Правосла́вна це́рква в че́ських землях та в Словаччині (, ) — автокефальна помісна православна церква, що має 14-те місце в диптиху автокефальних помісних Церков. Використовує у своїй літургії візантійський обряд, словацьку, чеську мови та новоюліанський календар, вона є частиною Східного християнства. За чеським переписом 2011 року в ній було 20 533 віруючих. Однак інтерес до православних літургій високий в обох країнах, оскільки крім постійних відвідувачів, є велика кількість вірян з числа туристів, тимчасових іноземців та робітників зі Східної Європи. У Чехії їх кількість оцінюється в сто тисяч.
Сьогоднішня назва церкві дана на підставі постанови парламенту від грудня 1992 року про зміну назви. До того часу вона носила назву Правосла́вної це́ркви в Че́хослова́ччині, під якою вона була автономним екзархатом Російської православної церкви з 1946 року, а з 1951 року отримала автокефалію від Російської православної церкви. У 1950–1968 рр. до неї також були включені словацькі греко-католики, оскільки Словацька греко-католицька церква була заборонена державою. 27 серпня 1998 року автокефальність православної церкви в Чехії та Словаччині була підтверджена Вселенським патріархатом. Церква має два митрополичі собори, але має лише одного митрополита, єдиний Священний Синод Єпископів та єдині місцеві збори.Historie církve , web Pravoslavná církev
Історія
На території Великоморавського князівства християнство прийшло у 863 році завдяки місіонерській діяльності рівноапостольних Кирила і Методія. Пізніше, однак, християнство на чеських і словацьких землях розвивалося під опікою Латинської церкви, а східне православ'я утрималось лише у Мукачівській єпархії, що охоплювала переважно територію Карпатської України. У результаті Ужгородської унії 1646 року більшість священнослужителів цієї єпархії ввійшли в унію з Католицькою церквою.
Заснування Церква Чехії та Словаччини має як давню, так і дуже сучасну історію. Нинішня церква займає землю Великої Моравії, де брати св. Кирило і Методій розпочали свою місію серед слов'ян, запровадивши літургійний і канонічний порядок православної церкви, перекладений на церковнослов'янську мову, використовуючи переважно грецькі кальки для пояснення понять, для яких не існувало слов'янського терміну. перший слов’янський алфавіт, суміш грецьких та єврейських символів із кількома власними вигаданими символами, що представляють унікальні слов’янські звуки.
Це було зроблено на пряме запрошення могутнього правителя Моравії Растислава. Проте в межах Моравської держави серед дворянства існувала франкська партія, яка бажала тісніших зв'язків з Королівством Франція, правитель якої Людовик Німецький був номінальним сюзереном Ратислава, а франкський єпископ мав церковну юрисдикцію над невеликою частиною домену Ратислава, що раніше прийняли християнство. Незважаючи на фотіанський розкол, церкви Риму та Константинополя все ще зберігали деяку подобу єдности, і Папа Миколай I не хотів бачити утворення великої незалежної франкської церкви в Центральній Європі. Коли апеляція до церковної справи була подана до Риму, Микола викликав до свого суду і Кирила, і Методія, і скаржливі сторони франків, щоб вислухати їх. Микола помер до їхнього прибуття, але новий Папа Адріан II досяг компромісу, вислухавши обидві сторони: старослов'янська була затверджена як богослужбова мова поряд з грецькою, єврейською та латинською мовами, а Методій був затверджений єпископом із франкським співавтором, Вічінг. Адріан був переконаний Кириловим пристрасним захистом слов'янської літургії, в якому він цитував 1 Коринтянам 14:19 "І все-таки в церкві я скоріше говорив п'ять слів зі своїм розумінням, щоб своїм голосом міг навчити й інших, ніж десять тисяч слів невідомий язик". Кирило захворів, коли брати ще були в Римі, і на смертному одрі він попросив Методія присягнутися повернутися в Моравію і виконати місію до слов'ян, а не повертатися до монашого життя на горі Олімп, як він задумав.
Методій дотримав слова і повернувся, але його місія була перервана смертю Ратислава, оскільки новий правитель Сватоплук I Моравський виступив на стороні профранкської партії і віддав Методія у в'язницю майже на три роки, доки його не звільнили через заступництво папи Івана VIII. Протягом наступних десяти років Методій продовжував свою роботу, але смерть Івана VIII в 882 р. позбавила його папського захисту, і Методій помер у 885 р. Після цього Папа Римський Стефан V підтвердив свого швабського співавтора Вічінга як єпископа.Richard P. McBrien, Lives of the Popes, (HarperCollins, 2000), 144 Учні Методія були ув'язнені, вислані до Болгарії, як Ґоразд та багато інших, або поневолені. Вислані на чолі з Климентом Охридським та Наумом Преславським мали велике значення для православної віри в вже християнському з 864 року Болгарії, після того, як вони були звільнені з в'язниці та супроведені до Дунаю. У 870 році Вселенський патріархат надав болгарам право мати найстарішу організовану автокефальну слов'янську православну церкву, яка трохи пізніше, з автокефального болгарського архієпископства, стала патріархатом. Головною подією, яка посилює процес християнізації, був розвиток кирилиці в Болгарії в заснованій Літературною школою Наума та Климента Преслава в IX столітті. Кирилиця та літургія старослов’янською слов’янською мовою були оголошені офіційними в Болгарії в 893 році.
Виживання та відродження
Східно-православний церковний порядок вижив у сучасній Східній Словаччині та сусідніх регіонах завдяки своїй близькости та впливу на Київську Русь, особливо серед населення українців, до середини XVII століття, коли Ужгородська унія була підписана в Угорському королівстві. У часи придушення решта східних православних християн з регіону підтримували свої зв'язки із сусідньою східно-православною єпархією Буди Сербського патріархату Печі, а згодом і з Карловською митрополією. Одна із найбільш північних парафій Сербської православної церкви існувала у словацькому місті Комарно, а місцева церква, побудована в XVIII столітті, стоїть і сьогодні.
1863 року на території Словаччини та Чехії були організовані православні громади, що підлягали Буковинській митрополії. Проте більшість православних на території Чехії та Словаччини були підпорядковані Сербській православній церкві.
В 1903 у Празі виникло товариство «Православна бесіда». У роки Першої світової війни члени товариства були переслідувані Австро-угорською владою, що вважала їх небезпечними.
Після створення Чехословаччини в 1918 році законодавчі обмеження для східного православ'я були зняті. У новій державі східно-православні громади були переважно розташовані у східних частинах країни, включаючи Карпато-Україну, яка була включена до складу Чехословаччини в 1919 році. Мукачівська православна єпархія існувала до 28 серпня 1949 року. У дусі східного православного відродження багато людей у регіоні покинули греко-католицьку церкву. Оскільки східно-православних єпископів у Чехословаччині не було, місцеві лідери звернулись до Сербської православної церкви, бо серби історично та етнічно були близькими до чехів, словаків та українців. Цю думку також підтримали державні органи Чехословаччини (1920). З метою регулювання церковного порядку єпископ Ніський (Сербія) Доситей Васич прибув до Праги і зустрівся з керівниками східно-православної громади, прийнявши їх до повного причастя (1921).The Czechoslovak Heresy and Schism: The Emergence of a National Czechoslovak Church (1975), p. 43.
Серед тих, хто прагнув відновити зв'язки зі Східною православною церквою, був католицький священик Матей Павлік, який роками цікавився східним православ'ям. Таким чином Сербська православна церква дала згоду прийняти його у повному спілкуванні, і він став архімандритом з ім'ям Ґоразд, на честь святого Ґоразда Моравського, учня та наступника святого Методія, архієпископа Моравського. 25 вересня 1921 року сербський патріарх Димитріє посвятив архімандрита Ґоразда в єпископа Моравії та Сілезії в соборі Святого Архангела Михаїла в Белграді, Югославія. Єпископ Ґоразд отримав юрисдикцію над чеськими землями.Martyr Gorazd of Prague
Ще напередодні Першої світової війни канонічність сербської юрисдикції в Чехії, Словаччині та на Підкарпатській Русі була поставлена під сумнів Константинопольським та Московським патріархами. Ряд священників та монахів були висвячені в монастирях Росії та Константинополя. Крім того, Константинопольський патріарх Іоаким ІІІ призначив екзархом у Галичині й Угорській Русі архієпископа Антонія (Храповицького). Сучасники пояснювали діяльність патріарха тим, що СПЦ не могла виконувати своїх функцій у зв'язку з жорстким контролем австро-угорської влади, і, таким чином, залишила напризволяще православний рух в імперії.
1920 року в Празі адвокат Мілош Червінка реорганізував товариство «Православна бесіда» у «Православну Чеську релігійну громаду», статути якої затвердила 31 березня 1922 року чехословацька влада. Члени цієї православної громади хоча й визнавали верховенство СПЦ, але прагнули мати свого єпископа.
Одночасно, загальне невдоволення й критика Римського єпископату спровокувала до схизми, та створення у 1920 році гуситської церкви. В процесі її формування, відокремилася група, що поставила собі за мету відродження у Чехії та Словаччині Кирило-методіївської традиції і відродження слов'янського обряду (глаголичного). На чолі цього руху стояв ксьондз Матей Павлик (Matěj Pavlík), який 1921 року встановив контакт із Сербським патріархатом і прийнявши ім'я Горазда ІІ отримав єпископську хіротонію в Белграді.
У перші роки свого існування ця церква була підпорядкована Сербській православній церкві і переважно складалася з колишніх вірних католицької церкви.
15 червня 1922 року на загальних зборах православної громади було обрано єпископом для території Чехії, Моравії та Сілезії архімандрита Антоніна (Брабеца) (Antonín Jindřich Brabec), який до цього тривалий час був душпастирем Чехів Волині. 30 серпня 1922 року Міністерство шкіл і народної освіти затвердило рішення зборів. Цього ж дня було розіслано листи до Константинопольського патріарха Мелетія (Метаксакиса), сербського патріарха Димитрія (Павловича), голови РПЦ за кордоном митрополита Антонія (Храповицького), керуючого РПЦ в Західній Європі митрополита Євлогія (Георгієвського). Від двох останніх Савватій (Врабец) отримав вітальні телеграми.
Члени «Православної Чеської релігійної громади» звернулися до сербського патріарха з проханням висвятити Савватія єпископом. Синод сербської церкви відмовив. Тоді Антонін (Брабец), заручившись підтримкою жителів 28 сіл Підкарпатської Русі, подав 30 грудня 1922 року прохання про хіротонію до Константинополя. Константинопольський патріарх Мелетій (Метаксакис) 4 березня 1923 року висвятив Савватія в архієпископи з титулом «архієпископ Празький і всієї Чехословаччини». 6 березня 1923 року було видано томос, який затвердив це призначення.
Згідно з розпорядженням патріарха Мелетія, на території Чехословаччини мали утворюватися три єпархії: Празька, Моравська та Карпатська. Про видання томосу було повідомлено офіційним листом митрополита Антонія (Храповицького), а 1 червня 1923 року його взяв до відома архієрейський собор РПЦ. Сербський синод висловив рішучий протест проти дій Константинопольського патріарха. Таким чином, на території Чехословаччини декілька років діяли одночасно дві юрисдикції: сербська та константинопольська.
Згодом, під тиском уряду Югославії чехи були змушені визнати юрисдикцію сербської церкви.
Крім того, Чехословацька влада підтримувала саме Ґоразда II. 1925 року народний синод офіційно проголосив створення Чехословацької православної церкви, що залишалась під юрисдикцією Сербського патріархату. У 1926 до неї приєдналися і більшість вірних Константинопольського патріархату.