Віктор Андрійович Маринчак (отець Віктор Маринчак) ( 18 березня 1945, м. Харків) — український священник, філолог, русист, громадський активіст, митрофорний протоієрей, настоятель храму Іоанна Богослова Православної церкви України у м. Харкові (з 1991), кандидат філологічних наук, доцент, викладав на кафедрі російської мови філологічного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (1968—2022), учасник Революції на граніті, Помаранчевої революції та Революції гідності, духівник Харківського Євромайдану, кавалер ордену «За заслуги» ІІІ та II ступенів.
Віктор Маринчак є значущою фігурою українського патріотичного середовища з часу проголошення незалежності України. 1989 року долучився до українського громадського руху у Харкові: був членом «Товариства української мови імені Тараса Шевченка», «Народного руху України за перебудову», а також заступником голови Українського православного братства імені Андрія Первозваного у Харкові. Був єдиним з Харківського державного університету імені О. М. Горького, хто виступив на мітингу в Харкові під час Революції на граніті у жовтні 1990 року. У 1991 році був висвячений на священника і став настоятелем першої церкви Української автокефальної православної церкви на сході України, громада якої згодом перейшла до Української православної церкви Київського патріархату, а тепер є частиною Православної церкви України.
Життєпис
Ранні роки
Віктор Маринчак народився 18 березня 1945 року у місті Харкові у вчительській родині. Батько народився на Вінниччині, закінчив Харківський політехнічний та педагогічний інститути, був шкільним вчителем історії та директором шкіл на Дніпропетровщині та у Харкові, зокрема, на Журавлівці та Павловому Полі, певний час був завідувачем одного з районних відділів освіти в Харкові, у 1941—1942 роках брав участь у німецько-радянській війні. Мати — Тетяна Костянтинівна Шкурко також була вчителькою історії та географії, організовувала хорові та танцювальні гуртки, ставила театральні вистави зі школярами, але після інсульту працювала шкільним бібліотекарем, і не була членом КПРС. Хоч батьки були українцями, але вдома спілкувалися російською мовою через політику русифікації в Радянському союзі.
У дитинстві вихованням Віктора Маринчака займалися бабуся Ганна Шкурко, яка жила разом з ними і вчила малого Віктора читати, та мама, хоч була завжди зайнятою. Батько вихованням майже не займався. У 1946 році Віктора хрестили, оскільки його мати була дуже прихованою віруючою людиною, і навчила сила молитви «Отче наш»
У школі Віктор Маринчак вчився, за його словами, посередньо, проте не був хуліганом. Також займався баскетболом, плаванням та водним поло. Пробував займатися авіамоделюванням, цікавився авіацією, особливо військовою, тому батьки думали, що він вступатиме до авіаційного інституту в Харкові. Вчився він у російськомовній школі, через що після закінчення школи його українська, за словами Віктора Маринчака, «залишала бажати кращого». Любив читати книжки, художню та пригодницьку літературу, і книги, за його словами, «були справжніми друзями», захоплювався музикою. Сім'я жила бідно, але не найбідніше за всіх, хоча вчителям тоді платили мало. Сам Віктор бачив бідність, а у половині його однокласників не було батька. Сім'я жила поблизу Павлового Поля, що тоді було околицею Харкова, на вулиці, яка вела до кладовища..
З 8-го класу він почав писати щоденник, а восени 1960 року почав писати перші власні вірші, які писав до першого курсу. Він в цей час прочитав низку творів, серед яких була книга «Розповіді літературознавця» Андроникова. У 1968 році він знову написав низку віршів, а потім почав писати прозу. Як згадує Віктор Маринчак, з середини 9-го класу він повністю зосередився на гуманітарній сфері і остаточно перелаштувався на літературу.
Наприкінці 1950-х років Віктор Маринчак із сестрою, яка у той час була вже студенткою, були достатньо вільні у спілкуванні на актуальні на той час теми, і часто дискутували з батьком, який не мав тієї свободи як вчитель історії та член КПРС. Із старшої школи почав розуміти хибність марксистської ідеології через нерівність і відсутність свободи. Разом із тим, Віктор вступив до комсомолу
Студентські роки
У юнацькі роки батько давав Віктору Маринчаку відчути свободу життя. В родині на нього не тиснули при виборі професії і нормально поставилися до його вибору — філології, хоча очікували, що вступить до Харківського авіаційного інституту на інженера. Хоча сам Віктор вважає, що конфлікт в сім'ї через це таки існував.
Проте Віктор не одразу подав документи на філологічний факультет Харківського державного університету імені О. М. Горького. Тому у 16 з половиною років пішов працювати, у листопаді. Наступного року на момент подачі документів на вступ у нього навіть року не було виробничого стажу, якого для вступу мав мати аж 2 роки. Через це він подав документи на вечірнє відділення, і у 1962 році став студентом філологічного факультету ХДУ імені О. М. Горького: вдень працював, а ввечері вчився. За його словами, через такі обмеження студенти вечірніх відділень гуманітарних факультетів були достатньо сильними. Вступаючи на філологічний факультет, мав написати твір українською мовою, проте через деякий час цю вимогу для абітурієнтів скасували. Навчався на російському відділенні філфаку Харківського державного університету, проте української мови навчали фахово, що давало право викладати її в школі.. Часто прогулював пари, але на заняття з української літератури Володимира Босяновича ходив. Не був відмінником, і пишається, що у заліковій книжці має трійку з предмету «Історія КПРС». У студентські роки читав Осипа Мандельштама, Бориса Пастернака, Юрія Козакова тощо..
Згодом товариш йому розповів про вакансію помічника режисера в оперну студію. Він пішов, і навіть почав працювати, але в тій студії знайшли людину з музичною освітою. Проте Віктору Маринчаку запропонували стати методистом в навчальній частині Харківської консерваторії, де він далі і працював. Після роботи майже щодня йшов до Харківської державної наукової бібліотеки імені В. Г. Короленка, де читав і займався самоосвітою. Ходив і до Наукової бібліотеки Харківського університету, яка також була поруч. Від бібліографів навчився різним фаховим речам. Працюючи в навчальній частині, навчився друкувати на друкарській машинці. По тому він передруковував самвидав: твори Марини Цвєтаєвої, Йосипа Бродського, його роман «Доктор Живаго», стенограму суду над ним, роман «По кому подзвін» Ернеста Гемінґвея, твори філософів, культурологів, серед яких був Микола Бєрдяєв тощо. Щоби читати вірші Івана Драча, Віталія Коротича та Ліни Костенко, він у студентські роки придбав російсько-українські словники для утилітарно-прагматичної мети. Згодом, у 1970-ті роки, він ознайомився з роботою Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», аргументи якої, на думку Віктора Маринчака, не можна було спростувати за допомогою найвишуканішої демагогії з боку її критиків.
Так він поступово потрапив до харківського культурного середовища: спілкувався Ігорем Бірем, який доживав своє життя у Харкові, Вагрічем Бахчаняном, Борисом Чичибабіном, Володимиром Мотричем, до яких міг прийти в гості чи які могли дати почитати різну літературу. Приміром, сам Володимир Мотрич, який жив біля Харківської консерваторії, у колишньому Саммеровському провулку (нині — провулок Людмили Гурченко), давав Віктору Маринчаку тексти для друку на друкарській машинці, у тому числі свої вірші і самвидав. Інколи Володимир Мотрич надиктовував тексти, які друкував Віктор. На початку 1960-х, у час хрущовської «відлиги» Віктор Маринчак ходив до лекторію у Харкові, де відбувалися виступи різних людей та проходили дискусії про культуру та культ особи. Ці дискусії в лекторії проходили до 1963—1964 років, а потім вони припинилися. Він також ходив до поетичні вечори літераторів, які приїздили до Харкова, чи які проводилися у місті. Слухав і закордонне радіо — BBC, «Голос Америки», «Радіо Свобода», «Радіо Ватикану». Для цього ходив до товариша, у якого був хороший радіоприймач, оскільки в ті роки «ворожі голоси», як тоді називали закордонне радіо, сильно глушили. Проте влітку, коли був в селі, було легше слухати закордонне радіо — там глушили гірше, ніж у місті.
У 1966 році став вчителем у школі, де раніше працювали його батьки, викладав і українську мову. Тут він пропрацював до 1968 року. Віктор Маринчак під час подій Празької весни 1968 року вчителював у школі, був класним керівником 5-го класу, і згадував, що обговорення політичних тем з дітьми не було.
На викладацькій роботі
За 3 місяці після закінчення філологічного факультету за спеціальністю «російська філологія» Віктора Маринчака прийняли на роботу до Харківського державного університету імені О. М. Горького, і з 1968 року викладав на кафедрі російської мови філологічного факультету Харківського державного університету імені О. М. Горького. Сам Віктор Маринчак вважає, що його взяли працювати на кафедру через те, що до цього часу він не виявив своєї політичної позиції, навчаючись на вечірньому відділенні, бо якби вчився на стаціонарі, то потрапив би під підозру. В аспірантурі він не навчався, і тому приходилося багато знань протягом всього свого життя здобувати самоосвітою. Перші роки викладацької роботи були важкими, бо до викладання предметів треба було вчасно підготуватися. Працюючи в університеті, він сумував за вчителюванням у школі. Відчувався тиск з боку партійного бюро, яке на гуманітарному факультеті було важливішим за деканат. Після запізнення на 2 хвилини на першотравневу демонстрацію, до 1988—1989 років на нього чинився тиск з боку партійного бюро, і його ставили для інших як поганий приклад. Тому вступати в КПРС після цього клейма йому не пропонували.
Три роки пропрацював в Харківському державному університеті Віктор Маринчак, кілька разів отримував відстрочку від армії. В Радянській армії він служити не хотів. Але у 1971 році його все ж призвали до лав Радянської армії. За словами Віктора Маринчака, служба в армії була однією з найцікавіших та найгарніших сторінок його життя. Після навчальної частини під Ташкентом служив рядовим у запасній роті на тому ж полігоні. Згодом його перевели до газети дивізії, де він служив військовим кореспондентом на посаді «коректор-машиністка», і їздив по Середній Азії, де були військові частини дивізії для написання статей для військового журналу. Після завершення строкової служби Віктору Маринчаку запропонували залишитися працювати в газеті військового округу «Фрунзевець», до якої він також писав статті, проте він відмовився.
Наприкінці 1972 року Віктор Маринчак після служби в армії повернувся до Харкова, і продовжив викладання на кафедрі російської мови філологічного факультету Харківського державного університету імені О. М. Горького, хоч йому пропонували місце в аспірантурі кафедри російської літератури. Проте він вирішив зайнятися мовознавством, щоби уникнути ідеологічної компоненти. Бачив як навколо активізується боротьба з українською інтелігенцією.