Вибори 1573 року, перші вільні вибори — обрання нового монарха Речі Посполитої після смерті останнього короля з династії Ягеллонів Сигізмунда II Августа 7 липня 1572 року.
Виборчий сейм, під час якого королем Польщі та великим князем литовським було обрано Генріха Валуа, розпочався 5 квітня 1573 року і тривав до 20 травня того ж року. У період від смерті останнього Ягеллона до обрання Валуа був розроблений спосіб обрання нового монарха Речі Посполитої, а політичні зміни, започатковані під час цього міжкоролів'я, збереглися аж до реформ, здійснених у часи Станіслава Августа Понятовського.
Перша фаза міжкоролів'я Смерть Сигізмунда Августа 7 липня 1572 року, ймовірно спричинена туберкульозом, не була несподіванкою для еліт Речі Посполитої, оскільки стан короля неухильно погіршувався з весни 1572 рокуS. Cynarski, Zygmunt August, Wrocław 2004, s. 201 i 202.. Проте, смерть монарха без спадкоємця викликала катастрофічні настрої серед жителів. Оскільки центральні офіси та суди здійснювали владу від імені короля, побоювалися анархії, особливо тому, що не було законодавства, яке регулювало б вибори нового монарха. Політичну ситуацію погіршували суперечки, що точилися в останні роки правління Сигізмунда Августа між магнатами Корони та Великого князівства Литовського щодо положень Люблінської унії. Литовці вимагали перегляду угоди і повернення до складу князівства Київського і Брацлавського воєводств, а також Підляшшя і Волині. Між стратським рухом і магнатами, а також католиками й протестантами ще тривали гострі суперечки. Наростав також антагонізм між Великою та Малою Польщею.
Ще перед смертю Сигізмунда Августа, дізнавшись про погіршення стану здоров'я короля, великопольські сенатори-католики на з'їзді в Ловичі вирішили, що владу під час міжкоролів'я має здійснювати сенатор найвищого рангу — примас Польщі, тобто архієпископ Якуб Уханський з Гнєзно. Тоді ж виник другий центр навколо воєводи та старости краківського та великого маршалка коронного Яна Фірлея. Як неформальний лідер кальвіністів, він вважав, що під час міжкоролів'я повинен займати посаду інтеррекса. Рішення з'їзду в Ловичах було відкинуто куявською та великопольською шляхтою на крайових зборах, а табір Фірлея послабив сандомирський воєвода, протестант Петро Зборовський, який не підтримав Кальвіна Фірлея. Між великопольськими та малопольськими сенаторами існувала різниця в думці щодо способу проведення виборів. У той час як сенатори Малої Польщі (головним чином Петро Зборовський) пропонували віритимні вибори, тобто обрання короля загальним з'їздом усієї шляхти Речі Посполитої, сенатори Великої Польщі вважали, що цей метод може викликати лише плутанину. і дозволив обрання короля представникамиS. Płaza, Wielkie bezkrólewia w: Dzieje narodu i państwa polskiego pod red. J. Biernackiego, Kraków 1988, s. 4.. Віритимні вибори підтримали магнати Ян Замойський і Миколай Сєніцький.
Дізнавшись про смерть короля, шляхта також почала організовуватися. Шляхетські з'їзди були перетворені на загальні конфедерації, які незабаром охопили всю країну, забезпечуючи внутрішню і зовнішню безпекуSzlachta w poczuciu wspólnoty i odpowiedzialności za porządek podczas bezkrólewia, organizowała się zupełnie spontanicznie. W zachowanych dokumentach zjazdu bełskiego odnaleźć można zdanie: «sami z swej chęci, mając wiadomość i obwieszczenie o śmierci króla JM. od kasztelana naszego, do miasta Bełza (…) zjechaliśmy się»; patrz E. Urwanowicz-Dubas, Koronne zjazdy szlacheckie w dwóch pierwszych bezkrólewiach po śmierci Zygmunta Augusta, Białystok 1998, s. 12.. Судочинство перейшло до так званих каптурних судівOd łacińskiego słowa capere — chwytać, łapać [przestępcę]; S. Płaza, Wielkie bezkrólewia, s. 4., які вирішували переважно кримінальні справи. Про значну участь шляхти в державних справах Республіки Польща свідчить той факт, що тільки в Короні існує 16 місцевих і провінційних з'їздів, хоча їх, звичайно, було більшеE. Urwanowicz-Dubas, Koronne zjazdy szlacheckie, s. 11.. Під тиском шляхти, яка вимагала з'їзду всього сенату, у Каськах було організовано зібрання великопольських і малопольських сановників. Разом було вирішено скликати до Варшави сейм особливого скликання, який мав би визначити порядок денний для майбутніх виборів і вирішити поточні справи: забезпечення кордонів, зовнішню політику під час міжцарів'я та фінансові справи держави.
На першому етапі міжкоролів'я, незважаючи на великі розбіжності між політичними таборами, що виникли, питання про кандидатів у королі мало другорядне значення. Протягом цього періоду не розглядалися особисті кандидати на престол, а зосереджувалися на створенні виборчого права та заповненні прогалин у законодавстві Республіки Польща, щоб поставити новообраного монарха проти вже існуючої системи правил, що перешкоджало б королю виконувати функції, вищі за законA. Sucheni-Grabowska, Spory królów ze szlachtą w złotym wieku, w: Dzieje narodu i państwa polskiego, Kraków 1988, s. 55..
Конвокаційний сейм
Конвокаційний сейм розпочав свої засідання 6 січня 1573 року. На ньому з'явилася шляхта, яка, хоч і заперечила, що сейм, скликаний сенаторами, не може мати жодних повноважень (у правовому ладі Речі Посполитої скликати сейм міг лише король). Щоб захиститися від впливу сенату, маршалка не призначали, а сесії щодня вів депутат з іншого воєводства. Конвокація перетворилася на загальну конфедерацію, де рішення приймалися більшістю голосів. На сеймі призначався день виборів, затверджувалась і уніфікувалася організація каптурових судів, вводилися податки. Було вирішено, що кожен шляхтич міг брати участь у виборах монарха, але він не був зобов'язаний з'являтися на вибориOprócz pomysłów elekcji viritim (obowiązek przybycia na elekcję każdego szlachcica pod karą konfiskaty dóbr) czy głosowania województwami pojawił się również pomysł wyboru króla poprzez losowanie; patrz W. Sobieski, Trybun ludu szlacheckiego, Warszawa 1978, s. 127—129.. Перемога католицького табору полягала у визначенні місця виборів, які мали відбутися під Варшавою в Мазовії, де безперечно переважала католицька шляхта. Для збереження релігійного миру в Речі Посполитій було складено Акт Варшавської конфедерації. Документ гарантував свободу віросповідання і зобов'язував людей утримуватися від переслідувань за релігійні відмінності. Це був компроміс, покликаний забезпечити спокійне проведення виборів. На конвокаційному сеймі не була присутня литовська шляхта (у Великому князівстві Литовському не скликалися передконвокаційні сеймики), лише спостерігачі, яких прислали литовські сенаториM. Markiewicz, Historia Polski 1494—1795, Kraków 2002, s. 388.. Були висунуті відомі вимоги повернення земель, приєднаних Короною, до складу князівства, але небезпека розриву Люблінської унії перешкоджала загроза з боку Івана IV.
Кандидати
Найсерйознішим кандидатом на престол Республіки Польща в передвиборчий період і в першій фазі виборчого сейму був Ернст Габсбург, який користувався підтримкою примаса Уханського та католицької шляхти. Цій кандидатурі сприяли добрі відносини між Річчю Посполитою та Імперією після того, як Сигізмунд Август припинив боротьбу за вплив у Чехії та Угорщині. Однак знать боялася методу правління, заснованого на аристократії, з обмеженим становим представництвом, випробуваного Габсбургами в їхніх країнах, де династична політика переважала над територіальною цілісністю державиZ. Wójcik, Wiek XVI—XVII, Warszawa 1991, s. 314 i 315.. Було занепокоєння угодою Габсбургів і Москви, щоб отримати союзника для воєн з Туреччиною, і ціною передачі московитам руських земель. Ця кандидатура викликала велику тривогу серед протестантів, які боялися обмеження віротерпимості та втрати своїх політичних і релігійних свобод.
Шведська кандидатура мала багато прихильників у протестантському таборі в особі короля Яна III Вази, чоловіка Катерини Ягеллонки. Було використано традицію династії Ягеллонів, яка була на польському престолі з 1386 року, і Ваза, хоч і був на боці дистафів, мав продовжити цю традицію. Ця кандидатура, зважаючи на протестантське віросповідання шведського короля, не мала великих шансів, тим паче, що шведське законодавство законодавство не дозволяло монарху проживати за межами держави. Син Яна ІІІ та Катерини Ягеллонки, Сигізмунд Ваза, вихований у католицькій вірі, серед кандидатів не згадувався через неповноліття.
Ще за життя Сигізмунда Августа були пропозиції обрати П'яста Фрідріха III князя Бжеско-Легницького, але 1570 року він помер, а його син Генріх XI не був прийнятий до уваги через його утраїтарний спосіб життяS. Grzybowski, Dzieje Polski i Litwy (1506—1648), pod red. S. Grodziskiego, w: Wielka Historia Polski, Kraków 2003, s. 476.. Обрання королем П'яста, тобто громадянина Речі Посполитої, було настільки ризикованим, що через ревнощі, за прикладом Угорщини (обрання Яна Заполя), могла спалахнути громадянська війна.
Серйозним претендентом на престол Речі Посполитої був самопроголошений московський цар Іван IV Грозний або його молодший син Федір Іванович. Незважаючи на загальновідомі садистські нахили царя та знання про звірства опричнини, кандидатуру, висунуту литовськими з'їздами, підтримала родина Радзивіллів і численна коронна шляхта. Обрання Івана IV королем Речі Посполитої розглядалося як можливість припинити постійні прикордонні конфлікти. Те, як цар розправлявся з боярами, могло сподобатися польській шляхті, залученій у стратний рух. Вважалося, що якщо король Габсбургів міг лише зменшити права шляхти, то з королем Рюриковичем був шанс розширити права та привілеї. Не було страху привілеювати православну релігію та переслідувати інакомислячих.
Сам цар, хоч і прийняв литовські посольства, не був зацікавлений у престолі ні для себе, ні для свого сина. Гарантуючи шляхетські права і свободи, він висував неприйнятні вимоги: входження територій Великого князівства Литовського до Двіни до складу Московської держави, злиття Польщі, Литви та Москви в одне політичне ціле зі спадковим троном. Зрештою, кандидатура провалилася, оскільки цар не прислав жодного посланця на виборчий сеймU. Augustyniak, Historia Polski 1572—1795, Warszawa 2008, s. 535.. Підтримка царя Радзивиллами була, ймовірно, результатом політичної гри, спрямованої на обмеження ризику московського вторгнення до Великого князівства Литовського під час міжкоролів'яS. Grzybowski, Dzieje Polski i Litwy (1506—1648), s. 477..