18-й танковий корпус (, 18-й тк) — оперативно-тактичне військове об'єднання, танковий корпус Червоної армії, який існував у роки німецько-радянської війни в період з червня 1942 до листопада 1945 року.

Історія корпусу

1942 18-й танковий корпус почав формуватися в Сталінградському військовому окрузі (Сталінград) на підставі Директиви НКО № 726019сс від 23 червня 1942 року. Управління корпусу під командуванням генерал-майора І. Д. Черняховського формувалося Московським автобронетанковим центром, до його складу передали 110-ту (формувалася в Тамбові), 180-ту, 181-шу танкові бригади (формувалися у Сталінграді) та 18-ту мотострілецьку бригади (формування відбувалося у селі Вертягине Молотівської області) та інші підрозділи підтримки й забезпечення.

В останніх числах червня частини корпусу у терміновому порядку перекинули в район Воронежа, 2-4 липня його підрозділи почали прибувати у визначений район зосередження.

4 липня 1942 року Директивою Ставки ВГК № 170479 від 04 липня 1942 корпус у визначеному районі поблизу Воронежа включили до складу Брянського фронту. Відразу після розвантаження частини корпусу вступали в бій, діючи на фронті 78 км на напряму прориву німецьких формувань. 18-та мотострілецька бригада зайняла оборону північніше Воронежа; 180-та танкова бригада розгорнулася на рубежі села Олень-Колодязь; 110-та танкова бригада — південніше Воронежа; 181-ша танкова бригада повинна була зупинити противника, що вклинився південно-західніше Воронежа. Протягом 6-9 липня бригади корпусу вели оборонні бої в районі Воронежа. У наслідок бойових дій бригади зазнали величезних втрат у живій силі та техніці. Так, втрати 110-ї тбр з 4 липня становили 33 Т-34 та 13 Т-60; 181-ша тбр унаслідок боїв втратила майже всі Т-34; у строю залишалося 10 Т-34 та 3 Т-60.

7 липня Брянський фронт був розділений на Брянський і Воронезький фронти, тому 18-й танковий корпус включили до складу Воронезького фронту.

До 19 липня бригади корпусу перебували в резерві 60-ї армії, відновлюючи боєздатність та отримуючи поповнення. 181-ша тбр отримала 25 Т-60.

До 19 липня бригади корпусу були зосереджені на північних околицях Воронежа, де ударна група 60-ї армії розпочала наступ на місто. До складу 60-ї армії прибувала свіжа 303-тя стрілецька дивізія, яка разом із 18-м танковим корпусом була включена до складу групи генерала Черняховського. 24 липня генерал-майор Черняховський І. Д. був призначений командувачем 60-ї армії, новим командиром корпусу став генерал-майор Корчагін І. П.

9 серпня війська вермахту перейшли під Воронежем у наступ, потіснивши частини 18-ї мсбр. Бригада вдалося відбити атаку противника та до вечора практично відновити своє становище. Інші бригади корпусу тримали позиції в обороні під Підгірним. 181-ша тбр мала 21 Т-34, 20 Т-60; 110-та тбр мала 7 Т-34, 19 Т-60 (незабаром від 25-го танкового корпусу було отримано 12 Т-70). 180-та тбр (18 КВ, 18 Т-60) відбила атаку ворога.

Вранці 12 серпня 60-та армія знову перейшла в наступ північніше Воронежа, використовуючи старий план — відрізати противнику шляху відходу з Воронежа із заходу і оточити німецькі війська у місті, з'єднавшись із 40-ю армією. Ударна група 60-ї армії складалася з частин 17-го, 18-го та 25-го танкових корпусів, які підтримували стрілецькі дивізії (107-му, 159-ту, 303-тю, 195-ту, 121-шу сд). 18-й танковий корпус підтримував атаку 107-ї і 303-ї стрілецьких дивізій. Унаслідок запеклих боїв бригади корпусу зазнали серйозних втрат, але виконати бойове завдання не спроміглися. Німці відбили їхній контрудар та втрималися на своїх позиціях.

14 серпня німці атакували за підтримки 10 танків у стик 161-ї і 107-ї сд, ці частини не витримали атаки і відступили. З 17 серпня 60-та армія перейшла до оборони. Командир 18-го танкового корпусу отримав наказ частиною танків посилити оборону 107-ї стрілецької дивізії.

З 15 вересня до жовтня війська 18-го танкового корпусу вели бої на правому берегу Дону північніше Воронежа, підтримуючи наступ 38-ї армії генерал-лейтенанта Чибісова Н. Є.. У боях брали участь дві бригади 18-го тк: 110-та тбр (3 Т-34, 5 Т-60, 5 Т-70) та 181-ша тбр (14 Т-34, 8 Т-60, 4 Т-70). Втім, результатами боїв стали значні втрати у живій силі та техніці без здобуття значних результатів. З 1 жовтня бригади 18-го тк виводилися в район ст. Усмань, звідки прямували на переформування в Татищевські табори. Танкісти 110-ї тбр передали перед відправкою танки, що залишилися, у 86-ту тбр.

1 жовтня Директивою Ставки ВГК № 994214 від 01 жовтня 1942 корпус (крім 180-ї тбр, яка залишилася в складі Воронезького фронту, замість неї корпусу передали 170-ту тбр) виведений зі складу Воронезького фронту до Резерву Ставки ВГК із зосередженням у районі Татищеве.

24 листопада корпус прибув у район Калач (Воронезький) і увійшов до складу Південно-Західного фронту. З 15 грудня по 31 грудня 1942 року брав участь у Сталінградській битві під час операції «Малий Сатурн».

За задумом командувача Південно-Західним фронтом було вирішено завдати удару силами 1-ї та 3-ї гвардійських армій за напрямками, що сходяться, на Тацинську, Морозовськ з метою оточення та знищення основних сил 8-ї італійської армії та армійської групи «Голлідт», а одночасно допоміжний — у напрямку Морозовськ, Тацинська військами 5-ї танкової армії.

Три танкові корпуси (18-й, 24-й, 25-й) командувач фронтом включив до складу 1-ї гвардійської армії. 25-й і 18-й танкові корпуси вводилися в бій у перший день операції із завданням спільно з піхотою завершити прорив оборони противника і до кінця другого дня операції у взаємодії з 3-ю гвардійською армією оточити головні сили 8-ї італійської армії.

Вранці 16 грудня 1942 року 1-ша гвардійська армія перейшла у наступ. Корпус Бахарова виділив кілька десятків танків для розвідки і підтримки стрілецьких дивізій, що проривали основний рубіж оборони італійських військ. Розташування корпусу весь день бомбардувала авіація противника, через що корпус зазнав втрат. Внаслідок бомбардування було поранено командира 110-ї тбр підполковника Каплюченка. Піхотинці 38-ї гвардійської стрілецької дивізії не змогли повністю прорвати оборону противника і ввечері корпус було введено для завершення прориву у напрямку Гадючого. До 13:00 Гадюче було взято і корпус рушив далі на південь. Надвечір 17 грудня бригади корпусу зав'язали бій за Вервеківку. Протягом 18 грудня Вервеківку було також захоплено. Після цього сапери зайнялися наведенням переправи через болотисту річку Богучарку, яка протікала перпендикулярно до напрямку наступу. Німецька авіація постійно завдавала авіаударів по комунікаціях радянських військ.

19 грудня командира корпусу генерал-майора Бахарова було відсторонено від командування корпусу через повільне просування підпорядкованих частин у порівнянні з 24-м і 25-м танковими корпусами. У командування вступив полковник Гущин. Того ж дня, просунувшись на 50 км, корпус вийшов до хутора Мєшков, відрізавши шлях відступу німецько-італійському угрупованню. Тим часом німецько-італійські війська, що відходили на південь із району Богучара, вийшли в район Позднякова скориставшись розривом між танкістами та піхотою 6-го гвардійського стрілецького корпусу. Щоб перешкодити виходу ворога з оточення було вирішено атакувати Поздняков та знищити ворожі колони. Протягом 21-22 грудня 32-га мсбр корпусу разом із піхотою 1-ї сд атакувала німців у район Позднякова. В результаті частини ворога, що виходили їх оточення, зазнали великих втрат. Танкові бригади в районі Мєшкова відбивали атаки італійців, які також намагалися вийти з оточення. В результаті цих боїв було взято 10000 полонених та багато трофеїв.

24 грудня танкісти вийшли до Міллерова, проте без стрілецьких дивізій опанувати важливу залізничну станцію не змогли. Лише 27 грудня почали підходити дивізії 6-го гвардійського стрілецького корпусу. Атаки на Міллерово зі сходу 28-29 грудня також не дали результату. Втрати в бригадах корпусу вже були надто великі і їхня бойова сила надто мала. 31 грудня була захоплена станція на південь від Міллерова і залізничний шлях перерізаний. До цього часу корпус втратив понад 2000 осіб убитими та пораненими та 68 танків.

1943 Наприкінці грудня 1942 і до 17 січня 1943 року війська 18-го танкового корпусу вели бої в районі Міллерова, проте ліквідувати оточеного противника не вдалося. Корпус зазнав у цих боях великих втрат. У 170-й тбр залишилося в строю всього 26 людей, без танків, у 181-й тбр — 108 осіб, без танків, у 110-й тбр — 3 танки, у 32-й мсбр — 250 чоловіків. До 24 січня корпус зосередився в районі Старобільська, де отримав зі складу 4-го гвардійського танкового корпусу 11 Т-34 та 12 Т-70.

Кілька днів корпус упорядковувався, отримував поповнення. 30 січня корпус було включено до складу рухомої групи Попова М. М. (3-й, 10-й, 18-й тк), яка мала форсувати Сіверський Донець біля Лисичанська, на другий день вийти до Сталіно і далі наступати до Маріуполя. 31 січня корпус опанував Воєводівку. 1 лютого танкісти корпусу переправилися через Сіверський Донець і вийшли до Пролетарська. Бої за Пролетарськ тривали до 4 лютого.

9 лютого корпус вирушив у напрямку Артемівська і з 11 лютого вів бої в район Роздолівки та Рай-Олександрівки. Сюди підійшла німецька 3-тя танкова дивізія вермахту, виведена з Північного Кавказу. Прорватися у напрямку Артемівська не вдалося. Тут корпус вів бої до 13 лютого, коли отримав наказ здати свої позиції 52-ій гвардійській стрілецькій дивізії та передислокуватися в район західніше Слов'янська. У складі 18-го тк було 7 Т-34, 10 Т-70, 10 76-мм гармат та близько 1000 бійців. Кілька днів корпус вів бої західніше Слов'янська та Краматорська.

17 лютого німецькі війська залишили Слов'янськ та відступили на південь. 19 лютого корпус виступив маршем на південь у напрямку Красноармійська, де в оточенні вели бої 4-й гвардійський і 10-й танкові корпуси. 20 лютого 18-й корпус зіткнувся у районі Добропілля з частинами німецької 7-ї танкової дивізії. Бригади корпусу перейшли до оборони, проте з боку Добропілля, Красноармійська і Краматорська одночасно на підрозділи корпусу, що мав значний некомплект через втрати, вийшли відразу кілька німецьких моторизованих з'єднань (XXXX танковий корпус: дивізія СС «Вікінг», 7-ма тд, 11-та тд). Корпус у результаті удару противника виявився роз'єднаний на дві частини: одна на чолі з комкором та 32-ю мсбр, 170-ю та 110-ю тбр, друга — на чолі з начальником штабу і 181-ю тбр і 52-м окремим мотоциклетним батальйоном і штабом корпусу. Вранці 25 лютого радянські війська розпочали прорив зі Степанівки. Комкор Бахаров до 28 лютого проривався з оточення в район Довгенькій і 1 березня вийшов у район Ванновський, де з'єднався з другою групою. Залишки корпусу вийшли з оточення до Сіверського Донця і до 1 березня з'єдналися з основними частинами 1-ї гвардійської армії в районі Голої Долини. 7 березня корпус було виведено у резерв.

Однак, вже за кілька днів, пошарпаний 18-й тк, не маючи сил, отримав наказ здійснити 150 км марш-кидок через Сіверський Донець до Старого Салтова і 14 березня атакувати частини німецьких дивізій СС («Райх» і «Тотенкампф»), що обходили Харків зі сходу. В результаті боїв поблизу Рогані корпус Бахарова і додані 173-тя тбр і 141-й тп зазнали великих втрат. 18 березня німецькі війська знову оволоділи Харковом. 22 березня корпус було виведено у резерв Ставки формування у район Валуйки та згодом у район Нової Калитви.

5 липня 1943 року корпус передали до складу 5-ї гвардійської танкової армії, яка наступного дня була підпорядкована Воронезькому фронту і негайно виступила у марш із завданням зосередитися в районі на південний захід від Старого Оскола. На 9 липня корпус мав у строю 19 М-4, 46 Т-34, 52 Т-70.