Волоське князівство () — історична європейська держава, яка разом з Молдавією та Трансільванією була однією із трьох середньовічних держав з румуномовним населенням. Разом з Молдавією було одним з двох «Дунайських князівств», а після об'єднання Волоського і Молдавського князівств в 1859 році, його територія увійшла до новоствореного Румунського королівства. Волоське князівство складалось з жудеців (повітів), керованих волоським правом, на чолі з воєводою (пізніше господарем), обраним зборами бояр, якому допомагала господарська рада (). Князівство мало законодавство (), армію (), флот на Дунаї () і дипломатичний корпус (). Волоське князівство ніколи не було турецькою провінцією, як неточно вказується в деяких історичних працях. З 1330 року держава існувала як незалежне князівство, з 1460 року (з перервами) — як автономна васальна держава Османської імперії. Волоське князівство мало три столиці: Куртя-де-Арджеш, Тирговиште та Бухарест.
Географія
Волоське князівство охоплювало південь сучасної Румунії, від Карпат на півночі (кордон з Трансільванією, спочатку васалом Угорського королівства, потім Австрійської імперії) до Дуная на півдні (кордон з Болгарією, потім з Османською імперією). Кордон з Молдавським князіством на сході проходив переважно по річці Мільков (притока Сірету). З часом межі князівства змінювалися: у 1390 році воно поширилося до Чорного моря, включаючи регіони Бессарабії (у початковому сенсі назви, що відповідає сучасному Буджаку і названого так після перемоги воєводи Басараба над татарами в 1328 році) і Добруджі (названої так на честь її засновника Добротіча). Перший був переданий Молдавії в 1421 році, другий був анексований Османською імперією наступного року. Волоські воєводи також тривалий час володіли (особисто, а не від імені князівства) землями в Трансільванії (Селіште, Чичеу, Фегераш і Хацег).
Волощина традиційно поділяється на Мунтенію на сході (іноді її називають «Велика Волощина») і Олтенія на заході (іноді її називають «Мала Волощина»). Олт утворює кордон між двома регіонами. У міру того як небезпека татарських набігів зменшувалася, столиця держави «спускалась» від Карпат до Дунайської рівнини вздовж торгового шляху з Центральної Європи до Константинополя (і по якому у XX ст. столітті було збудоване перше румунське автомобільне шосе): у 1330 році столицею став Кимпулунг, у 1348 році вона перемистилась до Куртя де Арджеш, потім до Тирговіште у 1396 році і, нарешті, до Бухареста у 1698 році.
Назва Назва «Волощина» — це екзонім, який зазвичай не використовується самими мешканцями, які використовували назву «Țara Românească» – Румунська країна або Румунська земля, хоча в деяких текстах вона зустрічається як «Valahia» або «Vlahia», що походить від волоха. Походить від терміна walhaz, що використовували германські народи та ранні слов'яни для позначення мешканців Дунайськго регіону й частково Балкан.
У текстах руських князівств раннього Середньовіччя назва «Унгро-Волоська земля» також використовувалася як позначення регіону. Він залишався у вжитку до Новітнього періоду в релігійному контексті, маючи на увазі румунсько-православну митрополитську резиденцію Угорщини-Волощини, на відміну від Фессалійської або Великої Влахії в Греції чи Малої Волохії (Мала Влашка) в СербіїDinu C. Giurescu, "Istoria ilustrată a românilor", Editura Sport-Turism, Bucharest, 1981, p. 236. Традиційна угорська назва — Гавасалфельд, тобто «Снігові низовини», давніша форма якої — Гаваселве, що означає «Земля за сніговими горами» («снігові гори» відносяться до Південних КарпатA multikulturális Erdély középkori gyökerei – Tiszatáj 55. évfolyam, 11. szám. 2001. november, Kristó Gyula – The medieval roots of the multicultural Transylvania – Tiszatáj 55. year. 11th issue November 2001, Gyula Kristó"Havasalföld és Moldva megalapítása és megszervezése". Romansagtortenet.hupont.hu..
У латинських документах воно було відоме як (тобто за Трансільванськими Альпами). За іменем першого правителя, Басараба I, деякі називали Бесарабією до правління Олександра Доброго. Піддані Моловського князівства називали Волощину Мунтенія, а у Польському королівстві (а потім у Речі Посполитій) Волоське князівство звали Бесарабією, а Молдовське князівство — ВолохієюLucian Predescu, Enciclopedia Cugetarea, 1940, p. 833
Арабські хроніки XIII століття використовували назву «Волощина» замість Болгарії. Вони наводили координати Волощини та уточнювали, що Волоське князівство називалася аль-Авалак, а мешканці — улакут або улагDimitri Korobeinikov, A broken mirror: the Kipchak world in the thirteenth century. In the volume: The other Europe from the Middle Ages, Edited by Florin Curta, Brill 2008, p. 394. Область Олтенії у князівстві також була відома османською мовою як Кара-Ефлак («Чорна Валахія») та Кючюк-Ефлак («Мала Валахія»)Frederick F. Anscombe (2006). The Ottoman Balkans, 1750–1830. Markus Wiener Publishers. ISBN 978-1-55876-383-8, тоді як перше також використовувалося для позначення Молдавського князівстваJohann Filstich (1979). Tentamen historiae Vallachicae. Editura Științifică și Enciclopedică. p. 39.
Історія
Античність
Згідно з Геродотом та іншими античними джерелами, з найдавніших часів, територія на північ від нижньої течії Дунаю, вважалася частиною західної Скіфії. У ході другої війни римлян з даками (105 рік н. е.) західна Олтенія стала частиною римської провінції Дакія, а частина Волощини була включена в провінцію Мезія. Римський лімес був спочатку побудований вздовж річки Олт (119 рік н. е.), перш ніж змістився трохи на схід у II столітті — в цей час смуга укріплень тяглася від Дунаю до річки Рукар у Карпатах. Лімес повернувся назад до річки Олт 245 року, а 271 року римляни залишили регіон.
У період римського панування область була предметом романізації. Висловлюються припущення про те, що і в процесі Великого переселення народів, коли в III столітті землі на північ від нижньої течії Дунаю перейшли під контроль готових і союзних ним племен (далі: з кінця IV століття — гунів, з V століття — слов'ян), у цій частині Дакії нібито проходила романізація. Проте таку думку не підтримують багато представників «міграційної» теорії походження східнороманського населення. У 328 році римляни побудували міст між каструмом Суцидава та Еском (поблизу Гигена), яким йшла активна торгівля з народами на північ від ДунаюGiurescu, Constantin. Istoria Bucureştilor. Din cele mai vechi timpuri pînă în zilele noastre. — Bucharest: Ed. Pentru Literatură, 1966. с. 37.Ştefănescu, p.155. У 332 році імператор Костянтин I Великий напав на готів, що оселилися за Дунаєм. Період готського правління перервався, коли гуни прибули до Паннонії та атакували близько 170 населених пунктів по обидва боки Дунаю. Однак після смерті Аттіли владу над Дакією, за повідомленням Йордана, знову повернули собі готи.
Раннє Середньовіччя Територія Волощини в V—VI століттях знаходилась під владою або впливом Візантійської імперії. Протягом цих сторіч візантійський вплив очевидний, як, наприклад, пам'ятки культури Іпотешті-Киндешть, але з другої половини VI століття і в VII столітті слов'яни перетнули територію Валахії та оселились у межах Візантії на південному березі ДунаюGiurescu, Constantin. Istoria Bucureştilor. Din cele mai vechi timpuri pînă în zilele noastre. — Bucharest: Ed. Pentru Literatură, 1966. с. 38.. Вже у VI столітті на північному березі нижньої течії Дунаю (на території майбутньої Волощини) також існувало якесь слов'янське князівство — візантійський історик VI ст. Менандр згадує слов'янського князя Даврита (інше прочитання його імені — Доврат чи Лавр), до якого прибули посли аварського хана Баяна.
У 593 р. візантійський головнокомандувач Пріск розгромив слов'ян, аварів і гепідів на території майбутньої Волощини, а в 602 р. слов'яни зазнали тут вирішальної поразки і були змушені відступити за Дунай. Імператор Флавій Маврикій Тиберій намагався зміцнити римські позиції північному березі Дунаю, розгорнувши там свою армию, але наштовхнувся на сильний спротив своїх військWarren Treadgold, A Concise History of Byzantium, New York, St Martin's Press, 2001.
Перше болгарське царство контролювало територію Волощини від свого заснування в 681 році до завоювання угорцями Трансільванії наприкінці Х століття. Із занепадом і подальшим візантійським завоюванням Болгарії (з другої половини X століття до 1018 року) Волощина потрапила під контроль печенігів, тюркського народу, який поширював своє панування на захід у X та XI століттях. Близько 1091 року печеніги зазнали поразки від куманів (половців) з степів південної Русі, які в свою чергу взяли під свій контроль землі ВолощиниGiurescu, Constantin. Istoria Bucureştilor. Din cele mai vechi timpuri pînă în zilele noastre. — Bucharest: Ed. Pentru Literatură, 1966. с. 39—40..
Романізоване тубільне населення Середнього та Нижнього Подунав'я у східнослов'янських джерелах називалося волохами (влахами). Починаючи з X століття, візантійські, болгарські, угорські та пізніші західні джерела згадують про існування невеликих державних утворень влахів на чолі з князями та воєводами.
Значна частина волохів у IX—X століттях прийняла християнство за візантійським обрядом. Разом із християнством поширилася слов'янська писемність, унаслідок чого церковнослов'янська мова аж до середини XVIII століття залишалася тут офіційною мовою церкви та державного діловодстваИгрицкий Ю. И., Лыкошина Л. С., Шаншиева Л. Н. Страны Восточной Европы в поисках новой идентичности: сборник научных трудов — ИНИОН РАН, 2006—132 с. — С. 31. Вже в X—XI століттях біля сучасної Румунії стали виникати земельні володіння (кнезати), власники яких називалися по-слов'янськи князями. Проте, більшість сільського населення до XIV століття становили вільні общинники.
У 1241, під час монгольського вторгнення до Європи, половецьке панування закінчилося. Монгольське панування на територіях майбутнього Волоського князівства не зафіксовано документально, але залишається вірогіднимGiurescu, 1966, с. 39.. Ймовірно, якісь території Волощини були об'єктом претензій угорців і болгар, але відчутне ослаблення Угорського королівства внаслідок монгольської навали сприяло виникненню на його околицях нових політичних утвореньŞtefănescu, p.111.
Заснування Волоського князівства Перекази називають засновником Волоського князівства Раду Негру, який нібито жив наприкінці XIII століття. Проте першим місцевим правителем, що згадується у писемних джерелах, є воєвода Литовой (1272), який правив землями по обидва боки Південних Карпат (у тому числі частиною Трансільванії) та відмовився платити данину угорському королю Ласло IV Половцю. Його наступником став його брат Барбат (1285—1288).
Ослаблення угорської держави після монгольського вторгнення і падіння династії Арпадів відкрило шлях для об'єднання волоських земель та їх незалежності від угорців. В 1310 році воєвода Арджешу та Олтенії Басараб повстав проти угорського короля Карла Роберта, захопив землі з обох боків від річки Олт і зробив столицею своїх володінь Кимпулунг-Мусчел. Басараб відмовився передати Угорщині Фегераш, Алмаш і Дробета-Турну-Северін, розбив Карла Роберта в Битві під Посадою (1330 рік) і захопив землі на сході — Буджак, який згодом став частиною історичної області, що отримала назву від його імені — БессарабіяŞtefănescu, p.114. Правління тут Басараба I припинилося із захопленням Кілії ногайцями в 1334Ştefănescu, p.119.
Басараба I в 1352 році наслідував його син Ніколає Александру, а відтак в 1364 році онук Владислав I. Останній напав на Трансільванію, після того як Людовик Угорський в 1368 окупував землі на південь від Дунаю і змусив волоського правителя визнати свій сюзеренітет. У правління Владислава I також відбулася перша конфронтація між Волощиною та турками-османамиŞtefănescu, p.93-94. При Раду I та його наступнику Дані I на Трансільванію та Дробета-Турну-Северін, як і раніше, претендувало Угорське королівствоŞtefănescu, p.94.