Диплодо́к (Diplodocus) — рід диплодокових завроподів, ряду ящеротазових, які жили у пізньому юрському періоді, 154—152 млн років тому. Його скам'янілості вперше були виявлені у 1877 році Семюелем Віллістоном у верхньоюрських відкладах Північної Америки.

Родова назва Dipodocus, що була запропонована Отніелем Чарльзом Маршем у 1878 році, є неолатинським терміном та походить з давногрецької означає «двоосновний» ( — «подвійний» та  — «промінь», «балка»), що є посиланням на його двобічні шеврони хвоста.

Диплодоки є одними з найпоширеніших скам'янілостей динозаврів, знайдених у середніх та верхніх шарах формації Моррісон, наприкінці кімериджського періоду. Формація Моррісон фіксує середовище і час, в якому домінували гігантські завроподові динозаври, такі як апатозавр, барозавр, брахіозавр, бронтозавр і камаразавр. Їхні великі розміри могли бути стримуючим фактором для хижих алозаврів і цератозаврів — їхні рештки були винайдені в тих же шарах, що дозволяє припустити, що вони співіснували з диплодоками.

Диплодок — один з найбільш легко впізнаваних динозаврів, з його типовою завроподовою формою, довгою шиєю і хвостом та чотирма міцними ногами. Впродовж багатьох років це був найдовший з відомих динозаврів.

Опис

З-поміж найвідоміших завроподів, диплодоки були дуже великими, довгошиїми, чотириногими тваринами з довгими, схожими на батоги, хвостами. Їхні передні кінцівки були трохи коротші за задні, що зумовлювало їхню переважно горизонтальну стійку. Будову скелета цих довгошиїх і довгохвостих тварин, що спиралися на чотири міцні ноги, порівнюють з будовою консольних мостів. Власне, D. carnegii на сьогодні є одним з найдовших динозаврів, відомих за повним скелетом, загальною довжиною 24—26 метрів. Сучасні оцінки маси D. carnegii, як правило, знаходяться в діапазоні 12—14,8 тонни.

Diplodocus hallorum, відомий за частковими рештками, був ще більшим і, за оцінками, мав би масу чотирьох слонів. Вперше описаний у 1991 році, першовідкривач Девід Гіллетт підрахував, що його довжина становила 33 м. Ці підрахунки були зроблені на основі ізометричного масштабування з D. carnegii. Однак пізніше він заявив, що це малоймовірно, і оцінив його довжину в 39—45 метрів, припускаючи, що деякі особини могли мати довжину до 52 метрів і важити від 80 до 100 тонн, що робило його найдовшим з відомих динозаврів (за винятком тих, що відомі за дуже поганими рештками, таких як амфіцелія або мараапунізавр). Пізніше оціночна довжина була переглянута та зменшена до 30,5—35 м, а потім до 29—33,5 м, оскільки Гіллетт спочатку сплутав хребці 12—19 з хребцями 20—27. Оцінки ваги, засновані на переглянутій довжині, сягають 38 тонн, хоча, за перерахунком Грегорі С. Пола (2016), 29-метровий D. hallorum важив би 23 тонни. Пізніше, у 2024 році, дослідження показало, що маса 33-метрового D. hallorum становила б лише 21 тонну, хоча дослідження припустило, що це лише середній розмір дорослої особини, а не максимальний можливий розмір тіла виду.

Історія відкриття

Перша знахідка диплодока була зроблена в кар'єрі Маршалла П. Фелча в Garden Park поблизу Каньйон-Сіті, штат Колорадо в 1877 році Бенджаміном Маджем і Семюелем Віллістоном. Перший зразок (YPM VP 1920) був дуже неповним і складався лише з двох цілих хвостових хребців, шеврона та кількох інших фрагментарних хвостових хребців. Зразок був відправлений до при Єльському університеті й в 1878 році палеонтолог Отніел Чарльз Марш дав йому назву Diplodocus longus («довгий подвійний промінь»). Марш назвав диплодока у часи «кісткових воєн», його змагання з філадельфійським палеонтологом Едвардом Дрінкером Копом за збір і опис якомога більшої кількості викопних таксонів. Кілька більш повних зразків були віднесені до D. longus, однак детальний аналіз виявив, що його типовий зразок насправді є сумнівним. Була розглянута петиція до Міжнародної комісії з зоологічної номенклатури, в якій пропонувалося зробити D. carnegii новим типовим видом. Ця пропозиція була відхилена МКЗН, і D. longus залишився типовим видом, оскільки Гетчер не зміг довести, чому зразок, який він назвав Diplodocus carnegii, насправді не був просто більш повним зразком Diplodocus longus.

Хоча типовий зразок був дуже фрагментарним, з 1877 по 1884 рік у кар'єрі Фелча було зібрано кілька додаткових скам'янілостей диплодокових, що були надіслані Маршу, який потім відніс їх до D. longus. Один екземпляр (USNM V 2672), що включав повний череп, щелепи та частину атланта, був зібраний у 1883 році й став першим відомим повним черепом диплодокового завропода. Аналіз Tschopp et al. у 2015 році класифікував його як невизначеного Diplodocidae через відсутність збігів з будь-яким діагностичним посткраніальним матеріалом Diplodocus, як це сталося з усіма черепами, віднесеними до цього роду.

Палеобіологія

Розмноження та ріст

Хоча немає жодних доказів гніздування диплодоків, були знайдені місця гніздування інших завроподів, таких як титанозавр салтазавр. Місця гніздування титанозаврів вказують на те, що вони відкладали яйця колективно на великій території в численні неглибокі ями, кожна з яких була вкрита рослинністю. Диплодок, можливо, робив так само. У документальному фільмі «Прогулянки з динозаврами» зображено маму-диплодока, яка використовує яйцеклад для відкладання яєць, але це була чиста спекуляція з боку автора документального фільму. У диплодоків та інших завроподів розмір кладок та самих яєць був напрочуд малим, як для таких великих тварин. Очевидно, це було пристосуванням для захисту від хижаків, оскільки великі яйця потребували б більшого часу для інкубації, а отже, наражалися б на більший ризик.

На основі гістологічних досліджень кісток на початку 2000-х років було зроблено припущення, що диплодоки та інші завроподи росли дуже швидко, досягаючи статевої зрілості у віці трохи більше десяти років і продовжуючи рости протягом усього життя. Однак, за оцінками дослідження 2024 року, максимальний вік смерті голотипу D. hallorum складав близько 60 років, що більш ніж на 20 років старше найстарішого з відомих зразків завроподів. Згідно з дослідженням, «він нещодавно досягнув скелетної зрілості, напередодні смерті». Це робить його одним з найстаріших відомих зразків динозаврів. Дослідження також припускає, що D. hallorum, можливо, мав відносно повільний і більш тривалий темп росту, ніж D. carnegii, оскільки останній досягав зрілості у віці лише 24—34 років.

Коментарі

Примітки

Посилання