Бернард Лаун (; , Утен, Литва — ) — американський кардіолог і винахідник литовського походження. Розробник дефібрилятора для серцевої реанімації та кардіовертера для корекції швидких порушень серцевого ритму. Представив нове застосування препарату лідокаїн для контролю порушень серцебиття.
Протягом усієї медичної кар'єри зосереджувався на двох основних медичних проблемах: раптової серцевої смерті та впливу психологічного стресу на серцево-судинну систему. Його дослідження привели до багатьох медичних проривів, зокрема для відділень кардіореанімацій, а робота зробила можливою та безпечною більшу частину сучасної кардіохірургії, а також безліч інших інновацій. 1985 року отримав Нобелівську премію миру від імені Лікарів світу за запобігання ядерній війні, організації, яку заснував разом з радянським кардіологом Євгеном Чазовим, який згодом став міністром охорони здоров'я СРСР.
Був почесним професором кардіології в Гарвардській школі громадської охорони здоров'я Т. Чан і почесним старшим лікарем у Бригамській жіночій лікарні у Бостоні. Засновник Центру серцево-судинних захворювань Лауна, Фонду серцево-судинних досліджень Лауна й Інституту Лауна, метою якого є реформування системи охорони здоров'я і суспільства.
Ранні роки Народився в Утені, Литва, як Борух Лак 7 червня 1921 року в сім'ї євреїв Нісона та Бели (Гроссбард) ЛакBernard Lown Interviewed by Peter Tishler, September 2011The Catholic Church in World Politics, By Eric O. Hanson, Princeton University Press, 14 Jul 2014, page 420. Один з його дідів був рабином. Вони емігрували до Мену, коли Лауну було 14 років. 1938 року закінчив школу Льюїстоні.
Вивчав зоологію в Університеті Мену, здобувши ступінь бакалавра 1942 року. 1945 року здобув ступінь доктора медицини в медичній школі Університету Джона Гопкінса. Медичну підготовку проходив у лікарні Єль-Нью-Гейвен (Єльський університет, Нью-Гейвен, Коннектикут), Медичному центрі Монтефіоре, Бронкс, Нью-Йорк, і кардіологічна програма в лікарні Пітера Бента Бригама (нині лікарня Бригама та жінок у Бостоні). Його наставником у кардіології був славетний клінічний кардіолог Семюел Альберт ЛевінThe Lost Art of Healing, B Lown (Ballantine Books, 1996).
Розробка дефібрилятора Допоміг підвищити міжнародну медичну обізнаність щодо раптової серцевої смерті як основної причини смертності в розвинених країнах світу. Ґрунтуючись на спостереженнях за пацієнтами, дійшов висновку, що такий тип смерті — оборотний, а люди після успішних реанімаційних заходів, можуть мати майже нормальну тривалість життя.
Зі своїм наставником Семюелем Альбертом Левіним, зрозумів, що висока смертність від серцевого нападу (на той час 35 %), найімовірніше пов'язана з суворим постільним режимом, якого пацієнти дотримувались протягом шести і більше тижнів. Це спричиняло основне ускладнення — тромбоемболію легеневої артерії, на яку припадала значна частина смертності. Попри супротив і ворожого ставлення серед лікарів до так званого «лікування на кріслі», у 81 пацієнта з таким лікуванням, смертність знизилася на дві третини. Після публікації результатів таке лікування одразу запровадили, а госпіталізацію скоротили до кількох днів.
До 1950-х років миготіння шлуночків серця лікували лише медикаментозною терапією. 1956 року американський кардіолог Пол Золл описав реанімаційні заходи під час операції на відкритому серці і після раптової серцевої смерті за допомогою електричного розряду змінного струму, виведеного з розетки. 1959 року Лаун продемонстрував, що змінний струм шкідливий для серця і може бути смертельним. Дослідження проводились на кафедрі харчування Гарвардської школи громадського здоров'я. Роботу підтримав професор Фредерік Старе, голова Департаменту харчування.
Для пошуку безпечнішого методу серцевої реанімації, Лаун заручився допомогою Бару Берковіца, інженера-електрика, з American Optical Company. У своїй експериментальній роботі Лаун зосередився на двох цілях: безпеці й ефективності. Змінний струм спричиняв опіки скелетних і серцевих м'язів і викликав фібриляцію передсердь і шлуночків у більшості експериментів на тваринах.
Протягом року інтенсивних експериментів 1961 року разом з командою довів, що особлива форма хвилі постійного струму постійно змінює фібриляцію шлуночків, відновлюючи нормальне серцебиття без пошкодження серця чи скелетних м'язів. Це сприяло всесвітньому визнанню дефібрилятора та кардіовертера та покращило виживаність пацієнтів з ішемічною хворобою серця.
Дефібрилятор постійного струму забезпечив новий підхід до реанімації пацієнтів і проклав шлях до нових можливостей у кардіохірургії. Клінічна група Лауна першою застосувала дефібрилятор і кардіовертер у лікарні Пітера Бента Брігама. Дональд Б. Еффлер був першим кардіохірургом, який використав дефібрилятор постійного струму 1962 року в клініці Клівленда. За словами Еффлера, цей прогрес зробив можливою сучасну кардіохірургіюLetter to Lown. August 23, 1983. Дійсно, 1967 року Рене Фаволоро виконав те, що вважається першою операцією коронарного шунтування в хірургічному відділенні Еффлера клініки Клівленда. Дефібриляція постійним струмом забезпечила безпечний спосіб відновлення нормального серцевого ритму під час хірургічного шунтування обструкції коронарних артерій.
Потім досліджував можливості дефібрилятора для лікування тахікардії, яка не загрожує життю. Виявив, що синхронізація електричного розряду поза межами короткого вразливого періоду серця тривалістю 0,03 секунди запобігає фібриляції шлуночків або раптової серцевої смерті. Назвав цей метод тимчасового розряду постійного струму «кардіоверсією». Кардіовертер і дефібрилятор постійного струму були особливо цінними для кардіореанімаційThe Lost Art of Healing, B Lown. (Ballantine Books, 1996), 201.
На додаток до вдосконалення медичних технологій, відкрив нові застосування для двох препаратів, які широко використовувалися в кардіології: наперстянки та лідокаїну. До 1950-х років отруєння наперстянкою було основною причиною смертності серед пацієнтів з серцевою недостатністю. Під час ординатури в лікарні Монтефіоре в Нью-Йорку продемонстрував вирішальну роль калію у визначенні безпечного використання наперстянки. Його відкриття призвело до відмови від препаратів наперстянки тривалої дії, як-от дигітоксин. Натомість глікозид наперстянки короткої дії отримав загальне визнання. Також звернув медичну увагу на втрату калію при застосуванні різних діуретиків.
1964 року представив нове застосування лідокаїну для контролю шлуночкових порушень серцевого ритму. Лідокаїн також використовувався у кардіореанімаціях для запобігання застосування реанімаційних заходів. До цього лідокаїн використовувався переважно стоматологами як анестетик.
Оптоволокно 1957 року почав цікавитись візуалізацією атеросклеротичної аортальної бляшки, що виникає у великих коронарних судинах, які насичують поживними речовинами серцевий м'яз. Розраховував, що візуалізація допоможе визначати способи лікування та профілактики серцевих нападів і раптової серцевої смерті. Близький друг Еліас Снітцер, фізик з Массачусетського технологічного інституту, познайомив з Майклом Полані, фізиком з American Optical Company, який тоді працював над оптоволокном. Лаун отримав грант для досліджень оптоволокна. Однак оптичні технології на той час були мало вивченими, тому цей напрямок досліджень припинили. Але Лаун показав, що за допомогою оптоволокна можна виміряти насичення киснем у собак і визначити серцевий викид у людей.
1964 року подав два автореферати на Всесвітню кардіологічну конференцію в Мексиці, одну про дефібрилятор і кардіоверсію, а іншу про оптоволокно, першу відхилили, а другу прийняли.
Активізм за мир
Лікарі за соціальну відповідальність (PSR) На початку 1961 року зібрав групу лікарів з бостонських навчальних лікарень для вирішення зростальної загрози ядерної війни між СРСР і США. Ця політична тема раніше не розглядалася американськими лікарями. Нова організація отримала назву Лікарі за соціальну відповідальність.
Серед учасників-активістів були Джек Гейгер і Віктор СідельPrescription for Survival, B Lown (Berrett-Koehler Publishers, 2008). До кінця 1961 року група підготувала п'ять дослідницьких статей про медичні наслідки десятимегатонної ядерної атаки на місто Бостон, масштаби якої американські військові вважали як можливими, так і ймовірними. Серія «Медичні наслідки термоядерної війни» була опублікована в межах симпозіуму у журналі «New England Journal of Medicine» у травні 1962 рокуhttp://ippnw.org/pdf/1962NEJM.pdf. New England Journal of Medicine, May 31, 1962.
У статях заохочувались антиядерні медичні рухи у всьому світі. Крім того, допомогли у Сенаті США схвалити договір про обмеження ядерних випробувань.
Комітет відповідальності за в'єтнамських дітей, постраждалих від війни Брав участь в організації Комітету відповідальності за порятунок обгорілих і постраждалих від війни дітей, і був її провідним членом. Ця організація мала на меті доставити поранених й обгорілих в'єтнамських дітей на лікування в США, щоб «повернути війну додому».
Комітет очолив Герберт Нідельман, який організував у кількох американських лікарнях безкоштовне лікування поранених в'єтнамських дітей. Джон Констебл III з опікового центру Шрайнер Массачусетської загальної лікарні в Бостоні був одним із перших лікарів, які взяли участь. Разом з іншими лікарями багато разів їздив до В'єтнаму, щоб обрати дітей з травмами, яких можна допомогти.
Виконання місії було неможливим без літаків швидкої допомоги для транспортування дітей у важкому стані. Лаун очолював делегацію до Вашингтона для зустрічі з Вільямом Ф. Банді, тодішнім помічником державного секретаря. Його переконали підтримати мету Комітету відповідальності. 1967 року Пентагон почав транспортувати в'єтнамських дітей до США.
Лікарі світу за запобігання ядерній війні 1980 року закликав невелику кількість лікарів організуватися проти зростальної ядерної загрози, що виникла після вторгнення СРСР в Афганістан й обрання адміністрації Рейгана. Ця невелика група лікарів, в основному за допомогою студентів-медиків першого курсу Гарвардського університету, сформувала організацію Лікарі світу за запобігання ядерній війні.
Заснуванню організації сприяла тісна дружба Лауна з Євгеном Чазовим. Вони співпрацювали в дослідженні проблеми раптової серцевої смерті, яке спонсорував Національний інститут серця та легенів.
Очолював американську оперативну групу з раптової смерті, а Чазов — радянську групу кардіологів. Часті візити до СРСР американських кардіологів сприяли діалогу та порозумінню між лікарями двох ворожих країн. Вони заклали основу для організації Лікарі світу і зробили це можливим. Ці події Лаун описау мемуарах «Рецепт виживання: подорож лікаря, щоб покінчити з ядерним божевіллям»Prescription for Survival, B Lown (Berrett-Koehler Publishers, 2008)..
1981 року перший щорічний Всесвітній конгрес відбувся в Арлі Гаус, штат Вірджинія, який відвідали 80 медичних лідерів з 20 країн.
Другий конгрес відбувся 1982 року в Кембриджі, Англія, у якому взяли участь понад 400 учасників. Серед американських учасників були астрофізик і популяризатор науки Карл Саган, адмірал Ноель Гейлер, колишній керівник американського Тихоокеанського флоту, директор Агентства національної безпеки та відповідальний за наведення ядерної зброї на СРСР, Говард Гаятт, декан Гарвардської школи громадського здоров'я і Герберт Абрамс, керівник радіології Гарвардської медичної школи.
Великий прорив для організації здійснив Євген Чазов, коли 1982 року організував виступ трьох радянських лікарів і трьох американських лікарів на загальнонаціональному радянському телебаченні. Радянські учасники: Чазов, Михайло Кузін, Леонід Ільїн; американці — Лаун, Джеймс Мюллер і Джон Пастор. Під час цієї безпрецедентної телепередачі 100-мільйонна радянська авдиторія вперше почула невідредаговане обговорення наслідків ядерної війни. Пізніше програма транслювалася в США.
До 1985 року Лікарів світу представляла 135 000 лікарів у 60 країнах.