Критика судження (), також перекладається як «Критика сили судження» — книга німецького філософа Іммануїла Канта 1790 року. Іноді її називають «третьою критикою», «Критика судження» слідує за «Критикою чистого розуму» (1781) і «Критикою практичного розуму» (1788). Переважна більшість дослідників уважають, що третя «Критика» якраз і покликана «заповнити прогалину, що існує між царством свободи та царством природи».
Історія написання Ще у так званих рефлексіях (тобто різноманітних нотатках і начерках Канта, які є або окремими аркушами, або маргіналіями до чужих чи власних творів), а саме в частині рефлексій до курсів з логіки і з антропології, можна знайти багатий матеріал, який дає змогу ліпше простежити еволюцію думки з певного питання чи навіть краще зрозуміти передісторію певних положень і частин теорії.
Контекст «Критика судження» Іммануїла Канта є третьою критикою в Критичному проєкті Канта, розпочатому в «Критиці чистого розуму» та «Критиці практичного розуму» (Перша та Друга критики відповідно). Книга поділена на два основні розділи: «Критика естетичного судження» та «Критика телеологічного судження», а також містить великий огляд усієї Критичної системи Канта, упорядкованої в її остаточній формі. Так званий Перший вступ не було опубліковано за життя Канта, оскільки Кант написав заміну публікації.
Критичний проєкт, який полягає в дослідженні меж і умов знання, вже породив Критику чистого розуму, в якій Кант обстоював трансцендентальну естетику, підхід до проблем сприйняття, в якому простір і час не є об'єктами. Перша критика стверджує, що простір і час забезпечують способи, за допомогою яких розум суб'єкта спостереження організовує та структурує чуттєвий світ. Кінцевим результатом цього дослідження в Першій критиці є те, що існують певні фундаментальні антиномії в діалектичному використанні Розуму, зокрема, що існує повна неспроможність віддати перевагу, з одного боку, аргументу, що вся поведінка та мислення визначаються зовнішніми причинами, а з іншого, що в людській поведінці діє справжній «спонтанний» причинний принцип.
Кант вважав, що позиція причинного детермінізму була прийнята багатьма вченими-емпіриками. Вона веде до Ідеї остаточної науки, яка, хоча й може ніколи не бути повністю реалізованою, прагне синтезувати всі емпіричні знання у всеосяжне причинно-наслідкове пояснення всіх можливих подій у світі.
Друга позиція, спонтанної причинності, імпліцитно приймається всіма людьми, коли вони беруть участь у моральній поведінці; ця позиція більш повно досліджується в «Критиці практичного розуму».
«Критика судження» є обговоренням місця самого судження, яке повинно перекривати як Розуміння («Verstand») (що б не діяло всередині детерміністичних рамок), так і Розум («Vernunft») (який діє на основі свободи).
Вступ до критики судження
Перша частина «Критики естетичного судження» Канта представляє те, що Кант називає чотирма моментами «судження смаку». Вони наведені Кантом у послідовності як (1) Перший момент. Оцінка смаку: момент якості"; (2) Другий момент. Оцінка смаку: момент кількості"; (3) Третій момент: Оцінка смаку: Момент співвідношення цілей, що розглядаються в таких судженнях"; і (4) Четвертий момент: Оцінка смаку: Момент модальності насолоди об'єктом". Після представлення чотирьох моментів судження смаку Кант починає своє обговорення книги 2 Третьої критики під назвою «Аналітика піднесеного».
Естетичне судження У першій частині книги обговорюються чотири можливі естетичні рефлексивні судження: приємне, прекрасне, піднесене та добре. Кант чітко пояснює, що це єдині чотири можливі рефлексивні судження, оскільки він пов'язує їх із Таблицею суджень із «Критики чистого розуму».
У «рефлексивному судженні»(з перших двох критик) ми намагаємося знайти невідомі універсалії для даних деталей, тоді як у «визначальному судженні» просто підводимо часткові випадки під уже відомі універсалії. Як висловлюється Кант:
Приємне — це суто чуттєве судження — судження у формі «цей стейк хороший» або «цей стілець м'який». Це суто суб'єктивні судження, засновані лише на схильності.
Благо — це, по суті, судження про те, що щось є етичним — судження про те, що щось узгоджується з моральним законом, який, у кантівському розумінні, є, по суті, претензією на модальність — узгодженість із фіксованим і абсолютним поняттям розуму. Багато в чому це абсолютна протилежність прийнятному, оскільки це суто об'єктивне судження — згідно з Кантом, речі або моральні, або ні.
Решта два судження — прекрасне і піднесене — відрізняються як від приємного, так і від доброго. Вони є тим, що Кант називає «суб'єктивними універсальними» судженнями. Цей, очевидно, оксюморонний термін означає, що на практиці судження є суб'єктивними та не прив'язані до жодної абсолютної та визначеної концепції. Однак судження про те, що щось є прекрасним або піднесеним, виробляється з переконанням, що інші люди повинні погоджуватися з цим судженням, хоча відомо, що багато хто цього не погодить. Сила цього «треба» походить від посилання на sensus communis — спільноту смаків. Ханна Арендт у своїх "Лекціях з політичної філософії Канта " припускає можливість того, що цей sensus communis може бути основою політичної теорії, яка помітно відрізняється від тієї, яку Кант викладає в «Метафізиці моралі».
Центральним поняттям Кантового аналізу судження про красу є те, що він назвав «вільною грою» між пізнавальними можливостями уяви та розуміння. Ми називаємо предмет красивим, тому що його форма відповідає нашим пізнавальним можливостям і дозволяє таку «вільну гру» (§ 22), досвід якої приносить нам задоволення. Судження про те, що щось є прекрасним, є твердженням про те, що воно має «форму остаточності» — тобто, що воно виглядає створеним з певною метою, навіть якщо воно не має жодної очевидної практичної функції. Нам також не потрібно мати певну концепцію об'єкта, щоб вважати його красивим (§ 9). У зв'язку з цим Кант далі розрізняє вільну і прихильну красу. У той час як судження про вільну красу робляться без наявності однієї визначеної концепції для оцінюваного об'єкта (наприклад, орнамент чи добре сформована лінія), судження про красу є прихильним, якщо ми маємо на увазі таку визначену концепцію (наприклад, добре складений кінь, якого визнають таким). Основна відмінність між цими двома судженнями полягає в тому, що мета або використання об'єкта не грає ролі у випадку вільної краси. Навпаки, прихильні судження про красу можливі лише в тому випадку, якщо об'єкт не погано підходить для своєї мети.
Судження про те, що щось є піднесеним, — це судження про те, що воно виходить за межі розуміння — що воно є об'єктом страху. Однак Кант чітко пояснює, що об'єкт насправді не повинен бути загрозливим — він просто повинен бути визнаний таким, що заслуговує на страх.
Погляд Канта на прекрасне і піднесене часто читається як спроба вирішити одну з проблем, що залишилися після його опису морального закону в «Критиці практичного розуму» — а саме те, що неможливо довести, що ми маємо свободу волі, і, таким чином, неможливо довести, що ми зв'язані моральним законом. Здається, і прекрасне, і піднесене відносяться до якогось зовнішнього ноуменального порядку — і, отже, до можливості ноуменального «я», яке має свободу волі.
У цьому розділі критики Кант також встановлює здатність розуму, яка багато в чому є протилежною судженню, — здатність геніальності. У той час як судження дозволяє визначити, чи є щось прекрасним чи піднесеним, геній дозволяє створити те, що є прекрасним чи піднесеним.
Телеологія Друга половина «Критики» обговорює телеологічне судження. Такий спосіб судження про речі відповідно до їхньої мети (telos: грецьке означає «кінець») логічно пов'язаний із першою дискусією, принаймні, щодо краси, але передбачає певну (само)цілеспрямованість (тобто значущість, відому самому собі).
Кант пише про біологічне як про телеологічне, стверджуючи, що існують речі, такі як живі істоти, частини яких існують заради свого цілого, а ціле — заради своїх частин. Це дозволяє йому відкрити прогалину у фізичному світі: оскільки ці «органічні» речі не можуть бути підпорядковані правилам, які застосовуються до всіх інших видимостей, що нам з ними робити?
Кант прямо каже, що хоча ефективні причинні пояснення завжди є найкращими (x викликає y, y є наслідком x), абсурдно сподіватися на «іншого Ньютона», який міг би пояснити травинку, не посилаючись на телеологію, і тому органічне має пояснюватися «так, ніби» воно конституюється як телеологічне. У цій частині Критики здатності судження Кант розглядає людину як кінцеву мету природи. Він підкреслює, що всі інші природні форми мають значення лише у зв'язку з людиною, а сама людина виходить за межі цього порядку завдяки своїй здатності до розуму. Саме культура, на думку Канта, є найвищою телеологічною метою, оскільки вона уособлює людську свободу, яка не підпорядковується законам природи. Це припущення вписується в його ширшу філософську систему, де автономія розуму визначає особливий статус людини у світі. Людина також займає місце як найвища телеологічна мета завдяки своїй здатності до моралі або практичного розуму, що узгоджується з етичною системою, запропонованою Кантом у «Критиці практичного розуму та фундаментальних принципах метафізики моралі».
Кант намагався узаконити цілеспрямовані категорії в науках про життя без теологічного зобов'язання. Він визнав, що концепція мети має епістемологічну цінність для остаточності, водночас заперечуючи її наслідки щодо творчих намірів у житті та джерела всесвіту. Кант описав природні цілі як організовані істоти, маючи на увазі, що принцип знання передбачає живі істоти як цілеспрямовані сутності. Він назвав це припущення концепцією остаточності як регулятивного використання, яке задовольняє специфіку знань живих істот. Ця евристична структура стверджує, що джерелом мети є принцип телеології, і це механічні пристрої індивідуального оригінального організму, включаючи його спадковість. Такі сутності здаються самоорганізованими за шаблонами. Ідеї Канта дозволили Йоганну Фрідріху Блюменбаху та його послідовникам сформулювати науку про типи (морфологію) і обґрунтувати її самостійність.
Кант стверджував, що в естетичному судженні краси предмета не було жодної мети. Чисте естетичне судження виключає призначення предмета.«Beauty is the form of the purposefulness of an object, so far as this is perceived without any representation of a purpose.»
Хоча поняття телеології виявляється засадничим для «Критики смаку», але Кант наприкінці 1787 року ще не планував у «Критиці смаку» зважати на тематику пізнішої «критики телеологічної сили судження».
Впливи Є твердження К. Форлендера, що відтворити "внутрішні впливи третьої «Критики» означало б «написати історію посткантової філософії».
Кантова третя «Критика» справила свій вплив на тоді «тодішній науковий світ», про що свідчить, зокрема, те, що Йоганн Блуменбах у п'ятому виданні свого «Підручника природничої історії» 1797 р., описуючи організми, наводить у примітці цитату із «Критики сили судження»: «Речі як природні цілі є організованими істотами».
Хоча Кант постійно стверджує, що людський розум не є «інтуїтивним розумінням» — чимось, що створює явища, які він пізнає, — кілька його читачів (починаючи з Фіхте, закінчуючи Шеллінгом) вірили, що це повинно бути (і часто віддавали Канту належне).