Венеційські Іонічні острови (, ) — заморське володіння Венеційської республіки на Іонічних островах, що існувало з середини XIV до кінця XVIII століття. Іонічні острови розташовані в Іонічному морі, біля західного узбережжя Греції. Найпівденніший остров групи Кітера знаходиться недалеко від південного краю півострова Пелопоннес, а найпівнічніший Корфу лежить біля входу в Адріатичне море. Завоювання усіх островів групи венеційцями відбувалося поступово. Першими під контроль республіки Святого Марка опосередковано у 1238 році та безпосередньо після 1363 року потрапили найпівденніші острови групи Кітера та Антикітера. У 1386 році рада Корфу, яка була керівним органом острова, проголосувала за перехід Корфу під васалітет Венеції. У венеційський період рада залишалася найвпливовішою установою на острові. Ще через століття Венеція захопила острови Занте (в 1485 році), Кефалонію (в 1500 році) і Ітаку (в 1503 році). Ці три острови організували своє управління за моделлю Корфу та сформували власні ради. Завоювання Іонічних островів було завершено в 1718 році захопленням Лефкади. Кожен з островів залишався частиною венеційських морських володінь () до ліквідації Венеційської республіки Наполеном Бонапартом в 1797 році.
Головним представником венеційської влади на Іонічних островах був Генерал-губернатор моря (), штаб-квартира якого розміщувалось на Корфу. Крім того, існувала влада кожного острова, що поділялася на венеційську та місцеву. Економіка островів базувалася на експорті місцевих товарів, насамперед родзинок, оливкової олії та вина, тоді як валютою островів була венеційська ліра. Деякі риси венеційської культури були акцептовані в культурі Іонічних островів, таким чином впливаючи донині на місцеву музику, кухню та мову. Вважається, що венеційський період був загалом сприятливим для розвитку Іонічних островів і призвів до їх процвітання, особливо в порівнянні з туркократією — турецьким пануванням над рештою території сучасної ГреціїTsitselis, p. 529..
Назва
Протягом історії окремі Іонічні острови і уся група разом носили різні назви. «Іонічні острови» венеційською мовою називались Ixołe Jonie, італійською — Isole Ionie, новогрецькою Ιόνια Νησιά та катаревусою Ἰόνιοι Νῆσοι.
З адміністративної точки зору, після завоювання Кефалонії 24 грудня 1500 року, венеційський управитель островів отримав титул «Генерал-губернатор трьох островів» ()Archivio di Stato di Venezia, p. 5., де під «трьома островами» мались на увазі Корфу, Занте та Кефалонія. Після захоплення венеційцями острова Санта-Маура (сучасна Лефкада) в 1684 році, посада венеційського управителя отримала назву Генерал-губернатор Чотирьох Островів ().
Нижче наведено сім головних Іонічних островів з півночі на південь, включаючи їхні грецькі та італійські назви в дужках:
Корфу ( ; )Fréchet, Meghraoui & Stucchi, p. 44. Паксос ( ; )Smyth, p. 53. Лефкада ( ; або ) Кефалонія ( або ; ) Ітака ( або ; , або )Soreide, p. 48. Закінф ( ; або ) Кітера (; )Macmillan, p. 84.
В періоди османського правління Кітера і Лефкада називалися турецькою Чуха/Чука Адаси (Çuha Adası або Çuka Adası) та Аямавра (Ayamavra) відповідноDavies & Davis, p. 37., p. 240..
Передумови
Венеційсько-візантійські відносини Перші поселення на островах Венеційської лагуни були засновані близько 421 року біженцями з північноадріатичних приморських римських громад, що шукали на островах лагуни захисту від нападів гунів та пізніше лангобардів. Міста на островах Венеційської лагуни почали виникати у другій половині VI століття. У 811 році, після завершення франксько-візантійсько-венеційської війни, що показала вразливість до нападів зі сторони моря міста Маламокко на острові Лідо, дож Анджело Партичипаціо (811-27) переніс свою резиденцію з Маламокко на острів Ріальто на території сучасної Венеції і розпочав його забудову. Під час змін італійських кордонів наступних століть, Венеція виграла від того, що залишалася під контролем Східної Римської імперії із столицею в Константинополі — переважно найдальший імперський північно-західний форпост. Після відвоювання Італії Юстиніаном I у вестготів, Венеція стала важливим містом Равеннського екзархату імперіїThiriet, p. 32.. Політичний центр екзархату та найвищі посадові особи імперії перебували в РавенніMauskopf Deliyannis, p. 278.Grafton, Most & Settis, p. 806.. Чиновники нижчих рангів, які керували в районі венеційських лагун мали титул трибунів, і лише приблизно в 697 році район лагун став окремим військовим округом на чолі з герцогом або венеційською дожем ( від )Lane, p. 4.. Попри обрання першого дожа, такі докази васальних відносин, як надані візантійським імператором почесті та нагороди венеційським дожам, підтверджують, що Візантійська імперія вважала Венецію частиною імперії навіть після захоплення столиці екзархату Равенни лангобардамиLane, p. 5.. Незважаючи на умови Никифорського миру (Pax Nicephori, 803), укладеного між Візантійською та Каролінзькою імперіями, який підтвердив права Візантії на Венецію, фактичний вплив на місто з боку Візантії поступово зійшов нанівець. В 814 році Венеція вже функціонувала як повністю незалежна республікаLuttwak, p. 151.. Попри це, Венеція стала важливим партнером Візантійської імперії і імператори через договори (такі як візантійсько-венеційський договір 1082 року) надавали їй торговельні привілеїNicol, p. 16..Четвертий хрестовий похід (1202—1204) спочатку планувався для боротьби з сарацинами в Єгипті, проте замість цього хрестоносці обложили, а згодом захопили Константинополь, столицю Візантійської імперії, що призвело до тимчасового розпаду імперіїLaiou, p. 154.. Оскільки Венеція була одним із головних учасників Хрестового походу, її відносини з Візантійською імперією були напруженими в цей періодNicol, p. 66.. Більше того, прийнявши після Четвертого хрестового походу титул «володарь однієї чверті та однієї восьмої всієї Ромської імперії», дожі Венеції сприяли погіршенню відносин між двома державамиNicol, p. 254.. Венеційські зусилля покращити відносини із контрольованими греками залишками Візантійської імперії (такі, як венеційський договір з Нікейською імперією, укладений в 1219 році) виявилися безуспішнимиNovoselova, p. 547.. В 1281 році Венеція уклала союз проти Візантії з французьким королем Сицилії Карлом АнжуйськимNovoselova, p. 599.. Проте після Сицилійської вечірні 1282 року, передбачивши подальше ослаблення Карла, Венеція почала налагоджувати тісніші та більш дружні стосунки з Візантією.
Історія
Римський і візантійський період За часів Римської імперії Іонічні острови входили до складу римських провінцій Ахайя та ЕпірKazhdan, p. 1007.. Наприкінці VIII століття острови (за винятком Кітери) входили до візантійської феми КефаленіяZakythinos, p. 529.. З кінця XI століття Іонічні острови стали об'єктом нападів зі сторони сицилійських норманів та венеційців. Сицилійці володіли островом Корфу в 1081—1085 і в 1147—1149 роках, тоді як венеційці безуспішно брали його в облогу в 1122—1123 роках. Острів Кефалонія відбив напад у 1085 році, але у 1099 році був розграбований пізанцями та в 1126 році венеційцямиSoustal & Koder, p. 56–57, 176.. В 1185 році Корфу та інші острови візантійської феми Кефаленія, за винятком Лефкади, були захоплені норманами Вільгельма II Сицилійського. Хоча в 1191 році сицилійські нормани повернули Корфу візантійцям, Занте, Кефалонія та Ітака відтепер були назавжди втрачені для Візантії і Вільгельм заснував на цих островах пфальцграфство Кефалонія та Закінф і передав його як феод своєму адміралу грецького походження Маргариту де БриндізіKazhdan, p. 1123.Soustal & Koder, p. 58, 176..
Франкократія
Після Четвертого хрестового походу та підписання угоди Partitio terrarum imperii Romaniae, візантійський Корфу перейшов під владу ВенеціїHerrin & Saint-Guillain, p. 82.. Однак у 1207 році дож П'єтро Зіані передав острів як феод десяти венеційським дворянам за умови, що вони демонструватимуть вірність і відданість і платитимуть податкиMiller, p. 88.. Корфу був відвойований грецьким Епірським деспотатом близько 1214 року. У 1257 році острів був захоплений у греків норманським флотом Манфреда Сицилійського, який поставив керувати своїми східними володіннями адмірала Філіпа Чинарда. Однак після загибелі Манфреда в битві з Карлом Анжуйським під Беневенто та підписання Вітербського договору 27 травня 1267 року, Корфу став володінням французького анжуйського дому Неаполітанського королівстваNicol, p. 401–402.. Тим часом решта західних Іонічних островів і надалі продовжувало входити до складу Пфальцграфства Кефалонії та ЗакінфуTsitselis, p. 400.Mercati, p. 17-18., яким протягом його історії керували три родини: Орсіні (спорідненість яких із римською родиною Орсіні не засвідченаAndreas Kiesewetter, Preludio alla Quarta Crociata? Megareites di Brindisi, Maio di Cefalonia e la signoria sulle isole ionie (1185—1250), in Gherardo Ortalli, Giorgio Ravegnani, Peter Schreiner, Quarta Crociata. Venezia — Bisanzio — Impero latino, Venice, 2006, p.340–42), Анжу-Сицилійський дім і родина ТоккоHaberstumpf, p. 57–70.. Правління роду Токко тривало 122 роки, аж до 1479 року, коли Кефалонію, Занте, Лефкаду та Ітаку захопив флот Османської імперії.
Венеційське завоювання Іонічних островів Після поділу Візантійської імперії в 1204 році, південноіонічний острів Кітера потрапив під венеційську владу в 1238 році через шлюб Марко Веньє з дочкою грецького володаря острова. Вперше складовою венеційських Заморських територій (Stato da Màr) Кітера і сусідній менший острів Антикітера офіційно стали в 1363 році і надалі постійно перебували в такому статусі до ліквідації Венеційської республіки в 1797 році, за винятком трирічного турецького панування під час Сьомої османсько-венеційської війни в 1715—1718 рокахMaltezou, p. 33.. Після війни, згідно умов Пассаровіцького договору, Кітера й Антикітера знову повернулись під владу Венеційської республіки та надалі залишалися під її контролем до ліквідації республіки в 1797 роціMiller, p. 633–638..
Більш ніж через 150 років після першого підпорядкування острова Венеції в 1207—1214 роках, 13 лютого 1386 жителі Корфу добровільно прийняли рішення знову прийняти владу ВенеціїDurrell, p. 160. і цього разу венеційське панування на острові триватиме аж до ліквідації республіки в 1797 році НаполеономDurrell, p. 95.. 10 травня корфіотці призначили п'ятьох послів для оголошення присяги венеційському Сенату. Османська імперія зробила кілька спроб захопити Корфу у венеційців, першою з яких була в облога Корфу в 1537 роціBlack, p. 56.. Цей напад призвів до початку Третьої османсько-венеційської війни (1537—1540) та спонукав Венецію укласти для боротьби з Османською імперією Священну лігу з Папою та імператором Карлом VIsom-Verhaaren, p. 40.. Іншим великим невдалим османським нападом став напад на венеційський остров у липні 1716 рокуA History of the Ottoman Empire to 1730, p. 210.. Османське панування на Кефалонії, Занте та Ітаці, що розпочалось після захоплення турками пфальцграфства Кефалонії і Закінфу в 1479 році було недовгим. У 1481 році колишній володар Антоніо Токко здійснив спробу відвоювати острови у османів і ненадовго окупував Кефалонію та Занте, але незабаром був вигнаний венеційцямиBabinger, p. 384.. Занте був офіційно визнаний османами за венеційцями в 1485 роціWard, p. 26.McCabe, Harlaftis & Minoglou, p. 98.Setton, p. 515.. Сусідня Кефалонія була повернута венеційцями османам і перебувала під їх владою шістнадцять років (1484—1500), допоки 24 грудня 1500 року не була захоплена об'єднаною іспансько-венеційською армією і не стала частиною венеційського . Нарешті Ітака була завойована Венецією в 1503 роціScammell, p. 119..
Під час османського правління Ітака знелюдніла і здичавіла. У 1504 році венеційці офіційно наказали повторно заселити Ітаку та надали новим мешканцям податкові стимули, щоб залучити поселенців із сусідніх островів. Венеційська влада виявила, що острів уже заселяли члени родини Галатіс, які претендували на нього як на свою власність, отримавши права на Ітаку за режиму Токко.