Українці на Уралі — одна з найбільших національних громад, яка сформувалася історично та внесла значний внесок у освоєння та розвиток даного регіонуКабузан В. М. Украинцы в мире: динамика численности и расселения. 20-е годы XVIII века — 1989 год: формирование этнических и политических границ украинского этноса. Институт российской истории РАН. — Москва: Наука, 2006. — 658 с. ISBN 5-02-033991-1.
Історично переселилися в цей регіон у процесі переселенського руху, колонізації та освоєння територій Уральського регіону, починаючи з XVII століття в Московському царстві та Російській імперіїВ. А. Лабузов, Н. В. Андреева. Переселение украинского населения в Оренбургскую губернию (середина XIX — начало XX веков) 2008..
Українці відіграли помітну роль в історії та культурі Південного Уралу. У XVIII ст. українські козаки виконували завдання щодо оборони східних кордонів Російської імперії, у ХІХ — першій половині ХХ ст. українські селяни брали активну участь у господарському освоєнні та аграрній колонізації краю; у другій половині XX — на початку XXI ст. робітники, інженери, вчені з України зміцнювали військово-промисловий, науковий та культурний потенціал регіону. Нащадки переселенців різних періодів становлять сьогодні важливу частину уральського етнокультурного простору, зберігаючи національні традиції та вибудовуючи добросусідські відносини з іншими народами.
Історія
Радянський період Історіографія регіональної україністики дозволяють досить точно реконструювати основні етапи українського переселенського руху на території Уральського регіону.
Перші дані про появу українців датуються 1620–1630-ми рр., коли на військову службу до Уфимської фортеці регулярно прямували кілька «черкас». З середини 1730-х років. розгортається активна військово-колонізаційна політика імперії на східних кордонах. Особлива увага приділялася будівництву фортець на Оренбурзькій оборонній лінії, що вимагало залучення нового населення для несення служби у гарнізонах та господарського освоєння цілинних земель. Урядові ініціативи започаткували організоване заселення Оренбурзького краю українцями з Гетьманщини та Слобожанщини, переважно це були козаки та селяни.
Перші українські поселення в Оренбурзькому краї виникли у 1737—1742 роках. На початку 1740-х років у південноуральських фортецях військову службу несли вже кілька сотень «черкас», а лише у другій половині XVIII ст. чисельність українців тут могла досягати від 2 до 3,5 тис. осіб. У 1750-х роках частка українських козаків у складі Оренбурзького козачого війська становила понад 30 % і залишалася на рівні 10 % аж до 1880-х років. Деяку частину поселенців у ХІХ ст. становили також заслані учасники повстань на території України та Польщі. Але, незважаючи на фінансову та продовольчу допомогу та певні пільги з боку місцевої влади, важкі природно-кліматичні умови для землеробства, голод та постійні прикордонні набіги з боку кочівників призвели до повернення більшості «малоросів» на батьківщину або переселення в інші райони Заволжя.
У першій чверті ХІХ ст. відновився процес переселення частини «малоросійського» козацтва до східних районів Російської імперії, зокрема Урал. У 1820–1830-ті роки вздовж оборонних ліній виникає до 50 населених пунктів із переважно українським населенням. До середини ХІХ ст. чисельність українського населення у регіоні збільшується. За різними підрахунками, їх було від 20,5 до 35–45 тис. осіб. 1865 року була утворена Уфимська губернія, але більшість українців проживала в межах Оренбурзької губернії. Після скасування кріпосного права 1861 року відкривається новий етап переселенського руху, пов'язаний із процесом обезземелення великої кількості селян в Україні, збереженням в українських губерніях важких форм повинностей.
Загалом у другій половині XIX — на початку XX ст. чисельність прибульців на Південний Урал сягала 30-40 тис. осіб. За першим офіційним переписом населення 1897 р. в Оренбурзькій губернії зафіксовано 41 541, в Уфимській губернії — 4 996, у Тургайській області — 4 588 українців («малоросів», що визначалося за мовною приналежністю), всього — 51 125 осіб. Більшість українських сіл на Південному Уралі з'являється саме на межі XIX—XX ст.. Компактні історико-географічні ареали з переважним українським населенням, складаються повітами та волостьми. Серед старовинних українських населених пунктів Оренбуржжя — Ілецький містечко (Соль-Ілецьк), Ніжинка, Острівне, Кардаїлово, Краснохолм, Дедуровка, Слоновка, Буланово, Чорний Отрог; Башкирії — Степановка, Байдаковка, Софіполь, Хотомля, Санжаровка, Гоголевка, Золотоношка та інші.
Найбільших масштабів селянське переселення з України набуває під час Столипінської аграрної реформи 1906—1916 років. Основний потік переселенців на південноуральські землі склали селяни з Полтавської, Київської, Харківської, Подільської, Катеринославської, Чернігівської, Таврійської губерній, а також українці з Курської, Воронезької та Гродненської губернії. У цей час істотно збільшується чисельність переселяються з України через Південний Урал до Сибіру (понад 1 млн чол. період із 1893 по 1913 рр.). У період Першої світової війни на Південному Уралі з'являються переселенці з Волинської губернії та Галичини, проте після закінчення війни їх більша частина повернулася додому.
Переїжджаючи на Південний Урал, українці принесли до регіону високу культуру землеробства, удосконалені знаряддя праці, передові прийоми обробки землі, що сприяло поширенню у краї різних сільськогосподарських культур: пшениці, баштанних, олійних тощо. Вихідці з різних історико-етнографічних районів України селяни були носіями різного агротехнічного досвіду зі своїми локальними особливостями, але загалом традиційний господарсько-культурний тип українців не змінився. Українські поселення на території Південного Уралу виникали у різних природно-географічних, соціально-економічних та етноконтактних умовах, що зумовило появу особливостей у їхньому плануванні та забудові. На згадку про свою батьківщину українці зберігали колишні назви в найменуваннях новостворених поселень. Наприклад, такі назви, як Дніпровка, Харківка, Київка, Чернігівка, Полтавка, Черкаси, Тавричанка та інші зустрічаються на Південному Уралі неодноразово. Зовнішній вигляд українських сіл тривалий час зберігав традиційні риси, про що писав Т. Г. Шевченка, який перебував у 1847–1850-х pp. у засланні в Оренбурзькому краї: «Під'їжджаючи ближче до села, йому, справді, уявилася малоросійська слобода: ті самі верби зелені, і ті самі біленькі в зелені хати, і та сама дівчинка в плахті й польових квітах жене корову. Він заплакав, дивлячись на картину, що так жваво нагадала йому його прекрасну батьківщину».
Переселення та освоєння регіону в період Московського царства та Російської імперії У радянський період у зв'язку із завданнями освоєння цілинних земель, колективізації та індустріалізації, що стояли в 1920-1930-ті рр., український переселенський рух тривав, але поступово втрачав суто селянський характер, перетворюючись на широку трудову міграцію. У деяких районах Уралу розселявся «спецконтингент» — розкуркулені селяни і біженці, які рятувалися від голоду. Наприклад, у Челябінській області компактні групи українців у Чесменському, Варненському, Карталинському районах складаються саме в цей період. У сукупності з природним приростом населення ці тенденції призвели до поступального збільшення чисельності українців на Південному Уралі в 1920-1930-ті рр., коли їх велика кількість переїхала на спорожнілі землі колишнього Оренбурзького козацького війська, більша частина населення — понад 80 % — проживала в сільській місцевості.
Значна частина евакуйованих з України в роки Другої світової війни прибула на Південний Урал і після закінчення залишилася тут на постійне проживання. Важливе значення для формування українського населення на Південному Уралі мала державна політика з освоєння цілинних земель у 1950-1960-ті рр., куди приїжджали представники майже всіх регіонів України. У 1940-1950-ті рр., коли чисельність українців у Башкирії та Оренбуржжі почала незворотно скорочуватися, у Челябінській області, навпаки, спостерігається потужний міграційний приплив. Всесоюзний перепис 1959 року зафіксував у південноуральському регіоні найвищий показник українського населення — 346 470 осіб. Таким чином, процес переселення українців на Південний Урал у XVIII — першій половині XX ст. мав поступальний, поетапний, але нерівномірний характер.
Із середини XX ст. під впливом низки чинників, зокрема активного переселення із села в місто, зростання кількості змішаних шлюбів, уніфікації та інтернаціоналізації суспільного життя, починається процес асиміляції українського населення Південного Уралу, втрати етнічних особливостей культури, народних традицій, мови. Асиміляційні втрати частково компенсувалися за радянських часів постійним припливом робітників та інженерів на заводи й оборонні підприємства, науково-технічної інтелігенції до дослідницьких установ і вищих навчальних закладів, але частка українців у складі населення регіону в 1950-1980-ті рр. незворотно зменшувалася. У другій половині 1980-х — першій половині 1990-х рр. помітним був приплив українських мігрантів із Казахстану та Середньої Азії в прикордонні Оренбурзьку та Челябінську області.
Українська мова та культура Мовні процеси серед українського населення Південного Уралу загалом відповідають загальноросійським тенденціям. Починаючи з перших етапів переселенського руху, українські селяни селилися, як правило, компактними групами, створюючи окремі ареали та переважно моноетнічні населені пункти (у Башкирії 1926 р. — 528, в Оренбуржжі до 1930 р. — 617, за Челябінською проводились), тому етнокультурні контакти з представниками інших народів були мінімальними, що сприяло тривалому збереженню традиційного способу життя, у тому числі мови. У першому переписі 1897 р. національність, як відомо, фіксувалася саме за мовним принципом, тому можна стверджувати, що люди, які записалися в Оренбурзькій та Уфимській губерніях «малоросами» (понад 46 тис. осіб) володіли українською мовою як рідною. До середини ХХ ст. всередині українських ареалів у сільській місцевості спілкування відбувалося переважно рідною мовою.
У процесі російщення всіх сфер суспільного життя, починаючи з 1920-1930-х рр., український етнокультурний комплекс почав зазнавати значних трансформацій. У 1960-1970-х рр. внаслідок політики оптимізації господарств значна частина старовинних населених пунктів зникла, широкого розмаху набула практика розселення місцевого населення, міжетнічні та міжкультурні контакти активізувалися. Порівняльний аналіз переписів населення 1959, 1979 і 1989 рр. показує, що за минулий час рівень володіння українською мовою як рідною продовжував знижуватися: Башкортостан — 48,7 %, 44,5 %, 41,0 %; Оренбурзька область — 45,7 %, 37,0 %, 32,9 %; Челябінська область — 45,7 %, 35,7 %, 36,0 %.