R (Factortame Ltd) проти державного секретаря транспортуBy convention, for judicial review cases the monarch appears in the title of the case as the nominal bringer of the action. In reality the action was brought by Factortame Limited against the Secretary of State. — судова справа, порушена проти уряду Сполученого Королівства компанією іспанських рибалок, які стверджували, що Сполучене Королівство порушило законодавство Європейської Унії (тоді право Спільнот), вимагаючи, щоб судна мали більшість британських власників, якщо вони мали бути зареєстровані у Сполученому Королівстві. У цій справі було винесено низку важливих рішень щодо британського конституційного права, і це був перший випадок, коли суди визнали, що вони мають повноваження обмежити застосування акта парламенту до розгляду в суді та, зрештою, скасувати цей акт, якщо буде визнано, що він суперечить законодавству ЄУ.

Судова тяганина була тривалою і зазвичай поділяється на п’ять основних етапів:

Factortame I, де Високий суд Англії та Уельсу, а потім (яка функціонувала як апеляційний суд останньої інстанції до 2009 року) звернулися до Суд Справедливости (ECJ) щодо законности вимоги Закону про торгове судноплавство 1988 року («MSA») щодо того, щоб рибальські судна Сполученого Королівства належали Сполученому Королівству на 75%. Після того, як Суд Справедливости підтвердив несумісність закону з законодавством ЄУ, Factortame побачив, що Палата лордів підтвердила примат права ЄУ над національним законодавством у сферах, де ЄС має компетенцію через приєднання Сполученого Королівства до договорів ЄУ. Factortame II, де Суд Справедливости постановив, що суди Сполученого Королівства мають не застосовувати положення MSA, якщо вони суперечать законодавству ЄУ. Factortame III, де Суд Справедливости постановив, що держава-член може нести відповідальність за збитки за позовом Європейської комісії про порушення законодавства ЄУ. Factortame IV, де Палата лордів постановила, що відшкодування збитків може бути присуджено державі-члену, як-от Сполученому Королівству, за збитки, понесені приватними особами відповідно до принципу Франкович проти Італії(1990) C-6/90, згідно з яким правопорушення через порушення державного органу породжують приватноправовий позов від будь-кого, хто зазнав прямо пов’язаних збитків (також відомий як доктрина відповідальности держави). Factortame V, яка визнала, що позови, подані після 1996 року, є такими, що втратили строки подання, оскільки позови проти держави-члена ЄУ є такими ж, як і інші деліктні позови згідно з Законом про позовну давність 1980 року. Ця справа належить до офіційного списку із п'ятдесяти семи справ, які були перекладені в рамках підготовки до вступу нових держав-членів до Європейської Унії у 2004 році.Official list of 57 cases on curia.europa.eu

Зміст Спільна рибальська політика ЄУ, яка розпочалася в 1970 році, була спрямована на створення спільного ринку для рибних продуктів шляхом надання вільного доступу до вод усіх держав-членів і запровадження структурних фондів для забезпечення модернізації сектора. У 1976 році було досягнуто домовленості про те, що з 1 січня наступного року країни-члени розширять свою виключну економічну зону, яка включала межі їхніх рибальських зон, на відстань від їх берегової лінії. У 1980 році ЄС уклав угоду про рибальство з Іспанією, яка не стала членом ЄС до 1985 року, яка дала останній (яка мала найбільший рибальський флот у Європі) обмежені права на рибальство у водах держав-членів. У 1983 році занепокоєння щодо можливого впливу рівності доступу на рибальські запаси призвело до запровадження певних заходів контролю, зокрема концепції «загального допустимого вилову», яка встановлює максимальні квоти риби, яку може виловити кожна держава-член, і Закону про британські рибальські човни 1983 року (BFBA). У 1985 році з приєднанням Іспанії все змінилося, і BFBA більше не поширювався на іспанських рибалок.

З 1980 року, як ми бачили раніше, галицькі рибалки почали виходити на рибальський ринок Сполученого Королівства, скориставшись вимогами легкої реєстрації рибальських суден, які містяться в Законі про торговельне судноплавство 1894 року. (57 і 58 Vict. c. 60) Хоча закон 1894 року забороняв володіння суднами особам, які не є громадянами Сполученого Королівства, компаніям, які проживають у Сполученому Королівстві, дозволялося реєструватися як власники. Серед перших бенефіціарів закону 1894 року була Factortame Limited, компанія, директорами якої були Джозеф Дж. Л. Кусейро, Джон А. Кусейро та Кен Л. Кусейро, усі вони були британськими громадянами з іспанським корінням, які проживали та проживали у Сполученому Королівстві. Компанія разом із 96 іншими директорами та акціонерами яких були переважно іспанські громадяни, перереєструвала 53 судна, які раніше плавали під іспанським прапором, як британські рибальські судна відповідно до Закону 1894 року. Вони також придбали 42 наявні британські судна з метою використання їх у рибальській зоні. Більшість із цих суден вивантажили свій улов в Іспанії, але оскільки риба була виловлена у водах Сполученого Королівства, вона враховувалась у квотах Сполученого Королівства на вилов риби, практикою, відомою як «перестрибування квоти».

Щоб покласти край цій практиці, британський уряд ухвалив низку заходів, які виявилися в основному неефективними. У двох справах Високий суд Англії та Уельсу подав преюдиційні запити Європейському Суду Справедливости; на підставі якого обидві справи були програні HMG – див. Agegate (C-3/87, ECLI:EU:C:1989:650 ) і Jaderow (C-216/87, ECLI:EU:C:1989:651). У 1988 році Закон про торгове судноплавство 1988 року та Правила торговельного судноплавства (реєстрація рибальських суден) були введені в результаті, щоб замінити систему реєстрації, що міститься в Акті 1894 року, новою системою, згідно з якою судно могло бути зареєстроване, лише якщо воно мало «справжній і суттєвий зв’язок» із Сполученим Королівством. Щоб це було так, мали бути виконані три умови: (i) судно повинно належати Британії; (ii) судном потрібно було керувати, а його діяльністю мали керувати та контролювати з Сполученого Королівства; і (iii) будь-який фрахтувальник, менеджер або оператор повинен бути кваліфікованою особою або компанією. «Кваліфікована особа або компанія» — це особа, яка є британським громадянином і проживає у Сполученому Королівстві, або компанія, яка була зареєстрована у Сполученому Королівстві та має там основне місце діяльності, принаймні 75% акцій якої належать «кваліфікованим особам» і принаймні 75% її директорів.

Починаючи з 31 березня 1989 року, реєстрація рибальських суден відповідно до Закону 1894 року втрачає чинність, і власники повинні будуть пройти перереєстрацію відповідно до Закону 1988 року. Жодне із суден Factortame не могло задовольнити новим вимогам, і в грудні 1988 року його власники подали позов про судовий перегляд у відділеному суді Високого суду.

Factortame I Factortame Ltd вимагала, по-перше, попередньої судової заборони, проголошуючи, що протиправна частина Закону 1988 року не може бути застосована до них на тій підставі, що таке застосування суперечило б прямо діючим правам згідно із законодавством ЄС, зокрема праву не піддаватися дискримінації за ознакою національності (стаття 7 Римського договору), праву фізичних осіб і компаній засновувати свій бізнес будь-де в ЄС. (статті 43–48), а також право на участь у капіталі компаній, розташованих в іншій державі-члені (стаття 294). Заявники також вимагали видати наказ про заборону державному секретареві розглядати його реєстрації відповідно до Закону 1894 року як такі, що припинилися.

HMG стверджувала, що вимоги щодо реєстрації мають на меті гарантувати, що рибальські судна під британським прапором мали справжній зв’язок із Сполученим Королівством. Він стверджував, що міжнародне право надає кожній державі право визначати умови, за яких судно може плавати під її прапором, і що право Співтовариства не позбавило цього права. Також стверджувалося, що Акт 1988 року відповідає політиці Співтовариства щодо рибальства. У випадку, якщо це твердження виявилося помилковим.

Верховний суд 10 березня 1989 року окружний суд (Neill LJ і Hodgson J) передав справу до Суд Справедливости (ECJ) для преюдиційного запиту відповідно до статті 234 Римського договору (справа C-221/89). Він запитав, чи сумісні вимоги щодо національності, місця проживання та контролю, встановлені державою-членом як умови для реєстрації рибальських суден, із законодавством Спільноти (тепер: право Європейської Унії). У той же час Суд надав судову заборону на застосування Закону 1988 року до винесення рішення Європейським Судом Справедливости. Виносячи своє судження, лорд-суддя Нейл заявив, що хоча право Спільноти є частиною англійського права і має перевагу у випадку конфлікту, можна сперечатися, чи існує конфлікт у цій справі; національний суд мав би прийняти рішення, яке зберігає status quo ante. HMG це не схвалило і передало справу до апеляційного суду.

Апеляційний суд 22 березня 1989 року апеляційний суд (лорд Дональдсон MR, Bingham LJ і Mann LJ) скасував рішення окружного суду на тій підставі, що, хоча національний суд був зобов’язаний виконувати законодавство Спільноти, він не був зобов’язаний «відміняти національне законодавство на користь того, що є не більш ніж стверджуваним або припущеним правом Спільноти». Крім того, він не вважав, що окружний суд «визнав конституційну грандіозність, у сучасному вигляді закону, вимоги до державного секретаря діяти всупереч чітко вираженій волі парламенту, коли незаконність цього вираження ще не встановлена». На думку суду, окружний суд не матиме юрисдикції видавати судову заборону, доки Factortame не виграє справу перед Європейським Судом Справедливости.

Палата лордів Справа була порушена 18 травня 1989 року компанією Factortame перед Палатою лордів (лорд Брідж, лорд Брендон, лорд Олівер, лорд Гофф і лорд Джансі), яка підтримала рішення Апеляційного суду на тій підставі, що англійське законодавство не містить жодної норми, яка б дозволяла виносити попередню судову заборону на застосування акту парламенту. На думку лорда Бріджа, дві перешкоди стояли на шляху надання судової заборони. По-перше, запитуваний судовий захист вимагав від суду вжити позитивних заходів у формі скасування Закону 1988 року та застосування Закону 1894 року; якби Factortame не виграла справу в Європейському суді, Палата лордів «наділила б їх правами, що прямо суперечать суверенній волі Парламенту». По-друге, суд не мав юрисдикції виносити тимчасову судову заборону проти Корони.

Незважаючи на це, Лорд Брідж визнав, що кожна з цих перешкод підлягає будь-якій суперечній вимогі законодавства Спільноти. Це вимагало від Палати лордів визначити, чи існував незважаючи на позицію в національному законодавстві вищий принцип права Співтовариства, який зобов’язував національний суд, який зіткнувся з серйозно оспорюваною претензією на права, які мають пряму дію відповідно до законодавства Співтовариства, надати тимчасовий захист. Лорд Брідж дійшов висновку, що, оскільки немає чітких повноважень щодо цього питання, рішення Суду ЄС було необхідним, щоб Палата лордів могла винести рішення. У будь-якому випадку Палата була зобов’язана вимагати попереднього рішення згідно зі статтею 234 ЄС (тепер стаття 267 ДФЄС після Лісабонського договору), яка зобов’язує суди, «проти рішень яких немає засобів судового захисту згідно з національним законодавством», робити довідку. Це клопотання про попереднє рішення було доповнено до того, що вже було подано окружним судом щодо сумісності Акту 1988 року з правом Співтовариства.

Європейський Суд Справедливости