Ви́ща осві́та — ступені освіти, що здобуваються, як правило, у закладах вищої освіти (вишах) на базі повної загальної середньої освіти. Вона необхідна фахівцям вищої кваліфікації в різних галузях економіки, науки і культури. Для вступу на навчання для здобуття вищої освіти в Україні зазвичай необхідним є складання зовнішнього незалежного оцінювання.
Згідно з Законом України «Про вищу освіту» вища освіта визначається як сукупність систематизованих знань, умінь і практичних навичок, способів мислення, професійних, світоглядних і громадянських якостей, морально-етичних цінностей, інших компетентностей, здобутих у закладі вищої освіти (науковій установі) у відповідній галузі знань за певною кваліфікацією на рівнях вищої освіти, що за складністю є вищими, ніж рівень повної загальної середньої освіти.
Історія Виділення вищого ступеня освіти відбулося в країнах Стародавнього Сходу понад тисячу років до н. е. Тоді, на цьому ступені, молодь вивчала філософію, поезію, а також відомі на той момент закони природи, отримувала відомості про мінерали, небесні світила, про рослини і тварин.
В Олександрії в V—III ст. до н. е., в епоху еллінізму, стали створюватися школи підвищеного типу, в яких філософія, філологія, медицина і математика стали вивчатися окремо у зв'язку з диференціацією науки.
У Стародавній Греції приділяли велику увагу освіті молоді, було передбачено вищий ступінь освіти. У IV—III ст. до н. е. одним з ідеологів виділення вищого ступеня освіти був Платон. Він хотів привернути до цього утворення незначну частину обдарованої аристократичної молоді (юнаків), яка проявила здатність до відверненого мислення і була здатною вивчати предмети не в прикладному значенні, а в філософсько-теоретичному плані. Наприклад, астрономію за цією системою необхідно було вивчати не для прикладних цілей — мореплавання, а для роздумів про нескінченність Всесвіту. Причому передбачалося, що закінчивши цей ступінь освіти у віці 30 років і проявивши виключне обдарування, можна було продовжити освіту до 35 років з метою стати правителями держави. Схожої точки зору дотримувався у III ст. до н. е. і Аристотель, який вважав, що необхідний і третій, вищий ступінь, освіти для розвитку у людини її природних здібностей в триєдності фізичного, морального і розумового напрямків.
Подальша диференціація науки тільки сприяла виділенню третього, вищого ступеня, освіти. Однак, визначення вищої освіти в сучасному розумінні склалося лише в середні століття.
З X століття в Салерно, Павії, Болоньї, Парижі існували університети — місця паломництва для допитливих. Там вивчали право, латину, філософію, медицину, математику. Найстаріший в англомовному світі Оксфордський університет заснований близько 1117 року англійським духовенством, яке вирішило дати своїм священнослужителям освіту (на відміну від континентальних, вони часто були неграмотні). Вибір припав на Оксфорд, одне з найбільших міст королівства. Але тільки за Генріха II він став справжнім університетським містечком. Якщо з часом через нього майже в обов'язковому порядку проходили члени вищого суспільства, то в середні віки до цього було ще далеко. Там навчалися лише священнослужителі, вони знімали кімнати у місцевих жителів і часто були бідні.
В XI столітті відкрилася перша вища світська медична школа в Салерно (Італія).
В XI–XII ст. з'явилися світські вищі школи в Європі, в яких навчання і наукова робота були взаємопов'язані в єдиному навчальному процесі. В основі навчання в цих школах були покладені як теоретичні дослідження, так і спостереження і досвід.
В XII–XIII ст. в багатьох країнах Європи (Італія, Іспанія, Франція, Англія) стали виникати перші університети. У них, в основному, було лише три факультети — богословський, медичний і юридичний. Навчання в перших університетах велося протягом 5-6 років.
В 1209 році групою професорів і студентів, які втекли з м. Оксфорд після сутички між містянами і студентами, був заснований Кембриджський університет.
В 1348 р. відкривається перший у слов'янських країнах університет в Празі.
Середньовічна вища освіта насамперед мала на меті обґрунтування богословських догм. Лише в XIV–XVI ст. відбувається поступове звільнення науки і освіти від схоластики. Цьому сприяли великі наукові відкриття та успіхи в галузі медицини в епоху Відродження в Італії. Серед видатних представників науки того часу — Леонардо да Вінчі, Миколай Коперник, Йоганн Кеплер, Галілео Галілей, Рене Декарт, Ісаак Ньютон, Готфрід Лейбніц. Англійський філософ Френсіс Бекон різко критикував схоластичну школу. Письменники-гуманісти і педагоги того часу — Вітторіно да Фельтре, Еразм Роттердамський, Л. Вівес, Франсуа Рабле, Мішель де Монтень — виступали проти монополізації католицькою церквою галузі освіти. Вони запропонували нові методи навчання, засновані на розвитку самостійного критичного мислення.
Вкрай важливе значення для розвитку вищої та освіти в цілому мало винайдення друкарства в XV ст.
В 1632 у Києві шляхом об'єднання Київської братської школи та Лаврської школи було створено Києво-Могилянську академію, в якій вивчали слов'янську, латинську та грецьку мови, богослов'я і «сім вільних мистецтв» — граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію і музику.
У цей час на підтримку традиційної ступеневої системи освіти з вищим ступенем — академією виступав в своїх працях чеський педагог-гуманіст, громадський діяч, фактично основоположник педагогічної науки Ян Амос Коменський. У XVII столітті починають створюватися наукові лабораторії, в яких проголошується принцип вільного наукового дослідження і викладання. У ці роки у Франції, Англії, Німеччині створюються перші державні наукові академії, починають систематично видаватися наукові журнали.
У результаті винаходу парової машини відбувся перехід від мануфактурного виробництва до фабричного. За цим відбувся промисловий переворот. Це сприяло появі у другій половині XVIII століття в Англії, а потім і в інших країнах перших технічних навчальних закладів, що давали систематичну інженерну освіту.
У 1861 році Співдружність Массачусетса схвалила хартію Вільяма Бартона Роджерса про заснування «Массачусетського технологічного інституту і Бостонського товариства природознавства» (нині Массачусетський технологічний інститут). Вільям Бартон Роджерс хотів створити нову форму вищої освіти, що відповідала б викликам науки, яка стрімко розвивалася в середині XIX століття, на які класична освіта була патологічно не здатна дати адекватну відповідь. Після прийняття хартії Роджерс став шукати кошти, розвивати навчальну програму і підбирати відповідне місце для інституту. План Роджерса базувався на трьох принципах: освітня цінність корисних знань, необхідність навчання через дії та об'єднання професійних і гуманітарних наук. МТІ став піонером у використанні інструкцій для лабораторних робіт. Його філософія — «навчання не в маніпуляціях і миттєвих деталях науки, які можна застосувати лише на практиці, а в знанні і розумінні всіх основних наукових принципів з їх поясненнями». Через те, що кілька місяців по тому почалася громадянська війна, перші заняття в Массачусетському ТІ пройшли тільки в 1865 році в орендованому приміщенні торгового дому в передмісті Бостона.
В 1870—1880 рр. в багатьох країнах Західної Європи та Америки була зроблена спроба відкрити доступ до вищої освіти жінкам. У Росії це здійснювалося шляхом допуску жінок в Медико-хірургічну академію, а потім відкриття в Москві, Казані, Петербурзі та Києві вищих жіночих курсів.
В 1966-му Організація Об'єднаних Націй в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права гарантувала право на вищу освіту: «Вища освіта повинна бути однаково доступною для всіх на основі здібностей кожного шляхом всіх необхідних заходів і, зокрема, поступового запровадження безкоштовної освіти».
Великий поштовх до розвитку, зближення і гармонізації вищої освіти в Європі було дано так званим Болонським процесом. Його початок можна віднести ще до середини 1970-х років, коли Радою міністрів ЄС була прийнята Резолюція про першу програму співробітництва у сфері освіти. Офіційною датою початку процесу прийнято вважати 19 червня 1999 р., коли в місті Болонья на спеціальній конференції міністри освіти 29 європейських держав прийняли декларацію «Зона європейської вищої освіти», або «Болонську декларацію». Надалі міжурядові зустрічі проходили в Празі (2001), Берліні (2003), Бергені (2005), Лондоні (2007) і Лувені (2009). Болонський процес об'єднує нині 46 країн.
Вища освіта в окремих країнах
Україна
У закладах вищої освіти України вища освіта громадянами України та іноземними громадянами здобувається за освітньо-кваліфікаційними рівнями молодшого спеціаліста, бакалавра, спеціаліста та магістра.
Освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста здобувається у закладах вищої освіти І-ІІ рівнів акредитації: училищах, технікумах, коледжах; бакалавра, спеціаліста та магістра — у закладах вищої освіти III-IV рівнів акредитації: університетах, академіях та інститутах.
У 2014 році мережа закладів вищої освіти I-IV рівнів акредитації налічувала 803 заклади, з них державної форми власності 415 закладів, комунальної форми власності — 221, приватної форми власності — 167.
Серед 478 закладів вищої освіти І-ІІ рівнів акредитації 200 державної форми власності, 207 — комунальної та 71 — приватної. З 325 закладів III-IV рівнів вищої освіти акредитації 215 державної форми власності, 14 — комунальної та 96 — приватної.
У системі вищої освіти України функціонують 198 університетів, 62 академії, 83 інститути, 245 коледжів, 97 технікумів, 117 училищ та 1 консерваторія.
Із загальної кількості закладів вищої освіти майже 60 % складають ЗВО І-ІІ рівнів акредитації та 40 % — ЗВО III—IV рівнів акредитації.
Вища освіта здобувається за кошти державного та місцевого бюджетів, а також за кошти фізичних та юридичних осіб, за денною, вечірньою, заочною, дистанційною та екстернатною формами навчання.
Освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста здобувається на основі базової та повної загальної середньої освіти, а також на основі освітньо-кваліфікаційного рівня кваліфікованого робітника. Освітньо-кваліфікаційний рівень бакалавра здобувається на основі повної загальної середньої освіти та на основі освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста.
Освітньо-кваліфікаційні рівні спеціаліста, магістра здобуваються на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра, крім спеціальностей медичного та ветеринарно-медичного спрямувань, з яких вищу освіту можна здобути на основі повної загальної середньої освіти.
У 2013/2014 навчальному році контингент студентів закладів вищої освіти усіх рівнів акредитації та форм власності становить понад 2 млн 52,7 тис. осіб (у 2012/2013 навчальному році — 2 млн 170 тис.).
У закладах вищої освіти І-ІІ рівнів акредитації всього навчається 329 тис. осіб, з них за кошти державного бюджету — 124,3 тис. осіб, за кошти місцевих бюджетів — 77 тис. осіб, за кошти фізичних та юридичних осіб — 127,4 тис. осіб.
Відповідно у закладах вищої освіти III-IV рівнів акредитації всього навчається 1 млн 723,7 тис. осіб, за кошти державного бюджету навчається, відповідно, 750,4 тис. осіб, за кошти місцевих бюджетів — 188,2 тис. осіб, за кошти фізичних та юридичних осіб — 946,6 тис. осіб.
Чисельність студентів у закладах вищої освіти І-ІІ рівнів акредитації на кожні 10 тис. населення становить 72 особи, у закладах вищої освіти III-IV рівнів акредитації — 380 осіб.
У 2013 році закладами вищої освіти І-ІІ рівнів акредитації випущено 91,2 тис. осіб, закладами вищої освіти III-IV рівнів акредитації — 485,1 тис. осіб.
У 2013/2014 навчальному році у закладах вищої освіти І-ІІ рівнів акредитації працює 36,3 тис. педагогічних та науково-педагогічних працівників, у закладах вищої освіти III-IV рівнів акредитації 158,9 тис. педагогічних та науково-педагогічних працівників.