Фелікс д'Ерель (25 квітня 1873 — 22 лютого 1949) — французький мікробіолог. Він був одним із першовідкривачів бактеріофагів (вірусів, що інфікують бактерії) і експериментував з можливостями фаготерапії.
Д'Ерель був мікробіологом-самоуком. У 1917 році він виявив, що «невидимий антагоніст», доданий до бактерій на агарі, утворює ділянки мертвих бактерій. Цей «антагоніст», тепер відомий як бактеріофаг, був настільки дрібним, що міг проходити через порцеляновий фільтр Пастера-Шамберлана. д'Ерель розводив суспензію цих вірусів в точно вимірених пропорціях і виявив, що найвищі розведення (тобто найнижчі концентрації вірусів) не вбивали усі бактерії, а утворювали окремі ділянки мертвих бактерій. Підрахунок цих ділянок і множення на коефіцієнт розведення дозволили йому обчислити кількість вірусів у вихідній суспензії. Він зрозумів, що відкрив нову форму вірусу, і згодом винайшов термін «бактеріофаг». Між 1918 і 1921 роками д'Ерель відкрив багато різновидів бактеріофагів, які могли інфікувати ще кілька видів бактерій, в тому числі холерний вібріон. Бактеріофаги були проголошені перспективним засобом лікування таких хвороб, як черевний тиф та холера, але їх перспективи були забуті з розробкою пеніциліну. З початку 1970-х років бактерії стали розвивати стійкість до антибіотиків, таких як пеніцилін, і це відновило інтерес до використання бактеріофагів для лікування інфекцій.
Біографія
Ранні роки Місце народження Фелікса д'Ереля було предметом суперечок, але за висновками сучасних досліджень, він народився у Франції. Батько Фелікса д'Ереля, Губерт Огюстен Фелікс Еренс д'Ерель, помер у віці 30 років, коли Феліксу було шість років. З 7 до 17 років д'Ерель ходив до школи в Парижі, а саме до ліцею Кондорсе і ліцею Людовика Великого. Восени 1891 року д'Ерель відправився в Німеччину до Бонна, де протягом декількох місяців слухав лекції в Боннському університеті. У віці від 16 до 24 років д'Ерель багато подорожував на гроші, які давала йому мати. У 16 років він почав подорожувати Західною Європою на велосипеді. У 17 років, після закінчення школи, він подорожував по Південній Америці. Після цього він продовжив свої подорожі Європою, включаючи Туреччину, де у 20 років познайомився зі своєю дружиною Марі Кер.
У 24 роки, тепер уже батько доньки, д'Ерель разом із родиною переїхав до Канади. Він побудував домашню лабораторію і вивчав мікробіологію за книжками та власними дослідами. Завдяки впливу друга свого покійного батька він отримав замовлення від канадського уряду на дослідження процесу бродіння та перегонки кленового сиропу на шнапс. Друг його батька сказав йому, що Пастер «гарно почав, вивчаючи процеси бродіння, тому це може бути цікаво і тобі». Він також працював медиком у геологічній експедиції на Лабрадор, хоча не мав жодного медичного ступеня чи реального досвіду. У 1899 році під ім'ям Фелікса Геренса, громадянина Франції, він подав патент США на виготовлення розвідного ключа, дещо схожого на мавпячий ключ.
У 1899 році він разом зі своїм братом Даніелем заснував шоколадну фабрику в Лонг'є, куди вклав свій особистий статок. «Шоколадна фабрика Ерель» збанкрутувала у 1901 році. У віці 27 років, розорений, одружений, батько двох доньок, він вирішив присвятити себе бактеріології та піти шляхом Пастера: послідовно вивчати бродіння, хвороби комах, хвороби тварин і, нарешті, хвороби людини.
Гватемала і Мексика У 1902 році він виїхав до Гватемали, отримавши посаду мікробіолога у Загальній лікарні в місті Гватемала. Окрім проведення бактеріологічних досліджень у лікарнях, він читав курси та виконував різні завдання, зокрема, його попросили знайти спосіб робити віскі з бананів, які піддавалися бродінню, а потім дистиляції. Його також попросили організувати профілактичні заходи під час епідемії жовтої лихоманки. Він також вивчав місцеву грибкову інфекцію кавових дерев, яку лікував підлужуванням ґрунту після того, як помітив, що кавові дерева, які піддавалися впливу вулканічного попелу, залишалися неушкодженими.
Життя в суворих і небезпечних умовах Гватемали було важким для його сім'ї, але д'Ерелю, вічному шукачеві пригод, більше подобалося працювати в «реальному житті», аніж у стерильному середовищі «цивілізованої» клініки.
У 1907 році мексиканський уряд запросив д'Ереля вивчити можливість використання соку, що залишається після перероблювання хенекена на сизаль, для виробництва спирту. Разом із сім'єю він переїхав на плантацію сизалю поблизу Меріди.
У 1908 р. на парк, що прилягав до його будинку, напав рій сарани, і д'Ерель знайшов час, щоб спробувати зупинити нашестя сарани на плантації за допомогою їхніх власних хвороб. Він виявив кокобацилу в кишківнику мертвої сарани та перевірив її летальність на здоровій сарані. Розпластуючи на чашках Петрі з агаром вміст кишківника хворих екземплярів сарани, він виявив, у цілій низці випадків, особливості в зовнішньому вигляді культур, поцяткованих прогалинами діаметром у два-три міліметри (фр. les taches vierges або plaques vierges), які заінтригували його; але йому тоді не вдалося вдруге відтворити це явище з власної волі. Він зішкріб поверхню агару у прогалинах і розглянув їх під мікроскопом, але там нічого не було видно.
У Мексиці його та його сім'ю уразила хвороба, але в 1909 році він успішно розробив метод виробництва сизалевого шнапсу. У квітні 1909 року він повернувся до Парижа, щоб виготовити обладнання, необхідне для промислового спиртзаводу, який вирішив збудувати мексиканський уряд, і зареєстрував патент на безперервне масове виробництво дріжджів. Тим часом у вільний час він безплатно працював як вільний асистент у лабораторії Інституту Пастера, де він вивчав інгібіторну дію дріжджів на стафілококи. Повернувшись до Мексики в листопаді зі своїм обладнанням, д'Ерель встановив його і відмовився від пропозиції стати директором нового спиртзаводу, вважаючи це «надто нудним».
Тоді мексиканський уряд попросив його модернізувати виробництво місцевого алкогольного напою пульке, який також виготовляється з агави, і використовувати сік пустельних агав.
Повернення до Франції Але революційні заворушення в Мексиці та потреба у відпочинку навесні 1911 року повернули його з родиною до Франції, і він знову був прийнятий як вільний асистент до Інституту Пастера, де він познайомився з Ру та Мечніковим і де вивчав свою мексиканську кокобацилу. У 1911 році Ру опублікував в Академії наук замітку під назвою «Sur une épizootie de nature bactérienne sévissant sur les sauterelles au Mexique» («Про бактеріальну епізоотію, що вразила сарану у Мексиці»), в якій описав дослідження д'Ереля.
Аргентина Ця публікація зацікавила аргентинський уряд, який запросив д'Ереля приїхати до Аргентини, щоб розробити метод боротьби з сараною шляхом поширення кокобацили. Д'Ерель погодився проводити там шість місяців на рік. Прибувши наприкінці 1911 року до Буенос-Айреса, д'Ерель почав з посилення вірулентності кокобацил шляхом послідовного і вибіркового зараження, відкритого Пастером, передаючи кожного разу лише кокобацили найбільш ураженої сарани. Після 11 передавань (пасажів) він досяг максимально високого рівня вірулентності, який вже не збільшувався при подальшій передачі інфекції.
Перше випробування було проведене в регіоні Санта-Фе і виявилося успішним: сарана в смузі, зараженій кокобацилою, загинула, тоді як сарана в контрольній смузі, не зараженій кокобацилою, природним чином мутувала в крилатих коників. 16 січня 1912 року д'Ерель розпочав масове зараження, яке виявилося успішним: польоти молодих коників зникли. Так само д'Ерелле вдалося знищити іншу сарану, відому серед місцевих як «тукура», за допомогою бактеріальних інфекцій.
Інститут Пастера в Алжирі попросив його провести експеримент зі знищення місцевої сарани. У всіх колоніях, які він заразив, спалахнули епізоотії. Потім Туреччина запросила його відвідати регіон Смірни та запропонувати план біологічної протидії сарані. Після короткого перебування на Корсиці, наприкінці липня, з початком війни, його відкликали до Парижа, і він повернувся до Пастера, де залишався протягом всієї війни на посаді керівника лабораторії вакцин. Коли у нього був час, він намагався виявити прогалини в інших культурах мікроорганізмів, окрім своїх кокобацил, але безрезультатно.
Саме тоді, у 1915 році, уряд Тунісу звернувся до нього за допомогою у боротьбі з масштабним нашестям сарани. Він покрив країну осередками зараження сарани. Результати були разючими: у 1916 році нашестя сарани в Тунісі не було, епізоотія, спричинена д'Ерелем, знищила мігрівну сарану протягом зими. З іншого боку, Єгипет і Триполітанія пережили настільки ж сильне нашестя сарани, як і в 1915 році. Що стосується Марокко, де в 1915 році метод д'Ереля використовувався в обмеженій мірі, то в 1916 році сарана продовжувала потерпати від епізоотії. На початку літа 1915 року, повернувшись на два тижні до Тунісу, щоб вивчити свої прогалини, він показав їх Шарлю Ніколю, тодішньому директору Інституту Пастера, який сказав: "Це може бути ознакою вірусу, що переноситься кокобацилами, вірусу, який проходить через фільтр і є справжнім патогенним збудником, тоді як кокобацила є лише забруднювачем".
Франція і фаги Під час Першої світової війни д'Ерель та його помічники (серед яких були його дружина та доньки) виготовили понад 12 мільйонів доз ліків для військових. На той момент медичне лікування було примітивним порівняно із сучасними стандартами. Вакцина проти віспи, розроблена Едвардом Дженнером, була однією з небагатьох доступних вакцин. Основним антибіотиком проти сифілісу був сальварсан на основі арсену, який мав серйозну побічну дію. Поширеними засобами лікування були ртуть, стрихнін та кокаїн. Як наслідок, у 1900 році середня тривалість життя становила 45 років, і Перша світова війна не змінила цього на краще.
У 1915 році британський бактеріолог Фредерік В. Творт виявив «бактеріолітичний засіб», який заражає та вбиває бактерії, але не став далі розробляти це питання та його публікації проігнорували. Фелікс д'Ерель не дізнався тоді про публікації Творта в британському журналі «Ланцет» та продовжував свої дослідження.
Після повернення до Парижа в липні 1915 року Фелікса д'Ереля попросили вивчити епідемію дизентерії, що спалахнула в ескадроні драгун, розквартированому в околицях Парижа. У посівах від хворих він знову натрапив на своєрідність зовнішнього вигляду культур, поцяткованих прогалинами, але цього разу йому вдалося методично продовжити ці дослідження, обстежуючи хворих, що перебувають на лікуванні в лікарні Пастерівського Інституту. Не до кінця розуміючи явище прогалин, д'Ерель зміг відтворювати його час від часу. Доки у вересні 1915 року він не зрозумів, що завжди отримував прогалини, коли використовував фільтрат з останнього випорожнення перед природним одужанням.
До того часу він вважав, що причина цих прогалин була пов'язана з хворобою або була її джерелом, але він зрозумів, що причина прогалин, можливо, була пов'язана з процесом одужання. Тому він вирішив повторювати експеримент щодня з випорожненнями пацієнта. Він брав кілька крапель випорожнень хворого, і фільтрував їх емульсію через порцеляновий фільтр Шамберлена, щоб видалити звідти бактерії. Потім він додавав одну краплю цього фільтрату у молоду культуру бактерій та поміщав її в термостат при 37°.