Люба Велич

Люба Велич (Величкова; ;  — ) — оперна співачка-сопрано. Народилася в Борисово, Болгарія, навчалася в Софії та Відні, виступала в оперних театрах Австрії та Німеччини наприкінці 1930-х і на початку та в середині 1940-х років. У 1946 році отримала австрійське громадянство.

Найбільшу популярність принесла головна роль в «Саломеї» Ріхарда Штрауса, для якої її готував сам композитор. Її міжнародна кар'єра була короткою, початок затримала Друга світова війна, а її кінець прискорили проблеми з голосом. Виступати почала 1947 року в Лондоні і продовжила в Нью-Йорку у 1949 році, але кар'єра закінчилася в середині 1950-х років. Це сталося незадовго до часів, коли студійні записи опер стали звичайним явищем, і хоча деякі живі записи трансляцій збереглися, ця спадщина невелика.

З середини 1950-х років виконувала характерні ролі в операх і знімався в театральних виставах. Померла у Відні у віці 83 років.

Біографія

Ранні роки Народилася в Борисово, Болгарія, і виросла на сімейній фермі з двома сестрамиBranscombe, Peter. «Welitsch (Veličkova), Ljuba», Grove Music Online, Oxford University Press, retrieved 31 August 2018 Tubman, Howard. «New Prima Donna», The New York Times, 13 February 1949, p. X7. Її інтерес до музики виявився ще в дитинствіHarewood, Lord, and Harold Rosenthal. «Ljuba Welitsch», Opera, volume 4 (1953), pp. 72–77; коли їй було вісім, одна з сестер подарувала їй скрипку, і деякий час вона хотіла стати професійною музиканткою. Після закінчення середньої школи в Шумені вивчала філософію в Софійському університеті, здобувши ступінь доктора філософіїO'Connor, Patrick. «A Salome coached by Strauss», The Guardian, 3 September 1996, p. 18. У Софії співала в хорах, навчалася музики у Георгія Златева-Черкіна. Отримавши стипендію від держави поїхала до Відня на навчання у Тео Лієргаммера, професора співу в Державній академії«Ljuba Welitsch», The Times, 2 September 1996, p. 23Wechsler, Bert. «Ljuba Welitsch», Music Journal, Winter 1985, pp. 5–8.

Дебютувала в Софії у 1936 році, виконавши невелику партію «Луїзи». Її першою великою роллю стала Недда в опері Граца «Паяц» в тому ж році. Протягом наступних трьох років відточувала майстерність в трупі Граца, виконуючи надзвичайно широкий спектр ролей сопрано в операх композиторів від Моцарта до Вагнера, Гумпердінка, Пуччіні та Ріхарда Штрауса.

З того часу і до кінця Другої світової війни вона була членом оперних труп у Гамбурзі (1941—1943), Мюнхені та Берліні (1943—1946). Перебуваючи в Берліні, зіграла роль молодого композитора в «Аріадни на Наксосі» Ріхарда Штрауса. Штрауса вразила Велич; він домовився, щоб вона заспівала головну роль у новій постановці 1944 року його «Саломеї» у Віденській народній опері з нагоди його вісімдесятиріччя. Він допоміг їй підготуватися до ролі, з якою була тісно пов'язана. Вони працювали над твором шість тижнів перед виступом; Штраус щодня відвідував репетиціїColeman, Emily. «Ljuba Welitsch», Opera News, November 1996, p. 60.

1946 року Велич прийняла австрійське громадянство. Вона стала ключовою серед групи співаків, яку оперний менеджер Франц Зальмгофер зібрав заради відновлення трупи Віденської державної опери наприкінці війни. У Відні вона ще більше розширила свій репертуар, додавши партії у французьких, німецьких, італійських та російських операх. Крім Саломеї, вона виступала у Відні у ролях Чіо-Чіо-Сан у «Мадам Баттерфляй» і Донна Анна в «Дон Жуані».

Міжнародна кар'єра 1947 року Сальмхофер перевіз трупу до Лондона на запрошення Опери Ковент Гарден. Велич не була відомою британській публіці, але її виступи у «Симфонії № 9» Бетховена та «Реквієму» Верді під керівництвом Джона Барбіроллі добре сприйняли й потрапили у заголовки газет. У Ковент-Гардені в ролі Донни Анни та Саломеї вона справила сенсацію, затьмаривши свою колегу Марію Чеботар, з якою вона виконувала обидві ролі. Вона «зачарувала лондонську публіку пристрастю, чистотою вокалу та переконливою силою» своїх виступів. Перебуваючи в Лондоні, взяла участь у двох трансляціях опери Штрауса «Електра» під керівництвом Томаса Бічама в присутності композитора«Broadcast Opera», The Times, 27 October 1947, p. 8.

Девід Вебстер, директор Королівського оперного театру, визнавши талант Велич, залучив її у 1948—1953 роках для постановок «Аїди», «Богеми», «Саломеї», «Тоски» та «Винової кралі»«Ljuba Welitsch» , Royal Opera House performance database, retrieved 30 August 2018. У ті часи у Лондоні, як і у Відні, опери зазвичай виконувалися місцевою мовою, і Велич разом з іншими німецькими співаками, які виступали в Ковент-Гардені, мусила вивчати свої ролі англійською. Як Мюзетта в «Богемі», згідно з «Таймс», «частіше вона співала тих, хто грав Мімі поза сценою», хоча серед цих Мімі були Елізабет Шварцкопф і Вікторія де лос АнхелесLa bohème and La bohème , Royal Opera House performance database, retrieved 30 August 2018. Коли Велич співала «Донну Анну» з Глайндборнською оперою на Единбурзькому фестивалі 1948 року, критик Френк Гоуз писав, що вона була тигром, який міг з'їсти і Дон Жуана, і Дона Оттавіо «і все одно вимагав ще»«Glyndebourne Opera at Edinburgh», The Times, 27 August 1948, p. 7. Того ж року співала в Симфонії № 9 Бетховена з Віденським філармонічним оркестром під керівництвом Вільгельма Фуртвенглера в Королівському Альберт-голі«Vienna Philharmonic Orchestra», The Times, 7 October 1948, p. 6. 1949 року в Единбурзі виконала партію Амелії з «Балу-маскараду».

1949 року Велич дебютувала в Метрополітен-опера, Нью-Йорк, у «Саломеї»; також мала виступати у «Джанні Скіккі» Пуччіні, але в ній не з'явилася. Порівнюючи її з попередницями в ролі Саломеї, критик Ірвінг Колодін писав: «Ті, хто був кращим, не могли зрівнятися з вокальним виконанням міс Велич щодо милозвучності, ясності та сенсу, а ті, з ким порівнювали, не мали такої фізичної ідентичності з роллю. Q.E.D. Саломія міс Велич є обличчям Метрополітен»Quoted in «Met Performance CID:149720: Gianni Schicchi (40) Salome (25)»: Metropolitan Opera House 02/4/1949" , Metropolitan Opera House archives, retrieved 30 August 2018. «Вараєті» похвалили спів й акторську гру Велич, але переважно зосередилися на її виконанні танцю семи покривал Саломеї: «Міс Велич справді поїхала в місто, виконуючи шиммі, у порівнянні з яким корифеї з 52-ї вулиці виглядають блідими, і це змусило глядачів Метрополітен задихатись»«Met's Sensational New Soprano», Variety, 9 February 1949, p. 60. Історик Кеннет Морган писав:

У Метрополітен-опера Велич виконала ролі, за якими була знана в Лондоні, і додала Розалінду з «Кажана». 1972 року виконала роль герцогині Кракенторп у «Дочці полку»«Ljuba Welitsch» , Metropolitan Opera House archives, retrieved 30 August 2018.

Міжнародні виступи Велич проходили в основному у Відні, Лондоні та Нью-Йорку, залишалася вірною Грацу, де продовжувала виступати як гість. Її двічі запрошували до Ла Скали, але через велику кількість зобов'язань вона не змогла погодитися.

Пізні роки До 1953 року у Велич на голосових зв'язках з'явилися вузлики, які вимагали хірургічного втручання. Велика кількість виступів призвела до швидкого погіршення стану, і вона була змушена відмовитися від зіркових ролей, які показували її талант. Вона розраховувала на більш тривалу кар'єру і планувала виконати роль Ізольди за кілька років, хоча загалом не була у захваті від Вагнера. Критик Тім Ешлі зазначав, що прощання Велич з Саломеєю закарбовано в трилері Керол Рід «Людина між» 1955 року в сцені, яка розгортається в Берлінській державній опері під час вистави. «Ви бачите її лише на великій відстані, але цього достатньо, щоб отримати уявлення про те, якою вона була на сцені»Ashley, Tim. «To die for», The Guardian, 3 May 2002, p. B23.

Велич все ж таки змогла виконати такі ролі, як-от Магда у «Ластівці» Пуччіні у Відні у 1955 році та записувати роль дуеньї Маріанни у постановці Герберта фон Караяна «Кавалера троянди» 1956 року. Вона успішно виступила в неоперній ролі як Джун у німецькому перекладі «Вбивства сестри Джордж» у Берліні у 1970 році.

Після виходу на пенсію Велич продовжували згадувати із захопленням і прихильністю. Продюсер Decca Джон Кулшоу 1967 року писав, що вона була бажаним гостем на сесіях звукозапису, і «одне з наших регулярних завдань — привозити копчену рибу до Відня для Велич». Вона була знана своєю гостинністю, і залишалася в центрі уваги публіки навіть на пенсіїHope-Wallace, Philip. «The most beautiful woman I know», The Guardian, 27 February 1969, p. 11.

Велич була двічі одружена і двічі розлучалася; дітей не мала. Померла у Відні після кількох інсультів у віці 83 років.

Критика

1953 року, коли Велич була на піку кар'єри, лорд Гервуд, редактор журналу «Опера», сказав про неї:

Колега Гаревуда Гарольд Розенталь раніше висловлював серйозні сумніви, що записи можуть повною мірою передати майстерність ВеличRosenthal, Harold, «Can the gramophone capture the art of Welitsch?», Musical Express, 7 October 1949, p. 3. Це був коментар 1949 року, коли Велич зробила лише кілька записів. Через якийсь час після свого виходу на пенсію, Дж. Б. Стін також зазначив, що записи, доступні на той час, їй не лестять:

Пізніше Стін додав, що нещодавно знайдений живий запис трансляції 1944 року «показує молодий голос у всій його красі та передає, мабуть, найяскравіше враження від темпераменту виконання».

Невтішне судження Ірвінга Колодіна про красу Велич не поділяли інші критики. Філіп Гоуп-Воллес у статті «Найкрасивіша жінка, яку я знаю», назвав її «беззаперечно красивою, хоча й дуже індивідуальною», а Ешлі назвав її «неперевершеною оперною сексуальною богинею XX століття… водночас одна з найвидатніших співачок, які коли-небудь жили». Після її танцю семи вуалей у «Саломеї» художник у стилі пін-ап Джордж Петті поставив її на перше місце у своєму списку «найкращих оголених жінок світу»Reed, Ernie. «Ljuba goes modest», Stars and Stripes, 2 October 1949, p. 5.

Побачивши Велич в «Саломеї» Леонтина Прайс сказала, що оперна кар'єра стала метою її життя. У «Словнику оперних персонажів» видавництва Oxford University Press (2008) Джойс Борн пише: «Серед відомих Саломей, наприклад, Ема Дастіннова, Марія Єріца, Марія Чеботар, Крістель Гольц, Бірґіт Нільссон, Жозефіна Барстоу, Гільдегард Беренс і Кетрін Мальфітано, ймовірно, найвідомішою була болгарська співачка Люба Велич»Bourne, Joyce. «Salome», A Dictionary of Opera Characters, Oxford University Press, January 2008 .

Записи

Повні опери Міжнародна кар'єра Велич завершилася приблизно в той час, коли довгогральні записи стали основним носієм для записування. Вони відкрили шлях для повних записів великої кількості опер, але Велич надто рано пішла на пенсію, щоб бути частиною цього нового розвитку. Її єдиним студійним записом повної опери став «Кажан» (англійською мовою, без діалогів) для лейблу American Columbia, записаний у грудні 1950 року та січні 1951 року з тим самим акторським складом і диригентом, що й сучасна постановка Метрополітен-опера.

Планувався повний студійний запис «Саломеї» під диригуванням Фріца Райнера, але через брак коштів не здійснився. Повні живі записи Саломії, у її виконанні, були зроблені у 1949 і 1952 роках і вийшли на компакт-дисках. На першому записі Велич у кращій формі, але зі слабшим акторським складом другого плану, у порівнянні з записом 1952 року. Вийшли студійні й ефірні записи Велич у фінальній сцені «Саломеї». Найрозповсюдженішим був студійний запис 1949 року під керівництвом Райнера. Версія, згадана Стіном вище, була записана у Відні у 1944 році під керівництвом Ловро фон Матачича.

Інші ефірні записи повних опер за участю Велич — «Електра» (BBC, 1947), «Бал-маскарад» (Glyndebourne в Единбурзі, 1949) та «Аїда» («Метрополітен», 1949 та 1950). Живий запис «Дон Жуана» був зроблений на Зальцбурзькому фестивалі 1950 року під керівництвом Фуртвенглера з Тіто Гоббі в ролі Джованні, Велич в ролі Анни, Шварцкопфом в ролі Ельвіри та Ірмгард Зефрід в ролі Церліни. Він був виданий на CDDon Giovanni (Gobbi, Kunz, Dermota, Welitsch, Schwarzkopf, Seefried, Greindl, Poell, Furtwängler, Vienna Philharmonic .