Рагу́зька респу́бліка (, ) відома також як Дубро́вницька респу́бліка () — морська республіка на узбережжі Адріатичного моря, що існувала з XI століття до 1808 року. Столицею республіки було місто-порт Рагуза (сучасний Дубровник), окрім якої територія держави включала далматинське узбережжя від Неуму до Которської затоки, півострів Пелєшаць і острови Ластово, Млєт і ряд інших невеликих острівців довкола столиці.
Виникнувши як центр морської та сухопутної торгівлі з Балканами, Рагузька республіка досягла піку своєї могутності в XV–XVI століттях, коли вона стала одним із головних посередників в економічних стосунках Османської імперії та європейських держав. Попри те, що значну кількість населення республіки становили слов'яни, суспільно-політичне життя та правляча еліта перебувала під сильним романо-італійським впливом, а офіційна назва держави походила з латини. У різні періоди Рагуза визнавала номінальний сюзеренітет Угорщини, Османської імперії та Австрії, проте фактично залишалася незалежною. Структура управління республіки забезпечувала неможливість концентрації влади в одних руках, завдяки чому Рагузьку республіку інколи називають першою в Європі демократичною державою. У 1806 році територію Рагузи окупували війська Наполеона, у 1808 році республіка була ліквідована, а її територія приєднана до Франції. З часу проголошення незалежності Хорватії в 1991 році ці землі складають її найпівденнішу частину.
Назва Рагузька республіка (; ) — офіційна назва республіки; поширена у світовій історіографії. Вільна держава Рагуза ()Gebhardi 1805. — назва у ряді німецьких джерел XVII—XVIII ст. Дубровницька республіка () — новітня хорватська назва, від перейменування Рагузи на Дубровник (1918).
Рання комуна (VII століття—1205)
У VII столітті (згідно з традицією — в 614 р.) біженці зі зруйнованого слов'яно-аварським вторгненням міста Епідавр заснували на невеликому острові біля далмацького узбережжя місто Рагуза. Поруч, на материку, знаходилося слов'янське поселення Дуброва, що пізніше злилося з Рагузою в єдине ціле, а засипаний між островом і материком канал став центральною вулицею міста — Страдуном. Довгий час Рагуза була невеликим поселенням із змішаним слов'яно-романським населенням під верховною владою Візантії та входила до складу феми Далмація. Прилеглі материкові землі були зайняті під виноградники, за які жителі міста платили данину сусіднім слов'янським князям Травунії і Захумля. Процес християнізації в Рагузі був доволі швидким і характеризувався сильним впливом Папи Римського. Уже в 1022 р. місто стало центром самостійного католицького архієпископства.
У XI — XII століттях унаслідок загального економічного підйому в Середземномор'ї розвиток Рагузи як торговельного та ремісничого центру прискорився. Зручні шляхи зв'язку з внутрішніми регіонами Балкан і, морем, зі всією Європою сприяли перетворенню міста на важливий центр посередницької торгівлі та ремісничого виробництва (перш за все, суднобудування й деревообробки). Особливе значення мали торговельні зв'язки Рагузи із сусідніми слов'янськими князівствами. Після перемоги Рагузи над військами сербського князя Стефана Немані в 1186 р. був підписаний перший договір про дружбу і свободу торгівлі в сербських землях. У 1189 р. аналогічна угода була підписана з Боснією (у ньому вперше згадана слов'янська назва міста — Дубровник). У 1192 р. імператор Ісаак II Ангел надав купцям Рагузи право безмитної торгівлі у Візантії. Потім були підписані торгові угоди з італійськими комунами.
Одночасно посилилася боротьба між різними державними утвореннями за владу в Далмації. У 866—867 рр. Рагузу блокував арабський флот, у 922 р. місто захопили болгари. З кінця X століття в регіоні посилилася економічна і політична роль Венеції. У 948 р. венеційці спробували завоювати Рагузу, проте зазнали поразки. Згідно з легендою, ця перемога жителів Рагузи була отримана завдяки втручанню святого Власія Севастійського, який пізніше став заступником міста. У 1000 р. Венеції під час боротьби з неретвянськими піратами вдалося на деякий час підкорити Рагузу разом з іншими містами на Далматинському узбережжі. Пізніше на ці землі висунуло претензії Сицилійське королівство (норманська держава з Південної Італії). У результаті Рагуза була вимушена лавірувати між Візантією, Венецією, Сицилійським королівством, визнаючи сюзеренітет то однієї, то іншої сторони, що сприяло зміцненню самостійності міста. У 1205 р., після падіння Константинополя, Рагуза ще раз потрапила під владу Венеції.
Під владою Венеції (1205—1358)
Після приєднання Рагузи до володінь Венеційської республіки на морську торгівлю міста були накладені ряд обмежень. Водночас заохочувалася сухопутна торгівля зі слов'янськими державами Балканського півострова. Розширення торговельних зв'язків Рагузи з Сербією, Боснією і Болгарією сприяло економічному прогресу в цих державах у XIII—XIV століттях. У цей період Рагуза стала найбільшим торговельним центром Східної Адріатики, через який здійснювалися торговельні зв'язки Європи з Балканами. Зі слов'янських держав через Рагузу вивозилася, головним чином, продукція сільського господарства і хутра, а ввозилася зброя, скляні і металеві вироби. Найбільшу статтю доходу міста становила торгівля сіллю. Особливо міцними були позиції рагузьких купців у Сербії, де їм були надані численні торговельні привілеї і монополії на розробку надр (зокрема шахти з видобутку дорогоцінних металів). Поселення рагузців виникли в усіх крупних містах балканських держав, причому ці колонії мали права внутрішньої самоврядування. Одночасно розвивалася торгівля Рагузи з Венецією, де товари рагузьких купців були звільнені від мита.
У період венеційського панування система міського управління Рагузи остаточно сформувалася за зразком італійських комун. У місті були сформовані Велика рада — найвищий законодавчий орган, Мала рада — найвищий виконавчий орган, сенат і колегія консулів. Структура і функції цих органів у значній мірі копіювали аналогічні венеційські установи. Пріор комуни отримав титул князя (ректора) і був формальним главою міського самоврядування Рагузи, підкоряючись Великій Раді Венеційської республіки. На відміну від італійських міст у Рагузі була досить слабка майнова диференціація, що призвело до складання лише двох суспільних прошарків — нобілітету і пополанів. Нобілі (патриції) зосередили в своїх руках велику торгівлю та встановили монополію на владу в місті: у 1235 р. доступ у Велику раду Рагузи був закритий для нових членів, що сформувало вузьку правлячу олігархію. Іншою особливістю Рагузької комуни стало збереження сильного античного впливу: тісний полісний зв'язок міста з околицями, відсутність плати за заміщення посад, рівний розподіл новопридбаних земель між нобілями. Система подестату, характерна для італійських комун цього періоду, у Рагузі не склалася.
У XIII столітті почалося розширення території Рагузи. Місто придбало острів Ластово, у 1333 р. викупило у Сербії півострів Пелєшаць, а в 1345 р. приєднало острів Млєт.
Рагузька республіка в період розквіту
Незалежність (1358—1458)
Після поразки Венеції від угорського короля Людовика Великого за Задарським миром 1358 року Далмація разом з Рагузою перейшла під сюзеренітет Угорщини. 27 червня 1358 між рагузьким архієпископом Джованні Саракою і Лайошом I були погоджені конкретні форми влади угорського короля над Рагузою. Сюзеренітет Угорщини, що практично не мала флоту, був суто номінальним, а вся повнота влади в місті перейшла до місцевого нобілітету.
У цей період різко посилюється значення Рагузи як ремісничого центру. У місто переселилися численні ремісники з Італії, відбувалася спеціалізація й удосконалення ремесла, орієнтованого на експорт, перш за все зброярства і сукноробства. У майстернях Рагузи активно використовувалася наймана праця. Рагуза стала єдиним містом Далмації за рівнем розвитку ремесла на рівні італійських комун. Проте в Рагузі не склалася класична цехова структура ремесла. Ремісники об'єднувалися в релігійні корпорації — братерства, що не мали впливу на політичну систему республіки.
Звільнення з-під влади Венеції також сприяло зростанню морської торгівлі й процвітанню міста. Рагуза перетворилася на центр грошових операцій і кредитування балканських правителів. Незважаючи на низку військових конфліктів із Сербією і Боснією, республіка загалом зберігала добрі стосунки зі своїми сусідами, одночасно продовжуючи розширювати територію: у 1399 році було приєднано Рагузьке примор'я (на північ до півострова Пелєшаць), у 1419—1426 роках — долина Конавлі з містом Цавтат, а потім узбережжя до Которської затоки. Рагуза стала також одним із головних центрів работоргівлі в Східному Середземномор'ї (торгівля рабами була заборонена лише 1416 року).
У XIV—XV століттях швидко збільшувалося населення республіки, головним чином за рахунок імміграції з балканських держав. До кінця XV століття чисельність населення Рагузи склала близько 20 тисяч. Завдяки припливу слов'ян значення романського елементу в етнічному складі населення стало падати. Проте мовою панівної еліти залишалася італійська (з 1492 вона замінила як офіційну мову латину), зберігалася церковна залежність від Риму і тісні зв'язки з італійськими містами. Система управління республікою також була заснована на міському праві італійських комун. Влада продовжувала залишатися в руках вузької олігархії декількох десятків сімей нобілів, проте соціальних конфліктів у цей період не спостерігалося.
Встановлення сюзеренітету Османської імперії (XV—XVI ст.)
Наприкінці XIV століття з'явилася турецька загроза для існування Рагузької республіки. Османська імперія поступово захоплювала балканські держави, наближаючись до кордонів Рагузи. У місто почався масовий приплив слов'янських біженців, велися фортифікаційні роботи й у прискореному темпі зводилися укріплення на підступах до Рагузи. Місто стало однією з найпотужніших фортець на Балканах. Одночасно правляча еліта держави почала проводити політику заспокоєння. Вже в 1430-х рр. була підписана перша торгова угода Рагузи і Османської імперії. У 1458 р. республіка офіційно визнала сюзеренітет султана і зобов'язалася сплачувати данину, замість чого їй надали свободу торгівлі на території імперії. У 1481 р. розмір данини османи підвищили до 12 500 дукатів на рік. Проте залежність республіки від Османської імперії була украй слабка і фактично обмежувалася сплатою данини. Навпаки, надання виняткових привілеїв рагузьким купцям в імперії створило сприятливі умови для подальшого розвитку міста і його торгівлі. Рагуза стала основним торговельним каналом Османської імперії на Адріатиці, а поселення підданих Рагузи в турецьких містах на Балканах зберегли широку автономію і фактично монополізували торговельну діяльність в регіоні. Рагузькі судна мали право плавання по Чорному морі, закритому для кораблів інших країн. Посередницька торгівля між Османською імперією і італійськими державами стала головною сферою економіки міста.
Залежність економіки республіки від торгівлі з Османською імперією зумовила політику нейтралітету, якої дотримувалась Рагуза під час військових конфліктів турків із західними державами. Нейтралітет дозволяв продовжувати торговельні стосунки з обома воюючими угрупуваннями і сприяв розширенню сфери Рагузької торгівлі, що тепер включає Єгипет, Сирію і Іспанію. У всіх великих портах Середземного моря були створені постійні представництва республіки. Флот Рагузи перевищив 200 кораблів. Навіть коли наприкінці XVI століття під натиском Папи Римського республіка надала свій флот в розпорядження Іспанії для боротьби з мусульманськими піратами й васалами Порти, Османська імперія не виступила проти, бажаючи використовувати Рагузу для продовження торгівлі з європейськими державами. Економічна та військова потужність Рагузької республіки, підтримуваної турками, дозволила їй стати головним суперником Венеції в Середземному морі й Адріатиці.
Занепад Рагузької республіки (XVII—XVIII ст.)