Закони про зґвалтування — юридичні норми, які визначають зґвалтування як кримінальний злочин та встановлюють покарання за його вчинення. Ці закони покликані захищати фізичну недоторканність та сексуальну автономію особи. Вони можуть включати різні положення, такі як визначення зґвалтування, обставини, які обтяжують або пом'якшують вину, процесуальні аспекти розслідування та судового розгляду, а також заходи захисту жертв.
Зґвалтування — це різновид сексуального насильства, ініційованого однією або кількома особами проти іншої особи без згоди цієї особи. Дія може здійснюватися із застосуванням фізичної сили, під погрозою чи маніпуляцією, шляхом видавання себе за іншу особу або за участю особи, яка не здатна дати дійсну згоду.
Визначення зґвалтування різняться, але зазвичай вони вимагають певного ступеня сексуального проникнення без згоди. Термін «згода» також змінюється в залежності від законодавства. Неповнолітні, наприклад, часто вважаються надто молодими, щоб погоджуватися на статеві стосунки зі старшими (див. Розбещення та Вік сексуальної згоди). Згода також вважається недійсною, якщо вона була отримана під примусом або від особи, яка не має можливості зрозуміти суть вчинку через такі чинники, як молодий вік, розумова вада або сп'яніння.
У багатьох юрисдикціях, наприклад у Канаді та кількох штатах США та Австралії, більше немає традиційного загального права злочину зґвалтування, яке завжди вимагало, щоб відбулося сексуальне проникнення. Деякі з цих юрисдикцій натомість створили нові статутні правопорушення, такі як сексуальне насильство або злочинна сексуальна поведінка, які криміналізують статевий контакт без згоди та без будь-якої вимоги щодо наявності статевого актуShannon Brennan and Andrea Taylor-Butts, Sexual Assault in Canada 2004 and 2007 (Ottawa: Statistics Canada (Canadian Centre for Justice Statistics), 2008)), p. 7..
Закони про зґвалтування відіграють важливу роль у захисті прав людини та забезпеченні справедливості. Вони спрямовані на запобігання насильству, забезпечення відповідальності винних та надання підтримки жертвам. У багатьох країнах законодавство про зґвалтування є предметом постійного реформування з метою адаптації до сучасних стандартів прав людини та врахування нових викликів.
Термінологія та визначення Залежно від юрисдикції зґвалтування може кваліфікуватися як сексуальний злочинНаприклад, Законом про сексуальні злочини 1956 року та Законом про сексуальні злочини 2003 року або злочин проти особиНаприклад, Законом про злочини проти особи 1828 року, Законом про злочини проти особи 1861 року та Законом про відвідування 1952 року. Зґвалтування також можна охарактеризувати як форму нападу при обтяжуючих обставинах або побої, або обох, непристойного нападуНаприклад, в Англії та Уельсі до прийняття Закону про сексуальні злочини 2003 року: R v Hodgson QB 565 (непристойний напад на жінку вважався альтернативою зґвалтуванню у справі, де обвинувачений був виправданий у зґвалтуванні на підставі згоди жертви, якій не виповнилося 16 років, що не було підставою для захисту від непристойного нападу відповідно до розділу 14(2) Закону про сексуальні злочини 1956 року) або сексуального насильстваНаприклад, в Англії та Вельсі після прийняття Закону про сексуальні злочини 2003 року або побиття, або всього разом.
Actus reus Для підтримання обвинувального вироку у справі про зґвалтування можуть знадобитися докази того, що обвинувачений мав сексуальне проникнення з іншою особою. Залежно від юрисдикції, actus reus зґвалтування може складатися з «проникнення» в жінкуНаприклад, за загальним правом Англії та загальним правом Шотландії, або «статевого акту» конкретно з жінкою (включаючи дівчину)Наприклад, відповідно до Закону про сексуальні злочини (поправка) 1976 року, а також розділу 46 Закону про сексуальні злочини 1956 року, або жінкою чи чоловіком (у тому числі дівчинкою чи хлопчиком) загаломНаприклад, згідно зі статтею 1 Закону про сексуальні злочини 1956 року, заміненого статтею 142 Закону про кримінальне правосуддя та громадський порядок 1994 року, а також статтею 46 першого згаданого закону, або вступає в статевий акт з особою (цей термін включає інтерсексуальну особу, яка, можливо, не є ні жінкою, ні чоловіком)Наприклад, за статтею 261 Кримінального кодексу Каліфорнії, або має «сексуальний зв'язок» з особою, яка постраждала від проникнення статевого члена в геніталії цієї особиНаприклад, відповідно до розділу 128(2) Закону про злочини 1961 року або проникнення статевого члена в піхву, анус або рот (ці терміни тлумачаться як такі, що включають органи, сконструйовані хірургічним шляхом) людиниНаприклад, відповідно до розділу 1 Закону про сексуальні злочини 2003 року.
У справі «Прокурор проти Анто Фурунджії» Міжнародний кримінальний трибунал для колишньої Югославії включив феляцію до визначення зґвалтування, оскільки [параграф 183]: «Судова палата вважає, що примусове проникнення чоловічого статевого органу в рот є найбільш принизливим і суть усього корпусу міжнародного гуманітарного права, а також права прав людини полягає в захисті людської гідності кожної людини, незалежно від її статі».
Mens rea Країни світу відрізняються один від одного тим, як вони підходять до елементу mens rea в законі про зґвалтування (тобто переконання обвинуваченого в тому, що жертва не дає або може не дати згоду), а також тим, як вони покладають тягар доказування щодо переконання в наявності згоди.
Наприклад, відповідно до Закону про сексуальні злочини 2003 року Великої Британії переконання мають бути «обґрунтованими» і «Чи є переконання обґрунтованим, має визначатися з урахуванням усіх обставин, у тому числі будь-яких кроків, які вжив A, щоб переконатися, що B згоден».
У деяких юрисдикціях mens rea є досить складним, наприклад, у Новому Південному Вельсі, де закон гласить:
У Пояснювальній доповіді Стамбульської конвенції в пункті 189 зазначено: «Тлумачення слова „навмисно“ залишається на розсуд національного законодавства, але вимога щодо умисної поведінки стосується всіх елементів злочину». [щодо статті 36 Конвенції — Сексуальне насильство, включаючи зґвалтування].
Супутні обставини Зґвалтування було визначено таким чином, щоб вимагати доказів того, що відповідний статевий акт було вчинено без згоди жертвиНаприклад, відповідно до розділу 1 Закону про сексуальні злочини 2003 року, або таким чином, щоб вимагати доказів того, що це було зроблено або без її згоди, або, альтернативно, проти її воліНаприклад, статтею 261 Кримінального кодексу Каліфорнії.
Не завжди вимагається, щоб жертва не давала згоди. В Англії та Вельсі розділ 5 Закону про сексуальні злочини 2003 року передбачає злочин «зґвалтування дитини віком до 13 років» і не містить жодного посилання на згоду. Після опису сексуального акту, який забороняється цим злочином, у пояснювальних примітках до закону зазначається, що «не має значення, чи давала дитина згоду на цей акт, чи ні»Sexual Offences Act 2003: Explanatory Notes, paragraph 14.
У справі MC проти Болгарії Європейський суд з прав людини постановив, що жертва не обов'язково має чинити фізичний опір для вчинення злочину зґвалтування [параграф 166]:Деякі обставини, наприклад, коли жертву викрадають або тримають під вартою, або в умовах війни чи геноциду, можуть розглядатися як настільки примусові, що припускають повну відсутність згоди; наприклад, у справі МТКЮ, Прокурор проти Кунараца, Ковача та Вуковича, щодо зґвалтування під час боснійської війни було винесено рішення, коли жінок утримували в центрах ув'язнення в надзвичайно суворих умовах, і їх відбирали для сексу солдати та поліцейські, було винесено рішення, що [пункт 132]: «Такі затримання становлять обставини, які були настільки вимушеними, що скасували будь-яку можливість згоди».
У законодавстві виникає питання про те, хто може законно давати згоду, наприклад, щодо осіб, які страждають на розумову або фізичну інвалідність. Незважаючи на те, що закони відрізняються залежно від юрисдикції, нові міжнародні стандарти свідчать про те, що розумова або фізична вада людини сама по собі не повинна робити сексуальні стосунки незаконними, а скоріше експлуатація або зловживання такою інвалідністю з боку злочинця має робити це: у Європейський Союз, Директива 2011/93/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 13 грудня 2011 року говорить (стосовно визначення законної згоди дитини, яка досягла віку згоди): «(10) Інвалідність, сама по собі не означає автоматично неможливості дати згоду на статеві стосунки, однак зловживання наявністю такої інвалідності з метою вступу в сексуальні дії з дитиною має бути криміналізовано».
Визначення та статут
Загальне Починаючи з другої половини ХХ століття, визначення злочину зґвалтування зазнало серйозних змін у багатьох країнах, особливо в західних країнах. Воно розвинулося від свого вузького традиційного визначення примусового проникнення пеніса у піхву поза шлюбом до ширшого визначення, яке включає примусовий секс у шлюбі (шлюбне зґвалтування), а також може включати інші сексуальні акти (такі як анальний або оральний); останніх традиційно розглядали за законами про содомію. Це перевизначення зґвалтування призвело до визначення зґвалтування чоловіків. Також відбулися зміни в законодавчому визначенні згоди/примусу.
Протягом останніх десятиліть у багатьох юрисдикціях було внесено дві різні зміни щодо кримінального злочину зґвалтування, оскільки воно стосується сімейного стану:
криміналізація зґвалтування між подружжям («зґвалтування у шлюбі»); скасування застереження про те, що, якщо після акту зґвалтування жертва та злочинець одружуються одне з одним, переслідування припиняється («закон про одруження з ґвалтівником»).
Подружнє зґвалтування Протягом більшої частини історії зґвалтування в шлюбі не було злочином. Більшість культур погоджувалися з ідеєю існування «подружніх прав» на статеві зносини з подружжям, і аж до ХХ століття більшість правових систем загалом визнавали, відкрито чи мовчазно, що такі «права» можуть бути відібрані силою проти волі дружини. Традиційне розуміння та погляди на шлюб, зґвалтування, сексуальність, гендерні ролі та самовизначення почали піддаватися сумніву в більшості західних країн у 1960-1970-х роках, що протягом наступних десятиліть призвело до подальшої криміналізації зґвалтування у шлюбі. За кількома помітними винятками, саме протягом останніх 30 років було прийнято більшість законів проти зґвалтування у шлюбі. Кілька країн Східної Європи та Скандинавії визнали зґвалтування подружжям незаконним до 1970 року, але інші країни Західної Європи та англомовного західного світу заборонили це набагато пізніше, переважно у 1980-х та 1990-х роках.
Зґвалтування у шлюбі включено до Декларації 1993 року про ліквідацію насильства щодо жінок як форми насильства щодо жінок, де сказано:Він також включений до Рекомендації Ради Європи Rec(2002)5 Комітету міністрів державам-членам щодо захисту жінок від насильства, де йдеться:Крім того, Всесвітня організація охорони здоров'я визначає сексуальне насильство як: «будь-який статевий акт, спроба отримати статевий акт, небажані сексуальні коментарі або заохочення, або дії з метою торгівлі людьми, або іншим чином спрямовані проти сексуальної приналежності особи з використанням примусу будь-якою особою. незалежно від їхніх стосунків із жертвою, у будь-якій обстановці, включаючи, але не обмежуючись, вдома та на роботі».
Країни, які вирішили ратифікувати Конвенцію Ради Європи про запобігання та боротьбу з насильством щодо жінок і домашнім насильством, перший юридично обов'язковий інструмент у Європі у сфері насильства щодо жінок, зобов'язані дотримуватися її положень, щоб гарантувати, що несексуальні акти за згодою, вчинені проти подружжя або партнера, є незаконнимиSee Article 36 — Sexual violence, including rape para 3; and Article 43 — Application of criminal offences . Also see the Explanatory Report , para 194, para 219 and para 220.. Конвенція набула чинності в серпні 2014 року.
Закон про одруження з ґвалтівником