Іван Прохорович Бедро (— 28 січня 1943 року) — український садівник, селекціонер, помолог. Фундатор випробувально-наукового саду (пізніше відома як Західно-Сибірська садова станція) на Тагарському острові поблизу Мінусинська. У 1918 році член Сибірської обласної думи.
Біографія Життя в Україні (1874—1909 роки) Іван Прохорович Бедро народився 31 січня (12 лютого) 1874 року в містечку Сміла Роменського повіту Полтавської губернії в родині козака Прохора Олексійовича Бедра. Він навчався в Уманському училищі землеробства та садівництва, потім у Петрівській сільськогосподарській академії. Як її кращий випускник Іван Бедро стажувався в розплідниках і садових господарствах Франції, Бельгії, Голландії та Німеччини, вивчав насінництво овочевих культур у господарстві знаменитої фірми Вільморен, а також виноградарство на півдні ФранціїШекшеев А. П. «Мы знаем, что Сибирь будет покрыта садами». // Вопросы истории, 2011. № 2. С. 104—113..
Повернувшись до України, Іван Бедро, орендувавши 10 гектарів землі на околиці Лохвиці Полтавської губернії, створив плодовий розплідник та садівниче господарство, звідки вирощені та прищеплені саджанці яблунь розсилалися по всій Україні. Маючи повагу та авторитет серед населення садівник двічі обирався місцевими селянами як земський гласний Лохвицького повіту. З 1895 року Бедро, як секретар-агроном та член правління Лохвицького повітового сільськогосподарського товариства, організовував склади машин та насіння. 1904 року його обрали головою Пісковського сільськогосподарського товариства, яке він значно розширив, створивши вісім кооперативів (дрібних сільськогосподарських товариств). Одночасно він служив у Лохвиці агрономом повітового земства та завідувачем дослідного поля.
Напередодні революції 1905-1907 років Іван Бедро починає брати активну участь у політичному житті. За обговорення на зборах Пісковського сільськогосподарського товариства, що проходило за його головування, політичних питань та ідеї націоналізації землі, селекціонера у вересні 1905 року вислали на три роки за межі Полтавської губернії. Але після виходу царського маніфесту від 17 жовтня 1905 року, Бедро зміг повернутись до Лохвиці і в листопаді-грудні 1905 року став членом Всеросійського селянського союзу, створеного для залучення селян до революційної діяльності.
З приводу політичних подій того часу в Лохвицькому повіті помічник начальника Полтавського губернського жандармського управління повідомляв:
У Лохвицькому повіті утворена партія, що називається ліберальною, голови якої — ватажок дворянства Олександр Русинов, поміщик с. Пізники, і який у його маєтку відомий своєю політичною неблагонадійністю його зять, колишній професор М.І. Туган-Барановський. Під впливом і за рекомендацією Туган-Барановського О. Русинов почав призначати на різні посади своїх ставлеників, а за нестачею місць, під виглядом підняття економічного стану повіту, створив сільськогосподарське товариство та кредитне товариство з дрібними відділеннями по повіту, в яких заснував нові посади з високими окладами. Зі своїх ставлеників А. Русінов склав і земську партію, обравши до складу гласних осіб йому безумовно відданих чи байдужих до суспільної справи осіб. У складі земської управи опинилися Слюз та Приймак, секретар Соломаха, помічник бухгалтера Олександра Реннінг, секретар Лохвицького сільськогосподарського товариства та кредитного товариства Іван Бедро, бухгалтер кредитного товариства Геля Волинська, член училищної ради від земства надвірний радник Влахопулів, завідувач. Маючи це коло осіб, А. Русінов почав підбір осіб у земські школи. Названі особи щодня телефоном обмінюються думками, вони є цензорами повідомлень, які від інших лиц. Таким чином, усі вчителі та службовці при земській управі та інших товариствах вільно чи мимоволі згуртовані в одну групу. Головні діячі у Лохвиці - Слюз, Ліберман, Реннінг, Соломаха, нещодавно призначений за рекомендацією Туган-Барановського секретарем ватажка дворянства Михайло Кожушко та І.П. Бедро. Вони проводять сходки, а щоп'ятниці Слюз, Реннінг, Ліберман і Бедро вирушають до Пізників, де в квартирі Туган-Барановського ночами проходять наради, з яких видаляють навіть прислугу. Наради почали відвідувати дворяни Микола Терешкович та Микола Ходолій..
У грудні 1905 року чорносотенці та поліція намагалися організувати в Лохвиці єврейський погром, проте Іван Бедро зумів запобігти погрому, виявивши справжніх ініціаторів, зокрема помічника місцевого справника. Вдруге затриманий поліцією в грудні 1905 року, Бедро виявився на волі лише під тиском громади, яка змусила губернатора віддати спеціальну вказівку. Після цього науковець був змушений виїхати за кордон і деякий час працював у садових господарствах Французької Рів'єри. Після повернення до імперії його знову було заарештували (березень 1906 року). Перебував у в'язниці у Полтаві. Засідання Харківської судової палати, що відбулося 14—17 жовтня 1908 року за участю станових представників та відомого адвоката О. С. Зарудного, розглянувши справу Івана Бедра, засудила його за участь у злочинному співтоваристві (створення осередків Селянського союзу) за ст. 126 тогочасного Кримінального уложенія до позбавлення всіх прав стану та заслання до Сибіру на вічне поселення. Восени 1909 року його етапом було доставлено до села Швидка Мінусинського округу Єнісейської губернії.
Життя у Сибіру (1909-1917) Навесні 1910 року Іван Бедро придбавИ. П. Бедро. // Словарь-справочник садовода. Сост. Н. А. Камшилов. М.: Государственное издательство сельскохозяйственной литературы, 1957. С. 33—34.У книзі Словарь-справочник садовода. Сост. Н. А. Камшилов. М., 1957. С. 33., стверджується, що Іван Бедро навесні 1910 з дозволу ісправника купив на ім'я дружини 17 десятин землі поблизу м. Мінусинська ... Кошти на купівлю землі і досліди висилала йому дружина - М.Г. Бедро або взяв в оренду 17 десятин землі на Тагарському острові (річка Єнісей) поблизу Мінусинськ. Там він заснував плодовий розплідник і дослідний сад, який згодом перетворився на першу в сибірському регіоні дослідну станцію плодівництва. Пізніше вона була відома як Західно-Сибірська садова станція.
Основним призначенням станції та «Старого саду», висадженого в 1912 році, було випробування сортів великої колекції яблунь та інших плодово-ягідних культур. Площа «Старого саду» складала 2 гектари. Яблуні в ньому увійшли в господарське плодоношення в 1925Вигоров Л. И. Избранные труды. Екатеринбург: Уральский государственный лесотехнический университет, 2010. 364 с. (Гл. Исследования Ивана Прохоровича Бедро и садоводство в Сибири. С. 335—361). ISBN 978-5-94984-319-2.. Тут знаходилося понад 120 сортів ранеток та напівкультурних яблунь, у тому числі й сіянців, отриманих від фахівців північної зони садівництва, з якими Бедро постійно листувався.
На прохання професора Миколи Кащенка, що переїжджав у 1912 році з Томська до Києва за станом здоров'я, Бедро отримав та розсадив його невелику колекцію гібридних яблунь (близько 20 штук), довівши деякі з них до сортоутворення. Загалом зібрати такий північний сортимент яблунь, який був у саду Бедра, було в 1910—1912 роках справою дуже складною, оскільки кількість садівників-аматорів, які мали свої сіянці, навряд чи становила тоді у всій північній зоні садівництва Російської імперії і 20 осіб, а досвідчені станції садівництва тут були відсутні.
З півночі «Старий сад» був захищений смугою соснового лісу, що ріс на дюнах. З південного боку було похило висаджено (за канадським способом) 500 яблунь 74 великоплідних сортів. Щороку пізно восени ці дерева пригинали і вкривали сосновими гілками, картоплею і землею. Цю колекцію яблунь підтримували насамперед з метою гібридизації. Для перевірки та інтродукції були зібрані також колекції уссурійських та канадських слив (близько 50 дерев), зроблено посадки червоної, білої та золотистої смородини, аґрусу, ірги, забайкальського абрикосу та інших садових дерев. Посадки яблуні були ущільнені кущами. Починаючи з 1914 року, Бедро кілька років поспіль видавав каталог плодових та декоративних рослин, насіння, овочевих та квіткових культур, який розсилався по всьому Сибіру.
Свої наукові дослідження І. П. Бедро під час роботи в Сибіру вів переважно за чотирма напрямками: акліматизація плодово-ягідних рослин; гібридизація для виведення особливо зимостійких сортів; «Вегетативна гібридизація » - вивчення взаємовпливу підщеп і прищеп; окультурення дикорослих плодово-ягідних рослин.
Навесні 1916 року Іван Бедро створив «Новий сад» (площею 4 гектари), розсадивши по 10-50 дерев 75 сортів, відібраних по зимостійкості зі «Старого саду». Сад став приносити плоди до 1928 року. Оскільки багато привізних сортів яблунь виявилися непридатними для Сибіру, селекціонер перейшов до виведення місцевих сортів шляхом гібридизації. Вивчивши більше трьохсот зразків різних порід, включаючи крім яблуні також обліпиху, абрикос, вишню, барбарис, сливу і садову суницю, Бедро розробив способи запобігання культурних рослин від несприятливих зимових факторів, провів досліди з виявлення оптимальних форм, завдяки чому отримав вдалі результати з окультурення забайкальських яблунь Палласа. В зимовий час вчений вів листування з провідними колегами-садівниками - І.В. Мічуріним, В. В. Пашкевичем (Санкт-Петербург ), Л.П. Симиренко (Київщина), М.Ф. Кащенко (Київ), з братами Худяковими (Приморський край), А. М. Лукашовим (Хабаровськ), А. К. Томсоном (Іркутськ), з садівниками Омська та монастиря на острові Валаам.
Природні та кліматичні умови мінусинської улоговини, з її різко континентальним кліматом, сильно ускладнили ефективне садівництво в цій місцевості. Мінусами була сувора, малосніжна та вітряна зима, пізні весняні та ранні осінні заморозки. До плюсів належало спекотне літо, яке сприяло хорошому визріванню пагонів, а отже, зимостійкості рослин. Такий клімат обумовив те, що Східний Сибір - це «царство ранеток і смородин», як писав син Івана Бедра Леонід Вігоров. Лише дуже небагато напівкультурних яблунь, як наприклад Сеянець Кузьміна № 16, Сержик Копилова та Жовтий Чалдон Іваницького, а також деякі з гібридів, отримані селекціонером від М. Ф. Кащенка, давали врожай у саду.
Під час життя в Мінусинську, Іван Бедро одружився з хакаскою Ф. К. Харіною, уродженкою улуса Біджа, яка стала матір'ю його двох синів - Олексія Бедро (пізніше відомого під ім'ям Леоніда Вігорова) та Юрія Бедро (пізніше — геолог Георгій Бедров, 1913), а також доньки Галини (Галина Іванівна Афанасьєва).
У 1915 році був амністований, але залишився працювати в Мінусинську. Служив секретарем та головою мінусинської повітової Спілки кредитної кооперації, яка допомагала селянам у розвитку господарства, надавала їм позики, машини та насіння.
Під час революції (1917-1924) В роботах совєтських авторів Іван Бедро неодноразово зображений як есер. Через це він був у конфронтації з місцевими мінусинськими більшовиками. Сучасні історики мають різні підходи до його політичної діяльності. Документи кримінальної справи, заведеної нього Єнісейською губернською ЧК, свідчать, що Іван Бедро був суспільно-активною особистістю, яку не можна зарахувати до якогось одного політичного табору. Його погляди були характерними для широких верств населення Сибіру.