Албанці в Сербії (; ) — визнана національна меншина в Сербії. За переписом 2022 року, чисельність етнічних албанців у Сербії становить 61 687 осіб, що становить 0,93 % від загальної чисельності населення. Переважна більшість із них проживає в південній частині країни, яка межує з Косово та Північною Македонією, і називається Прешевською долиною. Їхній культурний центр знаходиться в Прешево.

Географія У муніципалітетах Прешево та Буяновац албанці становлять більшість населення (93,7 % у Прешево та 62 % у Буяновац за переписом 2022 року). У муніципалітеті Медведжа албанці є другою за чисельністю етнічною групою (після сербів), і їхня участь у цьому муніципалітеті становила 32 % за переписом 1981 року, 28,67 % у 1991 році та 26,17 % у 2002 році. Регіон Буяновац і Прешево широко відомий як Прешевська долина (серб. Прешевска Долина, Preševska Dolina, алб. Lugina e Preshevës).

Історія

Пізня античність У пізній античності зона контакту між пізньопротоалбанською та балканської латиною знаходилася у східній та південно-східній Сербії. Ця територія включала Ниш, місто на південному сході Сербії. Слов'янський топонім Ниш розвинувся з топоніма, засвідченого давньогрецькою як ΝΑΙΣΣΟΣ (Naissos), який отримав свою теперішню форму через фонетичні зміни в протоалбанській мові, а потім увійшов до слов'янської. Це свідчить про те, що протоалбанці проживали в регіоні ще в дослов'янські часи. Коли відбулося це поселення, є предметом дебатів, оскільки протоалбанці могли переселитися відносно пізно в давнину в територію, яка могла бути східною експансією протоалбанського поселення, оскільки жодні інші топоніми, відомі в давнину в безпосередній близькості, не припускають існування албанця. розвитку. Розвиток Nish < Naiss- також може представляти регіональний розвиток на пізньоантичних Балканах, який, незважаючи на спорідненість, може не бути ідентичним албанському. Потенційне поширення албанської мови в дослов'янську еру, можливо, було до Дробета-Турну Северина на березі Дунаю. Носії протоалбанської мови в ширшому регіоні перейшли на балканську латинь і сприяли появі проторумунського населення. Торлацькі слов'янські діалекти перебувають під впливом рис, які виникли в албанській та східно-романській мовах, якими розмовляють у південно-східній Сербії.

Середньовіччя Такі топоніми, як Arbanaška та Đjake, свідчать про присутність албанців у регіонах Топлиці та Південної Морави (розташованих на північний схід від сучасного Косова) з пізнього середньовіччя.Uka, Sabit (2004). Албанці в регіоні Ниш жили там принаймні 500 років до свого вигнання, тобто албанці були присутні в Ниші щонайменше з 1300-х років.: "Використовуючи вторинні джерела, ми встановили, що албанці жили в районі Ніша щонайменше 500 років, що Османська імперія контролювала цю територію з XIV по XIX століття, що призвело до того, що багато албанців прийняли іслам, що албанці-мусульмани Ніша були змушені виїхати в 1878 році, і що в той час більшість цих нішанських албанців мігрували на південь до Косово, хоча деякі з них виїхали до Скоп'є в Македонії. С. 557—558: «У 1690 році значна частина населення міста та околиць була вбита або втекла, і почалася еміграція албанців з Малезії та Маде (північ Центральної Албанії/Східна Чорногорія) і плато Дукагджин (Західне Косово) до Ніша». До 1477 року частина албанського племені матаруге жила в казазі Прієполье, де вони сформували власну окрему громаду (нахію) з 10 селами (katund). В османських записах про регіони Топліца, Крушеваць і Лесковац (сьогодні розташовані на півдні Сербії), які датуються між 1444 і 1446 роками, з'являється село під назвою Тануш (походить від албанського антропоніма Тануш). Зокрема, у регіоні Топлиці протягом першої половини XV століття було зареєстровано кілька поселень албанської топоніми, таких як Гонзі, Кастрат, Спанці, Зур, Катунь і Крива Фея. Усі ці поселення справді старші та передують часу їх запису в першій половині XV ст.

Османська доба У 1700 році, після Великого переселення сербів, кельменді та кучі та інші племена, такі як шкрелі з Ругови, закріпилися в регіоні Рожає та сусідньому місті Тутін, Сербія. У регіон також переселилися шала, красничі та гаші. Починаючи з XVIII століття багато людей, що походять з племені готі, мігрували до Санджаку та проживали в ньому, переважно в районі Тутіна, а також у Сєниці.

В епоху розвитку торгівлі на Османських Балканах албанські купці зі Шкодри, Пріштини та Прізрена оселилися в санджаку Смедерево (Белградський пашалик). Групи албанців з Косова оселилися в районах Карановац (сьогодні Кралево) і Чупрія. Албанці були найзначнішою неслов'янською групою регіону Смедерево, другою за чисельністю мусульманською групою пашалику та частиною його мусульманського населення разом із сербами-мусульманами, боснійцями та меншими громадами. У міських районах албанці жили в містах Парачин, Чупрія, Алексінац, Крушевац і Карановац. Австрійські джерела стверджують, що в Карановаці було 89 турецьких і албанських і 11 сербських домогосподарств. Найбільша концентрація албанців була в Чупрії, де сучасний сербський автор Йоаким Вуїч у 1826 році згадував більше «турецьких арнаутів, ніж сербів». Албанські села Смедерева були зосереджені на півдні та сході області.

ХІХ століття

У перші десятиліття Сербське князівство, яке включало сучасну центральну та східну Сербію, населення становило близько 85 % сербів і 15 % несербів. Більшість з них були влахами, а також були деякі албанці-мусульмани, які становили переважну більшість мусульман, що жили в Смедерево, Кладово та Чупрії. Нова держава мала на меті гомогенізацію свого населення. У результаті з 1830 року до воєн 1870-х років, за оцінками, було вигнано до 150 000 албанців, які проживали на території князівства Сербія. У листуванні Мілоша Обреновича є багато вказівок на те, як здійснювався цей процес. Обренович попросив свого чиновника Мілосава Здравковича купити будинки албанців за ціною, вищою за ринкову, і наказав вигнати мулімів, більшість з яких були албанцями, із західної Сербії. Житла цього населення спалили, а їх переселили на османські землі.

На територіях, які були включені до Королівства Сербія після 1912 рок албанці були зосереджені в трьох областях: Косово, Новопазарський Санджак і Нішський Санджак. Албанці становили більшість населення Топлиці (включаючи Куршумлію та Прокупле), значну частину населення Лесковаца та Вранє та частину мусульманської громади Ніша. У Трині проживала невелика албанська громада. У містах частина мусульманського населення, яку ідентифікували як турків, насправді була албанцями, які прийняли османську міську культуру. Частина територій, де проживали албанці, перебувала під управлінням Вранського пашалика. У 1843—1844 рр. пашалик був охоплений повстанням Дервіша Чари проти Гусейна-паші Вранє. Після танзиматських реформ місцева влада використовувала ситуацію, щоб посилити податки та ще більше зловживати своєю владою проти більшості населення, яке складали селяни. Одна конкретна подія, яка ще більше загострила відносини між місцевими жителями та Гусейн-пашою, це заборона відкривати албаномовні школи в окрузі Вранє, хоча конституція Танзімату дозволяла відкриття шкіл рідною мовою кожної етнічної громади в Османській імперії. У квітні 1844 року повстанці з Прешевської долини, Гїлане, Лесковаца, Тетово, Гостивара, Куманово розгромили Гусейна-пашу та зайняли Вранє. На придушення повстання османська армія направила понад 10 тис. війська за підтримки артилерії. Місцевих албанців очолювали Сулейман Тола з Великого Трноваца/Тернока, Селман Рогачіца, Імер Ага з Прешеви та Дервіш Кара. Вирішальна битва, яку османи виграли і завершила повстання, відбулася на пагорбі Сомоліца між Прешево і Буяновац.

Нішський санджак став предметом територіальної суперечки під час сербсько-османської війни (1876—1878). Під час війни албанці з Куршумлі, Прокупля та Лесковаца сформували загони, які діяли незалежно від османської армії для самооборони сіл від сербських військ. Албанські підрозділи приєдналися до османської оборони з боку Косово та Македонії. Війна спричинила переміщення десятків тисяч мирних жителів. Лише взимку 1876—1877 років загинуло понад 35 000 переміщених албанських цивільних осіб.

На першому етапі (1876—1877) війни османська армія перемогла і ввела в Сербії жорсткі репресивні заходи. Вступ Росії (Російсько-турецька війна (1877—1878) у війну змінив ситуацію, і османи перемістили свої сили на східний фронт. Османська поразка в облозі Плевни (грудень 1877) забезпечила перемогу Росії у війні, і османська армія відступила на всіх фронтах. 10 січня 1878 року османські війська здали Ниш, а сербські війська продовжили свій наступ на південний захід, увійшовши до долин Косаниці, Пустої Реки та Ябланиці. Сербські війська в долині Морави продовжували рух до Вранє з наміром повернути на захід і увійти до Косова. Сербське просування на південному заході було повільним через горбисту місцевість і великий опір місцевих албанців, які захищали свої села, а також ховалися в сусідніх гірських хребтах Радан і Майдан. Сербські сили зайняли ці села одне за одним, і більшість з них залишилися пустими. Албанські біженці продовжували відступати в бік Косово, і їхній марш було зупинено біля гір Голяк, коли було оголошено перемир'я. Сербська армія, яка діяла в долині Морави, продовжувала рух на південь у напрямку двох каньйонів: Грделіца (між Вранє та Лесковацом) і Ветерниця (на південний захід від Грделіці). Після взяття Грделіці сербські війська взяли Вранє. Місцеві албанці виїхали зі своїм майном до того, як сербські сили досягли міста, а інші сільські албанці зазнали напруженості з сербськими сусідами, які воювали проти них і зрештою виселили їх із цього району. Перш ніж відступити до гір Голяк, албанські біженці захищали каньйон Ветерниця. Албанці, які жили неподалік у районі Мазуриці, не чинили опору сербським силам, і генерал Йован Белімаркович відмовився виконувати накази з Белграда про їх депортацію. Проте вони були депортовані разом з іншими албанцями після того, як Белімаркович покинув Масурицю.

В результаті територіальної експансії Сербського князівства в 1877—1878 роках відбулося масове та насильницьке вигнання албанців з новоокупованих регіонів Нишського санджаку. У нових районах (сучасні Ябланіца, Топліца та частини Нішавського району) було вигнано та оселилися переважно в Косово приблизно 50 000–60 000 албанців. У період між османсько-сербським перемир'ям і заключним актом Берлінського конгресу деякі албанські групи повернулися до своїх домівок. Після підписання Берлінського договору їх вислали до Туреччини. Загалом близько 600 албанських сіл зазнали етнічної чистки. Албанці, які оселилися в Косово та інших регіонах, стали називатися мухахширами (біженцями). Події 1877-78 років ознаменували початок сучасного сербсько-албанського конфлікту.

Вигнання та етнічні чистки албанців з півдня Сербії були результатом політики етнічної гомогенізації сербської держави та відображали стратегічну мету Сербії щодо розширення на південь до Македонії та Старої Сербії. У сербській геополітичній стратегії албанці розглядалися як «небажане і ненадійне населення», яке потрібно було замінити «надійним». На знелюднені території були запрошені православні серби, герцеговинці та чорногорці. Частина сербських поселенців прибула з сусіднього східного Косово, яка була вигнана в результаті міжетнічного насильства мухахширами, які оселилися прямо за новим кордоном. Велика депопуляція та економічна девальвація нових територій не могли бути врівноважені жодними засобами, тому сербський уряд спробував залучити деяких албанців, яких вигнали, щоб знову оселитися в Сербії. Мілан Обренович, майбутній король Сербії з 1882 року, уклав угоду безпосередньо з Шахідом-пашою, місцевим албанським військовим офіцером з Ябланиці. Шахід-паша був командиром османських казарм у Софії під час війни 1877–78 років. За угодою, деякі албанці-мусульмани повернулися до Горньої Ябланиці (Медведжа).

Початок ХХ століття