Рунгури, також Рунґури (в 1946—1993 роках — Новомарківка) — село в Україні, в Печеніжинській селищній територіальній громаді Коломийського району Івано-Франківської області. Засноване в гуцульському регіоні на Прикарпатті, воно було частиною Речі Посполитої, а з 1772 року — Австрійської імперії. Село пережило економічний розвиток, пов'язаний із солеварінням та нафтовидобутком. У ХІХ століті Рунгури були осередком культурно-освітньої діяльності. У період Першої світової війни та польсько-українських воєн село зазнало значних руйнувань, а під час Другої світової війни було майже повністю знищено. Після війни, під радянською владою, село перейменували на Новомарківку, та відбудували. В 1993 році, після звернення мешканців до Верховної Ради України, селу було повернуто історичну назву.

Заснування Перша писемна згадка про село Рунгури датуєуться 1579 роком. В історичному документі, де вперше згадується цей населений пункт, записано свідчення про те, що польська влада наклала податки на його мешканців. Зазначено, що на той час у селі проживало не менше 10 родин, а також існував маєток «панів із Тенчина», про яких відомо тільки те, що протягом століття прізвище Тенчинський зникає з ужитку. Звідси можна припустити, що Рунгури виникли раніше, ніж 1579 року адже вже були заселені мешканцями, хоча і в невеликій кількості. Однак в історичній науці прийнято вважати датою заснування населеного пункту першу згадку про нього в документах, тож за цією традицією і за сучасними даними Рунгури веде свій початок з 1579 року.

Згідно з першою письмовою згадкою в джерелах Рунгури вважається старшим за більшість неселених пунктів сучасної Печеніжинської територіальної громади, таких як Малий Ключів (1592 р.), Молодятин (1631 р.), Марківка (1646 р.), Слобода (1646 р.), Дем'янівка (1648—1670 рр.). Однак воно є молодшим за Печеніжин (1443 р.), Княждвір (1461 р.), Кіданч (1446 р.) та Сопів (1389 р.). Так, протягом XV—XVII ст. на Печеніжинській землі з'явилося сім сіл, включаючи Рунгури. Вони усі разом сформували т. зв. «Печеніжинський ключ».

Походження назви Походження назви села Рунгури достеменно невідоме. Щодо цього існують різні версії. Найбільш поширені з них стверджують, що: а) Рунгури походять від латинського слова «runqere (рунгаре)», що має схоже значення зі слов'янськими словами «пасічна» або «чертеж». Доказом цієї версії може слугувати топонімічна назва галявини «Чертеж», що розташована в горішній частині села, в урочищі Золотий, де колись почали оселятися перші мешканці села; б) з праць Ю. Канигіна «Шлях аріїв» (2004 р.) чи Л. Силенка «РУНВіра» (1979 р.) можна припустити, що назва Рунгури може бути інтерпретована як «світлі гори»; в) варіантом походження назви села деякі дослідники вважають ім'я першого поселенця Рунгура або Рунгера тощо. Свідченням цього може бути походження назв сусідніх сіл, таких як Марківка, названа на честь першого поселенця — козака Марка, або Дем'янівка (тепер урочище в с. Молодятин), яка скоріше всього пов'язана з іменем першопоселенця Дем'яна.

Цікаво, що в документах XVI—XVII ст. село іноді називають «Рунгери» або «Рунгари», а найменування «Рунгори» можна зустріти й у пізніших записах. Також варто звернути увагу на ділення назви села на дві частини, наприклад, Рун (від руно) + гори, Рівно + гори чи Рун (світло) + гори тощо.

У складі Речі Посполитої Село спочатку заселялося з горішньої частини. Перші мешканці, як свідчать перекази, були втікачами від татар та оселялися у більш віддалених місцях, захищених природнім масивом, таких як урочища Золотий, Сухий і Петрічєва. Прибувши на нові землі, господарі розчищали й викорчовували лісові ділянки під облаштування полів для вирощування сільськогосподарських культур. Зважаючи на невелику плодючість рунгурських ґрунтів, основним джерелом достатку мешканців стала худоба, зокрема вівці. Селяни, крім м'яса та молока, отримували теплу шерсть, з якої виготовляли одяг та різні шерстяні тканини. З овечої шкіри вироблялися постоли та інші шкіряні вироби. Для випасання та заготівлі кормів на зиму першопоселенці очищали букові угіддя, створюючи пасовиська.

До 1637 року печеніжинські землі, до яких відносились і Рунгури, перебували у володінні двох братів — Станіслава та Іоана Шапаровських. Однак у 1637 році через невідомі причини володіння Печеніжинським ключем було передане польською короною Станіславу Потоцькому як дарунок «за заслуги». Під владою Потоцьких мешканці Рунгурів стали кріпаками, обтяжені різними повинностями. Крім сплати грошових чиншів та данини натурою, селян змушували виконувати відробітки панщини. Піддані панського маєтку були змушені пасти отари овець та свиней. «Пасуть вівці цілий рік і свині, особливо як вродить на Буковині жир (т. зв. буковий горішок), будуючи там собі кошари, іншими словами, обори для житла» або працювати на солеварнях чи панських господарствах. Жителі села реагували на соціальний гніт скаргами та втечами від феодалів але це не поліпшувало їхнього становища. Польсько-шляхетський тиск змусив маси селян брати до рук зброю в період Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького в середині XVII століття.

Уже восени 1648 року на Прикарпатті спалахнуло народне повстання під проводом полковника Семена Височана. Він зібрав армію з близько 15 тисяч чоловік, серед яких було чимало мешканців Коломийщини. Загін С. Височана, що налічував 400 озброєних повстанців у тому ж році взяв та зруйнував замок Станіслава Потоцького в Печеніжині. Чи брали повстанні участь рунгурські селяни невідомо, проте збереглися місцеві легенди, які вказують на їхню участь в козацько-селянській армії (як відомо, відбулося покозачення селянства) — Кузенка, Андріяшка та Боднаренка.

Селянські повстання проти феодального гніту не призвели до успіху, соціального визволення селянства. Шляхетська влада продовжувала збільшувати грошові податки і оброки. Пояснювалося це тим, що державна скарбниця Речі Посполитої наприкінці XVII — в першій половині XVIII ст. спустіла через руйнівні війни. Найбільше інформації про кріпосні обов'язки селян можна знайти в оредному договорі, укладеному в 1722 р. між коронним стражником Павлом Баное та Йосифом Андрієм Тишковським. Вартість такої оренди Тишковським обійшлася в 52 тисячі злотих. Завдяки цьому орендному договору можна побачити картину соціально-економічного становища селян на 20-ті рр. XVIII ст..

Станом на 1722 р. у Рунгурах (без хутора Слобода-Рунгурська) було 42 господарства (загалом у Печеніжинському ключі — 228 господарств), з них 36 були тяглих (селяни, які мали волів або коней), а шість — піших (селяни, що не мали жодного тягла). 23 господарства мали по два воли, це були т. зв. «напівплужні» селяни, шість — по чотири воли, а три — по шість волів. Щодо кількості дворів у Печеніжинському ключі, то Рунгури поступалися лише Печеніжину, який налічував 101 господарство, з яких 65 були тягловими.

Рунгурські селяни регулярно виконували «дводенну панщину», тобто працювали два дні на тиждень від св. Петра до Покрови та один день на тиждень від Покрови до св. Петра. Іноді випадало, що їм доводилося виконувати панщину чотири дні на тиждень. Загалом панщина на рік становила 52–104 дні. У своїх реєстрах пани вимагали, щоб селяни виходили на панщину о сьомій годині ранку і закінчували роботу із заходом сонця, встигнувши за цей час, наприклад, обмолотити 60–70 снопів. Такі дії дозволяли феодалам забезпечити повний обробіток своїх володінь. У сумі на всіх мешканців Рунгурів на рік назбирували 3300 днів панщини, вдвічі більше, ніж у сусідніх селах Печеніжинського ключа (наприклад, у Печеніжині — 1692 дні). Крім того, всі рунгурські селяни змушені були заплатити два злотих чиншу на рік. Півплужні селяни платили до 10 злотих на рік, а повноплужні — до 15 злотих. Згідно з орендним контрактом 1722 р., Рунгури і Слобода повинні були виконувати також «підводну» повинність, возити пану на рік три бочки солі на 12 миль, або віз дров для панського двору чи його солеварень. Якщо селянин не міг виконати «підводну» повинність, то платив чинш в розмірі 4 злотих. Піші селяни, які не мали тяглової худоби, виконували 52 дні панщини на рік, а також додаткові 12 днів на рік за заорки, обкоси тощо.

Селяни Рунгурів здавали данину від свого господарства. Щорічно кожен двір віддавав данину, яка включала дві курки, 12 яєць, один–два вози сіна, сім пасм прядива в мотовидлі до панського маєтку. Також селяни давали горщик горіхів або віз дров, в залежності від урожаю. Були також різні десятини, такі як 10-й вулик, 20-та вівця, 15-та коза. За кожну свиню селянин платив 6 злотих, а від підсвенка — 3 злотих. Жителі Рунгурів по черзі виконували сторожу, при цьому в кожному дворі повинно було бути по два сторожі. Усі рунгурські селяни виконували шарварки. Якщо ж двору були потрібні драниці, то мешканці змушені були їх продавати по два злотих за 100 шт..

Найзаможнішими селянами в Рунгурах на 1722 р. були Лука Калінін, Прокіп Лукашів і Андрус Сава, які мали по шість волів. Ймовірно, вони збагатіли, орендуючи у панів солеварні вежі. Однак у селі проживали також убогі селяни, комірники, які були змушені виконувати 12 днів різних робіт та сплачувати грошову й натуральну данину.

Рунгурські селяни нерідко скаржилися на управителів панських маєтків. Проте ці скарги залишилися без відгуку, що, зокрема, яскраво видно на скаргах рунгурських селян до шляхтича Йосифа-Андрія Тишковського. Після того, як Йосиф та Олександр Тишковські орендували Печеніжинський ключ, Рунгури одразу були віддані в оренду лихварю Іллі. Новий власник швидко здобув собі погану славу серед мешканців, намагаючись збагатитися за рахунок відібраних селянських земель. Скривджені селяни сподівалися на допомогу в попереднього власника, Йосифа-Андрія Тишковського, звертаючись до нього із скаргами на нового орендаря, Іллю. Проте Й. Тишковський проявляв байдужість до своїх кріпаків, що видно з листа 15 жовтня 1722 р. до яблунівського губернатора Колендовського. У листі, зокрема, Й. Тишковський писав: «Не можу позбутися моїх власних рунгурських підданих, які часто приносять до мене скарги. Мої власні рунгурські селяни скаржаться на безбожного єврея Ілька, який дуже порушує контракт й інвертар, складений паном галицьким писарем».Попередній власник Рунгур Павло Баное в договорі про оренду попередив орендаря, щоб той не змушував людей до інших повинностей, крім тих, які вони вже виконували, бо в іншому випадку піддані підуть геть. Тож уже в листі від 15 квітня 1729 р. Й. Тишковський звернувся до Колендовського із занепокоєнням щодо поведінки орендаря Іллі, боячись втратити селян, яких потім буде складно знову зібрати до свого маєтку. Проте в подальшому Й. Тишковський припинив приймати скарги від місцевих мешканців, пояснюючи це тим, що він вже не має жодного відношення до маєтку, оскільки він орендований. Селяни, знаходячись у безвихідному становищі, почали надсилати свої скарги аж до самого урядника. Останній, звертаючись до Й. Тишковського, вимагав заборонити звертатися до нього зі скаргами. Й. Тишковський так описував скарги селян: «Хлопи, яких побачив перед самим паном стражником у Винограді, склали скаргу на єврея Іллю, що їм велику кривду чинить, грунти відбирає і їх самих зневажає. Стражник, коли я до нього приїхав, так мені сказав, щоб їх (селян-скаржників) вилаяв і наказав геть піти, щоб більше до нього і до його підстарости не приходили; тих хто вперто домагається, наказав шляхті видати».Мешканці села не досягли своєї мети скаргами і продовжували терпіти знущання орендаря Іллі. Поміщики звертали увагу на селянські скарги лише тоді, коли загрожувала втеча селян. Так, через соціально-економічні причини в 20–30-х рр. XVIII ст. спостерігалися масові втечі селян Рунгур і всього Печеніжинського ключа.