Князь Петро Дмитрович Горчаков (1789—1868) — генерал від інфантерії з роду Горчакових, учасник Кавказької війни та Кримської війни, генерал-губернатор Західного Сибіру (1836—51). Старший брат генерала М. Д. Горчакова.

Біографія Народився в сім'ї поета-жартівника Дмитра Петровича Горчакова та його дружини Наталії Федорівни, уродженої Боборикіної (24 червня 1789).

На службу вступив юнкером (1807) і того ж року проведений в прапорщики лейб-гвардійської артилерії. Підпоручик (21 травня 1807). За відзнаки переведений в поручики (25 листопада 1810). Ад'ютант при генерал-майорові Довре (1812). За відзнаку в битві пожалуваний в штабс-капітани (11 лютого 1813). За відзнаки в битвах — капітан (30 вересня 1813). За відзнаки в битвах призначений полковником (20 липня 1814).

Учасник: Російсько-шведська війна (1808—1809) Російсько-турецька війна (1806—1812) Французько-російська війна (1812) Війна шостої коаліції

Командир 17-го єгерського полку (1818). Проведений в генерал-майори і призначений керуючим Імеретією (1820). Взяв участь у походах Кавказької війни як окупант. В Абхазії почалися заворушення (кінець 1821) і Єрмолов доручив Горчакову з загоном у 600 осіб піхоти і 2 знаряддями напасти на абхазців. Горчаков рушив до Сухум-Кале і поблизу селища Кодор, завдав поразки Аслан-бею, який втік до Туреччини (13 листопада 1821).

На початку 1824 року помер Дмитро Шервашидзе, і в Абхазії знову почалися хвилювання. Горчакову знову наказано відновити в ній порядок і звільнити невеликий загін, обложений абхазцями в селі Соуксу. Зосередивши загін у 1400 осіб при 3 знаряддях, виступив 1 липня, 8-го досяг р. Кодор і 10-го, за сприяння бригів «Орфей» і «Меркурій», атакував завали, влаштовані по березі поблизу гирла і перегородили шлях до Соук-су. Переконавшись після взяття їх, що супротивник перегородив завалами всю дорогу по морському березі, Горчаков не наважися рухатися далі і, посадивши на судна 800 чол. піхоти, перевіз їх морем в урочище Ейлагу, за сім верст від Соук-су, висадив тут і, дочекавшись прибуття з Сухум-Кале морем ще 250 осіб, атакував супротивника і змусив його зняти облогу Соук-су, а Аслан-бея знову втекти до закубанських горців (24 липня 1821).

Єрмолов залишився дуже задоволений діями Горчакова і після смерті генерала Лісаневича († 1825) представив його до призначення командувачем 22-ю піхотною дивізією і виконуючим справи Кавказького обласного начальника. Государ затвердив це призначення, «бувши впевнений, скільки за відомими його достоїнствами, а особливо за відмінним вашим (Єрмолова) про нього свідченням». З від'їздом Єрмолова з Кавказу, покинув його і Горчаков (1826), призначений генерал-квартирмейстером 2-ї армії.

У Російсько-турецькій війні він командував 18-ю піхотною дивізією і за участь у штурмі Сілістри нагороджений орденом св. Володимира 2-го ступеня, отримав орден св. Георгія 4-го ступеня за бездоганну вислугу 25 років в офіцерських чинах (19 грудня 1829).

За відзнаки в битвах пожалуваний в генерал-лейтенанти (1829). Командував дивізією, яка послідовно іменувалася 19-ю, 15-ю і 12-ю піхотними.

У 1836 році був призначений генерал-губернатором Західного Сибіру і командиром окремого Сибірського корпусу. Переніс управління з Тобольська в Омськ (1839) і всіляко сприяв розвитку цього міста, за що отримав прізвисько «омський паша»А. В. Ремньов. «Омський паша» — генерал-губернатор князь П. Д. Горчаков // Вісті Омського держ. іст.-краєзнав. музею. Омськ, 2008. № 14.. На посаді генерал-губернатора він пробув 14 років. Запам'ятався тим, що перешкоджав поширенню в Сибіру кисельовських реформ і переселенню туди селян з європейської частини Росії.

В Омську у одруженого Горчакова була фаворитка, Олександра Родіонівна Шрамм, дружина директора Сибірського кадетського корпусу Ф. А. Шрамма. Вплив її був дуже великий і вона втручалася у всі справи управління Західного Сибіру. За словами П. К. Мартьянова, «це була особа з становищем у суспільстві, яку відвідувало все місцеве начальство і знали обивателі не тільки Омська, а й інших міст Західного Сибіру. У неї були офіційні прийоми і домашні обіди, на яких майже щодня обідало по десять і більше осіб, які запобігали перед нею для майбутнього або вдавалися під її захист у сьогоденні»П. К. Мартьянов. У переломі століття (Уривки зі старої записної книжки) // Історичний вісник. — 1895.— Т. 62. — С. 437.. Дізнавшись про цей неприпустимий зв'язок, імператор Микола I призначив повну ревізію, результатом якої була відставка Горчакова.

З початком Кримської війни призначений у розпорядження головнокомандувача Кримської армії князя Меншикова. Тут він взяв участь у битві на р. Альмі і, командуючи військами правого флангу, з мужністю особисто водив в атаку батальйони Володимирського піхотного полку.

Потім йому був довірений Чоргунський загін, на який в день Інкерманської битви було покладено зробити диверсію, атакуючи французькі війська на Сапун-горі. Не маючи, однак, певних наказів головнокомандувача і маючи в розпорядженні лише одну бригаду піхоти, бо іншу слід було залишити проти Кадикіойського загону для прикриття свого лівого флангу, він не наважився на таке сміливе підприємство, як атака Сапун-гори, посиленої низкою укріплень і озброєної знаряддями великого калібру, і тим дав французькому генералу Боске можливість підтримати англійців.

«Ймовірно, начальник, більш заповзятливий і проникнутий високим почуттям патріотизму, — говорить у своїх «Записках» генерал А. П. Хрущов, — наважився б пожертвувати собою і частиною загону для успіху головної атаки», але «нерішучість і нерозпорядливість цього генерала давно були відомі»Ще більш жорстко відгукувався А. Д. Крилов: «Важко пояснити, який згубний вплив мала ця людина на хід кампанії. З осіб другорядних він наробив більше за всіх шкоди, і неможливо пояснити, як з такими якостями міг він досягти такого високого звання. Дурний, боягуз, безтолковий, самолюбний, дратівливий і надзвичайно неспокійний».. Після Інкерманської справи, за наполяганням Горчакова, Чоргунський загін був відведений на правий берег річки Чорної.

Призначений командувачем 6-м піхотним корпусом, Горчаков залишався в лавах Кримської армії до червня 1855 року, коли за донесенням свого брата, головнокомандувача, про похилий його вік, що позбавляє можливості їздити верхи, був призначений членом Державної ради.

Помер 6 березня 1868 року і був похований в московському Донському монастирі.

Військові чини

Прапорщик (1807) Підпоручик (21 травня 1807) Поручик (25 листопада 1810) Штабс-капітан (11 лютого 1813) Капітан (30 вересня 1813) Полковник (20 липня 1814) Генерал-майор (15 жовтня 1820) Генерал-лейтенант (31 жовтня 1829) Генерал від інфантерії (29 листопада 1846)

Нагороди Російські:

Орден Святої Анни 3-го ступеня - 31 липня 1810 Орден Святої Анни 2-го ступеня - 30 липня 1811 Орден Святого Володимира 4-й ст. з бантом (1812) Золота шпага «За хоробрість» (15 вересня 1813) Орден Святого Володимира 3-й ст. (8 січня 1815) Золота шпага «За хоробрість» з діамантами (26 жовтня 1824) Орден Святої Анни 1-й ст. (19 липня 1828; імператорська корона до ордену — 23 січня 1832) Орден Святого Георгія 4-й ст. за 25 років бездоганної служби (19 грудня 1829) Орден Святого Володимира 2-й ст. (1 січня 1830) Орден Білого Орла (14 квітня 1840) Орден Святого Олександра Невського (7 травня 1842; діамантові знаки до ордену — 1855) Орден Святого Володимира 1-й ст. (3 квітня 1849) Знак відзнаки бездоганної служби за XL років (22 серпня 1849)

Іноземні:

австрійський Орден Леопольда 3-й ст. (1813) прусський орден Pour le Mérite (1813) баденський орден Військових заслуг Карла Фрідріха 3-й ст. (1814) Особисте життя Дружина — Наталія (Параскева?) Дмитрівна Черевіна (?—31.08.1849), дочка Д. П. Черевіна, флігель-ад'ютанта Павла I, і сестра декабриста Павла Черевіна. За заслуги чоловіка пожалувана в кавалерні дами ордена Св. Катерини меншого хреста (03.04.1838). Шлюб не був вдалим і подружжя жило окремо. Крім того, після смерті дружини Горчаков вів судовий процес про спадщину з власними дочками. Похована в Москві на цвинтарі Донського монастиря. У шлюбі мала дітей:

Варвара (1823—26.05.1853 ), дружина єгермейстера С. С. Шереметєва, померла від холери, похована Новоспаському монастирі в Москві. Наталія (1824—1890), дружина (з 21 травня 1852 року) полковника А. Ф. Уварова (сина Ф. А. Уварова). Євдокія (03.09.1826ГБУ ЦДА Москви. Ф. 2125. — Оп. 1. — Д. 343. — С. 69. Метричні книги церкви Бориса і Гліба, що біля Арбатських воріт.—1861), дружина волинського губернатора П. М. Клушина. Дмитро (1831—1871), одружений з княжною Єлизаветою Олександрівною Львовою. Ольга (1833—16.09.1873, Берлін), дружина поручика В. Г. Безобразова. Їхній онук поет Василь Комаровський.

Примітки

Література

Склав Г.А. Власьєв. Нащадки Рюрика: матеріали для складання родоводів. СПб. Т. 1. Князі Чернігівські. Ч. 1. Тип: Т-во * Р. Голіке і І. Вільборг. 1906 р. Горчаков Петро Дмитрович. стор. 470-471; 508.