Клюфас Іван (Іоан) Якович (19 червня 1894, Стібенець — 14 лютого 1965, Верхнє Синьовидне) — український греко-католицький священник, короснянський декан УГКЦ у міжвоєнний період, громадсько-культурний діяч, активний член Українського Національно-Демократичного Об'єднання (УНДО) та просвітницьких товариств, в тому числі «Просвіти».
Відзначився своєю просвітницькою, культурною та громадською діяльністю серед українського населення Замішанщини та Надсяння в умовах міжвоєнних і повоєнних змін, виступаючи за розвиток національної свідомості й освіти серед селянства. Під час своєї діяльності Клюфас робив наголос на підтримці шкільництва та просвітницьких ініціатив у галицьких селах, а також керував місцевими культурними й літературними гуртками.
Після Другої світової війни продовжував служіння в УГКЦ на території УРСР, де був настоятелем храмів у Горішньому Залуччі та Верхньому Синьовидному. Учасник Львівського псевдособору (1946). Його життєвий шлях поєднував релігійне служіння, громадянську активність і прагнення зберегти українські національні традиції в складні історичні часи.
Життєпис
Походження Уродженець села Стібенця поблизу Перемишля на Надсянщині. В 1914 році закінчив українську гімназію в Перемишлі. В 1920 році був рукоположений на священника. В 1920 році — парох села Лежахів. В 1922—1923 та в 1925—1927 роках — парох замішанського села Опарівка. В 1924—1925 роках і в 1927—1945 роках — парох замішанського села Бонарівка.
Священниче служіння
Парох Бонарівки В добу перебування у Бонарівці, Іван Клюфас також був і провідним громадсько-культурним діячем місцевої громади. Отець Іван активно підтримував діяльність читальні «Просвіта» та сприяв організації культурних і освітніх заходів. Під його опікою аматорський гурток читальні 14 липня 1929 року поставив виставу «Невольник», а чистий дохід від представлення було призначено на ремонт приміщення читальні. Завдяки участі о. Івана Клюфаса та інших почесних членів читальні розвивалося українське громадське життя в селі.
Отець Клюфас активно підтримував діяльність місцевих кооператив: споживчої, кредитової та молочарської. За даними М. Середчака, кредитова кооператива існувала лише рік, але станом на серпень 1930 року вже мала на власних рахунках 18 000 золотих, а споживча кооператива з двома крамницями успішно функціонувала без розтрат майна. Завдяки участі о. Клюфаса кооперативи ефективно обслуговували громаду, забезпечуючи товари, послуги та ощадні внески. Іван Клюфас також відігравав важливу роль у релігійному житті села. Під його проводом висока відвідуваність богослужінь і активна участь парафіян у спільному співі сприяли єдності громади та зміцненню української національної свідомості. Його діяльність поєднувала духовне, культурне та господарське життя села, підтримуючи стабільність та згуртованість місцевої громади.
Короснянський декан Восени 1931 року отця Івана Клюфаса було призначено завідателем (в.о. декана) у Короснянському деканаті Перемишльської єпархії ГКЦ. Станом на 1932 рік Короснянський деканат Перемиської єпархії УГКЦ був одним із важливих церковно-адміністративних осередків українського населення на теренах Закерзоння. Клюфас як завідатель активно координував душпастирське життя деканату з осідком у Бонарівці. До складу деканату, який очолював Клюфас, входило сім парафій і дочірніх церковних осередків: Близнянка, Бонарівка, Ванівка, Красна, Опарівка, Ріпник і Чорноріки. Загальна кількість греко-католицьких вірян у межах деканату становила 9 297 осіб.
У ті ж часи о. Іван Клюфас відігравав роль ключового адміністратора та освітнього куратора у Стрижівському повіті. Обіймаючи посаду пароха в селі Бонарівка, він одночасно виконував функції завідателя Короснянського деканату та офіційного ординаріятського відпоручника (представника) у повітовій шкільній раді. Його діяльність на цій посаді полягала у здійсненні церковно-державного нагляду за викладанням релігії в народних школах регіону. Згідно з канонічними вимогами, Клюфас був зобов'язаний проводити щорічні візитації навчальних закладів та подавати детальні звіти («звідомлення») про стан релігійної освіти до Єпископської Консисторії в Перемишлі.
За свідченням Пащака, у 1931 році, готуючись до вступу в гімназію, він щоденно відвідував дім Клюфасів, де сам священник викладав йому граматику української та польської мов. Освітню працю доповнювали члени родини: дружина о. Клюфаса, Ярослава, навчала математики, а її брат Микола Осідач — географії та історії. Пащак підкреслював, що дім Клюфасів у Бонарівці виконував роль своєрідного культурно-просвітницького центру, де молодь мала змогу спілкуватися з представниками української інтелігенції. Саме тут він познайомився з професором Іваном Зелінським, Ярославою Опарівською (майбутньою дружиною Степана Бандери), а також із Тарасом Франком, сином Івана Франка. За його спогадами, Тарас Франко, який викладав у Ряшівській гімназії, часто приїздив до Бонарівки разом із родиною, а зустрічі в оселі Клюфасів ставали нагодою для розповідей про Івана Франка та українське культурне середовище.
Деканом Кроснянського деканату Іван Клюфас був офіційно іменований короснянським деканом взимку 1934 року єпископом Перемиським Йосафатом Коциловським і зберігав цей пост до 1945 року. З середини 1934 року Короснянський деканат перебував у адміністративних межах Апостольської адміністрації Лемківщини. На думку польського історика Генрика Ольшанського, отець Іван Клюфас був одним із найбільш проукраїнських священників в усьому Кроснянському повіті у міжвоєнну добу. На початку 1930-х років отець Клюфас долучився до Українського Національно-Демократичного Об'єднання (УНДО).
По-особливому отець І. Клюфас підклувався про освітній сектор в Бонарівці. Вся річ у тім, що тоді ключовою проблемою залишався низький рівень початкової освіти: більшість дітей мали лише чотирирічну школу, тоді як для вступу до гімназії необхідно було закінчити шестирічну. Продовження навчання супроводжувалося також значними матеріальними труднощами, оскільки потрібно було сплачувати за навчання, проживання. Порівнюючи досвід лемків в освіті, він наголошував, що вони є «дуже талановитим народом», тому серед них завжди знаходяться охочі до навчання. У сільській школі Бонарівки о. Іван Клюфас викладав релігійну науку.
Окрім того, що він був духовною особою та керівником громадсько-культурних товариств в Бонарівці, отець Іван також керував театральним гуртком у сусіднім селі Красна. У цім же селі він керував хором при місцевій філії товариства «Просвіта». Діяльність отця Івана Клюфаса у Красній була вагомою з тої причини, що в селі існували проукраїнський та прорусинський (москвофільський) табори. Беручи бік проукраїнського (національного), він в такий спосіб намагався підтримувати патріотизм в одному із тих сіл, які були в межах його Короснянського деканату. В Бонарівці за сприяння Клюфаса не було жодних ворожих між собою таборів, і тому село тримало марку «справжніх українців». Отець І. Клюфас був тим самим священником, який звершував чин похорону над загиблою 27 липня 1944 року Юлією Опарівською — вдовою о. Василя Опарівського, тещею Степана Бандери. Загиблу було поховано на сільському цвинтарі села Бонарівка. Над могилою загиблою о. Іван Клюфас виголосив промову з перечисленням заслуг загиблої Юлії Опарівської перед жителями Замішанщини. Могила збережена.
У спогадах жителя Бонарівки Адама Голодинського про польсько-українське протистояння 1944–1945 років постать о. Івана Клюфаса займає центральне місце як духовного лідера місцевої української громади. Голодинський відзначає, що після відступу фронту восени 1944-го року на захід село знову зазнало нападів польського підпілля, що супроводжувалися грабунками та насильством щодо українського населення. Особливо загрозливою була ситуація після масового вбивства українців у сусідній Гвоздянці, звідки вцілілих мешканців перевезли до Бонарівки. Взимку 1945 року під час одного з нападів на Бонарівку польські збройні формування захопили о. Івана Клюфаса та місцевого мешканця Петра Качмарського, звинувативши їх у зв’язках з українським націоналістичним підпіллям. Однією з підстав для таких звинувачень стала вигадана поляками обставина, що нібито о. Клюфас у Бонарівці вінчав Степана Бандеру та Ярославу Опарівську, уродженку села. Обох заарештованих було доправлено до в’язниці в Ряшеві, де вони зазнали фізичних знущань і побиття. Звільнення священника стало справою честі для місцевої громади: озброєні мешканці Бонарівки звернулися по допомогу до радянського гарнізону у Ванівці й домоглися виїзду до Ряшева, де Клюфаса та Качмарського вдалося визволити. Їхнє повернення до села, попри тяжкий фізичний стан після тюремних катувань, викликало значне піднесення серед населення.
Після цього громада організувала цілодобову оборону села, приділяючи особливу увагу охороні двору о. Клюфаса як символічного центру українського життя Бонарівки. Однак посилення нападів польського підпілля та відмова радянського гарнізону надати подальшу військову підтримку поставили мешканців перед вибором між загрозою фізичного знищення та вимушеним переселенням до УРСР. У цих умовах постать о. Клюфаса стала одним із символів стійкості української громади Замішанщини в останній період її існування на цих землях.
2 червня 1945 року спільно зі своїми парафіянами прибув на станцію Снятин під час депортацій українського населення з Закерзоння в 1945—1951 років. З оцінки історика, священника УГКЦ Богдана Праха випливає, що о. Іван Клюфас перестав працювати на Замішанщині не з власної волі, а внаслідок насильницького зламу всієї греко-католицької мережі Короснянського деканату у 1945 році. Дослідник прямо зазначає, що парафії деканату «остаточно перестали існувати» в березні–серпні 1945 року, а сам Клюфас, як парох Бонарівки, був виселений до УРСР в атмосфері терору з боку польського підпілля.
В Радянській Україні Після арешту греко-католицького священника у селі Горішнє Залуччя поблизу Снятина радянськими спецслужбами, на вакантну посаду пароха в цім селі Станиславівське єпархіальне управління призначило отця Івана Клюфаса. У 1946 році був учасником Львівського псевдособору, де представляв Снятинський деканат ГКЦ. Ще одним представником деканату був отець Володимир Долгий.Під час собору підтримав рішення про ліквідацію ГКЦ. В документах значився як настоятель храму в Снятині. В 1945—1954 рр. — настоятель храму на честь Собору Пресвятої Богородиці в селі Горішнє Залуччя на Снятинщині. В 1955—1965 рр. — настоятель храму на честь Собору Пресвятої Богородиці в с. Верхнє Синьовидне на Сколівщині. Похований в крипті церкви своєї останньої парафії.
Оцінки діяльності Дописувач газети «Діло» М. Середчак високо оцінював діяльність о. Клюфаса в Бонарівці, відзначаючи його як послідовного духовного і громадського лідера. За його словами, о. Клюфас об'єднував парафіян, зміцнював національну свідомість та сприяв розвитку громади, поєднуючи релігійне, культурне і господарське життя села. Його вплив створював стабільність і згуртованість місцевої громади, а приклад служіння надихав інших на активну участь у громадських справах. У спогадах члена ОУН Ярослава Пащака о. Іван Клюфас постає не лише як парох Бонарівки, а й як важливий осередок місцевого українського інтелектуального та освітнього життя. Цієї ж думки дотримувався і краєзнавець М. Голей.
Історик Генрик Ольшанський оцінював діяльність отця Івана Клюфаса в Бонарівці як одного із найактивніших проукраїнських діячів у Стрижівському повіті. Доволі високу оцінку діяльності Клюфасу залишив український журналіст Анатоль Курдидик. Під час відвідин Бонарівки восени 1939 року Анатоль Курдидик залишив спогади про місцевого декана о. Івана Клюфаса. Він змальовував його як постать із виразними рисами традиційного духовного провідника — високого, худорлявого, суворого на вигляд, але водночас із доброзичливою усмішкою, що поєднувала риси батька й приятеля.