китайсько-японській війні, імперський уряд відступив Тайвань Японії на безстроковій основі. Короткий час лоялісти Цін чинили опір японському правлінню під прапором «Республіки Формози», але японська влада швидко придушила їх.

Японія правила на Тайвані до 1945 року. Входячи до Японської імперії, Тайвань був іноземною юрисдикцією відносно династії Цін до 1912 року і відносно Китайської Республіки — решту японського правління. 1945 року Японія програла в Другій світовій війні, а її війська на Тайвані здалися союзникам; острів узяла під опіку Республіка Китай, якою тоді керував Гоміньдан. Доба післявоєнного правління Гоміньдану в Китаї (1945—1949) ознаменувалася конфліктом на Тайвані між місцевими жителями та новою владою Гоміньдану. Тайванці збунтувалися 28 лютого 1947, але Гоміньдан жорстоко придушив повстання. Ці події посіяли зерна майбутнього руху за незалежність Тайваню.

Незабаром Китай погруз у повномасштабній громадянській війні. 1949 року конфлікт рішуче обернувся проти Гоміньдану на користь КПК. 1 жовтня 1949 року голова ЦК КПК Мао Цзедун проголосив у Пекіні заснування Китайської Народної Республіки (КНР). Уряд капіталістичної Республіки Китай відступив на Тайвань, оголосивши зрештою в грудні 1949 року своєю тимчасовою столицею Тайбей.

1949—1979 Відступ Гоміньдану У червні 1949 року Республіка Китай (РК) оголосила про закриття всіх китайських портів, а її флот намагався перехоплювати всі іноземні кораблі. Закриття поширювалося від точки на північ від гирла річки Мін у провінції Фуцзянь до гирла річки Ляохе в Маньчжурії.Tsang, Steve Yui-Sang Tsang. The Cold War's Odd Couple: The Unintended Partnership Between the Republic of China and the UK, 1950–1958. (2006). I.B. Tauris. . p 155, p 115-120, p 139-145 Оскільки китайська залізнична мережа була слаборозвиненою, торгівля з півночі на південь значною мірою залежала від морських шляхів. Військово-морська діяльність РК також зумовила серйозні труднощі для китайських рибалок.

Обидва уряди продовжували перебувати в стані війни до 1979 року. У жовтні 1949 року спробу КНР захопити контрольований Республікою Китай острів Кіньмень було зірвано у битві за цей острів, що спинило просування Народно-визвольної армії КНР (НВАК) у бік Тайваню.Qi, Bangyuan. Wang, Dewei. Wang, David Der-wei. (2003). The Last of the Whampoa Breed: Stories of the Chinese Diaspora. Columbia University Press. . pg 2 У битві за острів Денгбу 3 листопада 1949 року війська РК дали відсіч своїм противникам із КНР, але пізніше були змушені відступити після того, як КНР здобула перевагу в повітрі. Уряд РК здійснив низку повітряних бомбардувань таких ключових прибережних міст Китаю, як Шанхай. 1950 року комуністичні війська провели низку успішних десантних операцій: у квітні захопили острів Хайнань, у травні—серпні — острови Ваньшань біля узбережжя провінції Гуандун, а у травні — острів Чжоушань біля Чжецзяна.MacFarquhar, Roderick. Fairbank, John K. Twitchett, Denis C. (1991). The Cambridge History of China. Cambridge University Press. . pg 820. Однак у 1952 році за підтримки США РК виграла битву за острів Нанрі. Пізніше того ж року комуністи виграли битву за архіпелаг Наньпен, а 1953 року — також битву за острови Далушань і похід на острів Дуншань.

Після втрати материкового Китаю група з приблизно 12 000 вояків Гоміньдану втекла в Бірму, де на початку 1950-х років продовжила здійснювати партизанські атаки на південь Китаю. Їхній ватажок генерал Лі Мі одержував платню від уряду РК, який йому присвоїв номінальний титул губернатора Юньнаня. Спочатку Сполучені Штати підтримували ці залишки, а Центральне розвідувальне управління надавало їм допомогу. Після того, як 1953 року уряд Бірми звернувся до ООН, США почали тиснути на РК, щоб та відкликала своїх лоялістів. До кінця 1954 року майже 6000 солдатів покинули Бірму, а Лі Мі оголосив про розпуск своєї армії. Проте тисячі залишилися, а РК продовжувала забезпечувати їх і командувати ними, іноді навіть таємно надаючи підкріплення. У північно-західному Китаї мусульманські офіцери армії Гоміньдану підняли ісламське повстання, відмовляючись протягом 1950-х і 1960-х років здаватися комуністам.

Корейська війна та криза в Тайванській протоці

Більшість спостерігачів очікували, що у разі вторгнення комуністів на Тайвань влада Чан Кайші зрештою впаде, бо США спочатку не виявляли жодного інтересу підтримувати уряд Чан Кайші в його останньому двобої. Ситуація докорінно змінилася у червні 1950 року з початком Корейської війни. У цей момент у США стало політично неможливим допустити повну перемогу комуністів над Чан Кайші, тому президент Гаррі Трумен направив Сьомий флот у Тайванську протоку, щоб відвернути напади КНР і РК одна на одну.Bush, Richard C. (2005). Untying the Knot: Making Peace in the Taiwan Strait. Brookings Institution Press. . Флот США перешкодив комуністичному вторгненню на Тайвань, і в жовтні 1950 року КНР вирішила спрямувати війська в Корею. Свою участь у Корейській війні запропонувала і РК, але їй відмовили. Протягом Корейської війни деяких полонених комуністичних китайських солдатів, багато з яких спершу були вояками Гоміньдану, репатріювали на Тайвань, а не в Китай.

РК розглядала свої острови, що залишилися у Фуцзяні, як життєво важливі для якої-небудь майбутньої боротьби з КНР із метою її розгрому і відвоювання Китаю. 3 вересня 1954 року почалася перша криза у Тайванській протоці, коли НВАК почала обстріл Кіньмень і загрожувала захопленням островів Дачен. 20 січня 1955 року НВАК зайняла сусідній острів Їцзяншань, при цьому всі 720 бійців місцевого гарнізону РК або загинули, або дістали поранення, захищаючи острів. 24 січня Конгрес США ухвалив резолюцію про Формозу, яка уповноважувала президента захищати прибережні острови РК. Перша криза в Тайванській протоці закінчилася в березні 1955 року, коли НВАК припинила обстріли. Кризі поклали край під час конференції в Бандунгу. На конференції Китай сформулював свої п'ять принципів мирного співіснування, а прем'єр-міністр Чжоу Еньлай прилюдно заявив: «Китайський народ не хоче війни зі Сполученими Штатами. Китайський уряд готовий сісти, щоб обговорити питання послаблення напруженості на Далекому Сході, і особливо питання послаблення напруженості в районі Тайваню». За цим настали два роки переговорів зі США, хоча згоди у тайванському питанні так досягнуто і не було.

Друга криза у Тайванській протоці почалася 23 серпня 1958 року повітряними та морськими зіткненнями між збройними силами КНР і РК, що призвело до інтенсивного артилерійського обстрілу Кіньмень (з боку КНР) і Сямень (з боку РК). Вона завершилася в листопаді того самого року. Патрульні катери НВАК заблокували кораблям РК шляхи постачання островів. Хоча США відхилили пропозицію Чан Кайші розбомбити китайські артилерійські батареї, вони швидко перейшли до постачання Республіці Китай винищувачів і зенітних ракет. Сполучені Штати також надали кораблі для морських десантних операцій, що спрощували висадку на суходіл, оскільки затонуле військово-морське судно РК заблокувало гавань. 7 вересня США супроводжували конвой тайванських кораблів постачання, що утримувало КНР від відкриття вогню. 25 жовтня комуністичний Китай оголосив «припинення вогню у парні дні» — відтоді НВАК обстрілювала Кіньмень лише в непарні дні.

Після 1950-х років «війна» стала більше символічною, ніж реальною, набувши вигляду поодиноких артобстрілів чи то в бік острова Кіньмень, чи то з боку острова. Пізніше бойові снаряди замінили агітаційними листками. У якийсь момент РК ініціювала проєкт «Національна слава» — план повернення материкового Китаю. Проєкт провалився в 1960-х роках, а обстріли остаточно припинилися після встановлення дипломатичних відносин між КНР і США. КНР і РК так і не підписали жодного договору чи угоди про офіційне припинення війни. З обох сторін періодично траплялися перекинчики.