Албанці в Туреччині (; ) — етнічні албанці, які є громадянами та мешканцями Туреччини. Вони складаються з албанців, які прибули під час османського періоду, косовських / македонських і тоскських албанців, які втікали від сербських і грецьких переслідувань після початку Балканських воєн разом із деякими албанцями з Чорногорії та власне Албанії..

За звітом Ради національної безпеки Туреччини (MGK) за 2008 рік, у Туреччині живуть приблизно 1,3 мільйона людей албанського походження, а понад з них 500 000 визнають своє походження, мову та культуру. Проте є інші оцінки, які свідчать про кількість людей у Туреччині з албанським корінням і походженням до 5 або 6 мільйонів... «У Туреччині проживає 5-6 мільйонів албанців (більше, ніж на Балканах)»

Історія

Османський період, який настав в Албанії після припинення опору Скандербега, характеризувався великими змінами. Багато албанців зайняли видатні посади в османському уряді, такі як: Ільяз Ходжа, Гамза Кастріоті, Коджа Давуд Паша, Заганос Паша, Кепрюлю Мехмед Паша (голова родини Великих візирів Кепрюлю), родина Бушаті, Сулейман Паша, Едхем Паша, Незім Фракулла, Гаджі Шекреті, Гасан Зіко Камбері, Алі-паша Гучський, Мухаммед Алі Єгипетський та Алі-паша Тепелєнський, який став одним із наймогутніших албанських мусульманських правителів у західній Румелії. Таким чином, була значна присутність албанців у частинах колишньої Османської імперії в таких областях, як Анатолія, завдяки османській адміністрації та військовим.

Міграція та формування албанської діаспори в Туреччині Албанська діаспора в Туреччині сформувалася під час Османської епохи та перших років існування Турецької республіки через міграцію з економічних причин і пізніші соціально-політичні обставини дискримінації та насильства, яких зазнали албанці в балканських країнах. Одна з найдавніших концентрацій албанців датується 1468 роком, коли султан Мехмед II Фатіх привіз албанців і поселив їх у районах Стамбула, де вони заснували Арнавуткьой, місце, назване на їх честь, що означає албанське село. «Європейські мігранти відповідальні за такі топоніми, як Arnavutköy („албанське село“)» «Деякі приклади відомих міграцій, таких як міграція албанців, які були розміщені в Арнавуткой в 1468 році» «Албанці, яких вперше привезли до Туреччини за часів правління султана Мехмета Завойовника, були поселені в стамбульському районі Арнавуткьой у 1468 році. Арнавуткей був заснований албанськими іммігрантами у 1468 році. Перша міграція албанців до Анатолії, яку ми називаємо районами (Arnavutköy, Arnavutkaldırımı), нашими стравами (албанська печінка), рисами характеру (албанська впертість), які є наріжними каменями нашої культури, почалася з передачі албанської землі, на якій вони жили, Османській імперії».

Міграція албанців до Туреччини відбувалася протягом трьох різних етапів.

Перший етап: трудова та інша міграція (XVI-початок ХХ століття)

Перший етап албанської міграції був за часів Османської імперії, коли албанці служили османськими бюрократами, сезонними працівниками або служили у військовій частині до Стамбула, тодішньої столиці та сусіднього району Мармара. Ці албанські міграції до північно-західної Анатолії почалися в основному з XVI століття.. Члени албанської громади з цієї групи здебільшого асимілювалися з турецьким суспільством, причому лише незначна частина вважає себе албанцями.

Албанці також здійснювали трудову міграцію разом з іншими балканськими народами до Анатолії, що призвело до сезонного чи постійного поселення. Часом ці албанці були безробітними в Стамбулі і часто жили поруч один з одним, що викликало занепокоєння османської влади щодо того, що велика група безробітних може спричинити соціальні потрясіння. Через соціально-політичну кризу XVIII століття османська еліта виробила погляди на те, що албанці з низьких класів були схильні до бандитизму та злочинності поряд з іншими пороками, і ці погляди знайшли відображення в турецькій популярній культурі в тіньовій маріонетці Карагоза. Кілька османських султанів видали укази, що забороняли албанську міграцію до Стамбула, в результаті чого османська влада часом розбивала скупчення албанців у місті та депортувала інших назад на батьківщину. Пізніше це було вжито в регіоні Мармурового моря. Албанська громада в Стамбулі та меншою мірою в Ізмірі відіграла значну роль через формування албанської інтелігенції кінця ХІХ та початку ХХ століття у формуванні та породженні албанських націоналістичних прагнень. Наприклад, група Bashkimi (Союз) відкрила офіси в Стамбулі та по всій Анатолії та на Балканах у різних міських центрах, сприяючи соціально-політичним правам албанців, розвитку албансько-мовної освіти, видавничої справи та літератури.

Були також люди, які походили з балканського албансько-мовного або культурного простору та часто належали до міської еліти (шехірлі) у Косово та Македонії, які мігрували до Анатолії, не завжди ототожнювали себе з концепцією албанства. Натомість протягом ХІХ та початку ХХ століть вони прийняли османсько-турецький світогляд і почали називати себе турками або турецькомовними громадянами Османської імперії. Через наслідки соціолінгвістичної асиміляції прихильники албанського націоналізму були занепокоєні міграцією до Анатолії та деградацією албанців з нижчих класів, які наважилися на цю мандрівку. Невідомо, чи вільно володіють або знають албанську мову сучасні нащадки цієї групи. Наслідки албанської міграції вплинули на турецьку культуру, наприклад топоніми, названі на честь албанців, у кухні страва Печінка по-албанському та риси характеру Arnavut inadı (албанська впертість). «Як і у своїй політичній та адміністративній практиці, османи зуміли асимілювати найкращі кулінарні традиції, з якими вони стикалися, і об'єднати їх з власними кулінарними звичаями та практиками таким чином, щоб збагатити власну кухню. Таким чином, албанська печінка (Arnavut cigeri)… була асимільована в османську турецьку кухню»

Другий етап: війни та примусове переміщення населення (1878—1944)

Другий етап припадав на кінець ХІХ та на початок ХХ століть, коли албанці в основному тікали від переслідувань і ставали біженцями, оскільки Османська імперія розпадалася. Албанці були вигнані сербською армією і втекли з санджаку Ніш у 1878 році, осівши в регіоні Самсун. Балканські війни (1912—1913), які проти Османської імперії вели Греція, Сербія, Чорногорія та Болгарія, розширили албанську діаспору. Велика кількість біженців-мусульман прибула до Стамбула та Анатолії, перевищивши можливості та ресурси османської влади щодо забезпечення їжею, притулком, особистої реєстрації та документів. Нащадки цих албанців складають найбільшу частину албанської громади в Туреччині.

Османська влада, знаючи про демографію Косова та Македонії, розуміла, що велика частина незареєстрованих біженців, які мігрували до Східної Фракії та Анатолії, були албанцями, і багато з них зібралися в таких міських центрах, як Караджабей, Едреміт, Дегірмендере, Карамюрсель, Кірмасті та Бурса. Захоплення Дебара Сербією змусило багатьох його албанських жителів втекти до Стамбула. Новий молодотурецький уряд Османської імперії під час Першої світової війни намагався змінити демографічну ситуацію навколо ширшого регіону Мармурового моря.

На початку війни міграція албанців до Анатолії тривала до районів (Стамбул, Едірне, Хюдавендігар) і повітів (Чаталджа, Чанаккале, Ізміт і Геліболу), які влада заборонила албанцям через велику кількість уже присутніх і геостратегічне значення території. Молодотурецький уряд вважав албанців схильними до бандитизму та насильства, коли збиралися, і намагався підірвати загрозу державі шляхом розгону. Молодотурецький уряд також не довіряв албанцям після того, як вони проголосили незалежність від Османської імперії, особливо албанцям-християнам, які були залучені до цього процесу, і їм було заборонено в'їзд до країни. Нові напрямки османського уряду були призначені для албанських мігрантів до Анкари, Коньї з переселенням у Сівас, Діярбакир, Елязиг, Кайсері, Адану та інші місця, тоді як ці заходи також застосовувалися до осілих албанців у регіоні Мармурового моря за кількома винятками.

Албанці були одним із багатьох мусульманських народів в імперії, призначених для переселення по всій Анатолії, щоб створити умови для мовної та культурної асиміляції з метою створення лояльних турецькомовних громадян-мусульман. Османські урядовці застосовували цю політику в деяких регіонах і уникали її в інших місцях, розуміючи соціально-політичну важливість албанців у регіоні, оскільки деякі органи влади, які приймали рішення, походили з балканського албанського мовного чи культурного простору. Деякі албанські мігранти чинили опір цим крокам уряду щодо переселення.

Після незалежності Албанії албанська еліта зі Шкодера, Тирани чи Косова мала можливість працювати на Республіку Албанія, тоді як албанська еліта з грецької та сербської Македонії не мала ні дому, ні уряду, який би їм потрібен, або сімейних, ділових чи інших балканських мереж, щоб залучив і переїхав до Анатолії. Албанська громада, що складалася з великої кількості біженців, була географічно роздробленою між 1914—1918 роками і не була значною мірою інтегрована в османські воєнізовані формування на Східному фронті, на відміну від інших більш усталених громад, таких як черкеси. Албанців розглядали як можливих новобранців для цих структур, і деякі албанці з османської еліти, які раніше були приєднані до уряду на Балканах або приєдналися пізніше в Анатолії, працювали над вербуванням албанців.

Наприкінці Першої світової війни албанці регіонів Бурса та Кірмасті у воєнізованих формуваннях перейшли на бік турецьких націоналістів. Албанські збройні групи воювали проти лазівських та грузинських воєнізованих угруповань через місцеві інтереси та сімейне суперництво в регіоні Південного Мармурового моря, тоді як албанські воєнізовані угруповання атакували християнські села, а османські чиновники мали мінімальний або зовсім не контролювали ширшу територію. Бої також відбувалися між албанськими та черкесськими воєнізованими угрупованнями, останні грабували та грабували майно албанців у регіоні Мармурового моря. Деякі черкеські воєнізовані формування, які зосереджувалися на проблемах провінції, в 1920 році під час війни за незалежність Туреччини співпрацювали з прибулими грецькими військовими силами, а албанські воєнізовані формування воювали проти них. Албанські воєнізовані формування також діяли в регіоні Бафра. Старша стамбульська албанська діаспора приділяла мало уваги становищу албанців, які нещодавно прибули до Анатолії. Натомість вони були байдужі до окупації османських анатолійських земель і головним чином цікавилися справами балканських албанців у зв'язку з посяганням Югославії на суверенітет Албанії на початку 1920-х років.