Дмитро́ Рома́нович Шу́пта (псевдоніми — Д. Щепій, Джавел Аптуша, Дмитро Криця; 20 січня 1938, с. Курінька Чорнухинського району Полтавської області — 29 червня 2026, Одеса) — український поет, перекладач, хірург, дисидент-шістдесятник. Заслужений працівник культури України (2007).
Життєпис Дмитро Шупта народився 20 січня 1938 року в селі Курінька на Полтавщині у козацькій родині з потомствених лікарів. За родинним переказом, один із його предків, випускник Києво-Могилянської академії, започаткував лікарську династію Щепіїв, яка займалася щепленням від небезпечних інфекційних хвороб.
Батько поета, Роман Дмитрович Шупта (1895—1990), у Першу світову війну служив унтер-офіцером і картографом, перебував у німецькому полоні (1914—1925). Під час колективізації за відмову вступити до колгоспу був «розкуркулений» та засланий під Архангельськ. У 1937 році його звільнили як помилково засудженого. Під час Другої світової війни перебував в окупації, згодом був мобілізований до Червоної армії, зазнав поранень у Ясько-Кишинівській операції. У 1947 році Романа Шупту знову засудили на 25 років за «зраду батьківщини» (у 1950 році термін збільшили ще на 25 років за «антирадянську пропаганду»). Звільнений у 1954 році, реабілітований у 1957 році.
Мати, Олександра (1908—1973), працювала в колгоспі. Родина виховувала п'ятьох дітей, які через статус «ворога народу» батька зазнавали голоду та матеріальних труднощів. Старший брат Дмитра від першого шлюбу батька, Микола, загинув як боєць УПА.
Дмитро закінчив семирічну школу у рідному селі, а 1956 року — сусідню Мокіївську середню школу.
Освіта Протягом 1956—1958 років навчався у Севастопольському технічному училищі ім. адмірала Макарова (ТУ-3), після закінчення якого працював котельником на судноремонтному морзаводі № 497 (ім. С. Орджонікідзе).
У 1958—1960 роках навчався у Сімферопольському медичному училищі, яке закінчив з відмінними оцінками, отримавши кваліфікацію фельдшера та зубного лікаря. Працював стоматологом та фельдшером швидкої допомоги у Криму.
У 1962 році вступив на вечірнє відділення Кримського державного медичного інституту, згодом перевівся на стаціонар (факультет «лікувальна справа»). Під час навчання розробив модель ліжка-ванни для лікування опікової хвороби. Інститут закінчив у 1969 році з відзнакою, проте через відмову співпрацювати з КДБ отримав так званий «вільний диплом» без направлення до аспірантури.
Протягом 1969—1970 років пройшов хірургічні курси в Харківському інституті вдосконалення лікарів. Згодом працював хірургом-ординатором, травматологом-ортопедом і комбустіологом у різних лікарнях, зокрема завідував терапевтичним відділенням залізничної лікарні на станції Полтава-Південна, працював у Пирятинській, Гребінківській та Яготинській центральних районних лікарнях. Часто був змушений змінювати роботу через постійні переслідування радянських спецслужб.
У 1980—1986 роках викладав хірургію в Київському медичному училищі № 3. Працював хірургом-експертом та головним експертом-хірургом Київської обласної лікарської експертної комісії (ВТЕК/ЛТЕК). За лікарську діяльність у 1972 році був удостоєний диплома «Майстер — Золоті руки».
Дисидентська діяльність та переслідування Інтерес КДБ до Дмитра Шупти виник ще в 1956 році, коли у Києві зник його рукописний зошит із поемою «Терези», в якій порушувалися теми козацької історії та несправедливості радянської влади. Відтоді він перебував под постійним наглядом спецслужб. Під час навчання в Севастополі та Сімферополі його неодноразово викликали на допити, пропонували співпрацю та доносительство на інших студентів, від чого Шупта категорично відмовлявся.
У травні 1963 року брав участь у Всеукраїнському семінарі молодих літераторів в Одеському будинку творчості письменників, де спілкувався з Василем Стусом, Борисом Нечердою, Богданом Горинем, Миколою Вінграновським, Василем Захарченком та іншими діячами руху шістдесятників.
У 1967 році його рукопис збірки поезій «Україно моя» був підданий нищівній критиці у видавництві «Крим» за «екзистенціалізм, формалізм, песимізм та український буржуазний націоналізм». У видавництві «Прапор» на інший його рукопис було накладено негативну рецензію з аналогічними звинуваченнями. Через українофільську позицію, носіння вишиванок, публічне читання віршів про Тараса Шевченка та використання української мови у професійній практиці Шупта зазнавав цькування, перевірок історії хвороб пацієнтів та провокацій на робочих місцях у Пирятині та Яготині. У 1983 році його поїздку до Ленінграда на Шевченківські дні адміністрація лікарні розцінила як «тяжке порушення трудової дисципліни».
29 жовтня 1983 року Дмитра Шупту заарештували за сфабрикованим звинуваченням у зберіганні зброї, вибухівки, валюти та зв'язках із польською незалежною профспілкою «Солідарність». Його утримували в Лук'янівському СІЗО, де піддавали тортурам (жорстоко били, затискали пальці у дверях), намагаючись вибити зізнання. Катування призвели до пошкодження пальців, хребта та часткової втрати слуху і зору, що унеможливило його подальшу повноцінну роботу хірургом.
11 січня 1984 року Яготинський районний суд засудив його за статтею 222 ч. 1 КК УРСР («незаконне зберігання зброї») до двох років виправних робіт без позбавлення волі з відрахуванням 20 % заробітку державі. Громадськими захисниками від Спілки письменників на суді виступили поети Володимир Забаштанський та Петро Засенко. Офіційно Шупта не був реабілітований через відсутність кагебістських матеріалів у його справі, яку радянські органи задокументували як кримінальну.
Літературна та наукова діяльність Літературну діяльність розпочав у 1956 році публікацією вірша в кримській пресі. Був лідером Кримського обласного літературного об'єднання «Гроно» у Сімферополі. У 1968 році у видавництві «Молодь» вийшла його перша збірка лірики «Провісники цвітіння», і того ж року у Сімферополі — книга «Полум'я мелодій». Після цього через цензурні обмеження його твори не друкували майже десять років.
У 1986 році Дмитра Шупту прийняли до Спілки письменників України. З 1988 року мешкав в Одесі. Очолював Одеське обласне літературне об'єднання ім. Євгена Бандуренка. З 1995 по 2005 рік викладав курси журналістики та давньої української літератури у Придністровському державному університету імені Т. Г. Шевченка, а також працював викладачем в Одеському національному університеті імені І. І. Мечникова.
У його творчому доробку — понад 70 збірок лірики, гумору, сатири та дитячої поезії, понад 100 видань та публікацій. Шупта вважається одним із найвизначніших поетів-мариністів в українській літературі. Співавтор (спільно з відомими композиторами) 20 вокальних збірок та вокальних циклів для дітей та дорослих. Був лауреатом Всеукраїнського радіоконкурсу «Пісня року — 2000» за пісню «Квіти любові». Його власні твори перекладені англійською, білоруською, грузинською, гагаузькою, румунською та російською мовами.
Як перекладач відтворював українською мовою поезію з аварської, азербайджанської, арабської, білоруської, болгарської, вірменської, гагаузької, грузинської, ідиш, литовської, молдавської, німецької, португальської, румунської, туркменської, узбецької, французької та інших мов.
Окрім художньої творчості, Шупта займався історико-літературним краєзнавством і сковородинознавством. Був почесним членом Американсько-Канадського наукового товариства ім. Г. С. Сковороди, брав участь у конференціях Міжнародного центру сковородинознавства. Досліджував історію козацької медицини, опублікувавши дві фундаментальні науково-популярні монографії: «Хірург без ножа» (опис близько 1000 лікарських рослин) та «Рідна мова і здоров'я нації» (наукове обґрунтування енергетичного значення рідної мови для здоров'я громадян).
Громадська діяльність Дмитро Шупта брав активну участь в українському русі опору 1960–1990-х років. Був ветераном Народного Руху України з моменту його заснування, обирався делегатом рухівських з'їздів та входив до Громадсько-політичної ради. Очолював Одеське обласне відділення Всеукраїнського товариства політв'язнів і репресованих, Одеську обласну організацію ОУН, був членом Братства ОУН-УПА.
Брав активну участь у подіях Помаранчевої революції (де працював заступником начальника штабу козацьких формувань) та Революції Гідності.
Він був генерал-осавулом Українського козацтва, першим заступником Польового Гетьмана та головою Ради старійшин Чорноморського козацького війська. Входив до Ради старійшин ГО «Євромайдан ім. Героїв Небесної сотні», Конгресу захисників української мови та Комітету «Україна — НАТО».
Навіть у поважному віці продовжував активну просвітницьку діяльність, виступав перед школярами, студентами та військовослужбовцями Збройних Сил України.
Останні роки У 2017 році Дмитра Шупту обрали дійсним академіком Міжнародної академії оригінальних ідей України за наукові досягнення в галузі козацької медицини, а у 2018 році — академіком Міжнародної літературно-мистецької академії України за творчі досягнення у літературі й пісенному мистецтві.
Помер у ніч на 29 червня 2026 року в Одесі на 89-му році життя. Церемонія прощання відбулася 2 липня 2026 року в Одесі у церкві Святої Трійці на Фонтанській дорозі.
Нагороди Заслужений працівник культури України (2007) Орден «Козацька Віра» (2005) Орден Ніла Хасевича Медаль «За розбудову Української Держави» Медаль «Морська слава України» III ступеня (2007) — за вагомий внесок у розвиток морської тематики в поезії Пам'ятний знак «За заслуги перед Військово-Морськими силами України» Срібний Знак та Подяка київського міського голови (2006) Почесна Міжнародна медаль Франческо Петрарки (Італія, за видання «Сонях сонетів») Міжнародна літературна відзнака імені Генріха Бьолля Почесний громадянин Чорнухинського району Полтавської області Лауреат Всеукраїнського радіоконкурсу «Пісня року — 2000» Лауреат багатьох міжнародних та всеукраїнських літературних премій, серед яких: Міжнародна літературна премія імені Григорія Сковороди (1992); Літературно-мистецька премія імені Володимира Винниченка; Літературна премія імені Василя Симоненка; Всеукраїнська літературна премія імені Степана Руданського; Літературна премія імені Пантелеймона Куліша; Літературна премія імені Миколи Гоголя «Тріумф»; Премія імені Леоніда Глібова; Літературна премія імені Дмитра Луценка; Премія імені Яра Славутича; Літературно-мистецька премія імені Степана Олійника.
Примітки