Марсельське таро (Tarot de Marseille) Таро — це загальна назва для ряду колод карт, які зазвичай складаються з 78 карт. Перша колода Таро була створена в Європі в середині XV століття. Різні типи колод Таро використовуються для різних ігор, таких як італійське тароккіні чи французьке таро. З кінця XVIII століття карти Таро також почали використовуватися в окультних та містичних практиках.
Карти Таро є різновидом гральних карт, що вперше з'явилися в Італії в XV столітті. Вперше карти da trionfi або naipes a trionfi згадуються на півночі Італії в середині XV століття. Італійське слово tarocchi та французьке tarot з'являються на початку XVI століття.
Найстаріші відомі карти Таро були створені для родини Вісконті (див. Таро Вісконті-Сфорца).
Історія
Виникнення та розвиток карт таро Таро зародилося на північному заході Італійського півострова в XV столітті. Багато тем, що зустрічаються в картах французьких колод Таро, вже мали місце в ілюстрованих картах Вісконті та Карла VI, які іноді помилково називають Таро Грінгонера. Ці колоди тріумфу з'явилися ще до створення класичних колод Таро, починаючи з середини XV століття. Марсельські колоди Таро мають явний зв'язок з ними. Тароккі, що збереглися в італійській провінції Ломбардія, тепер вважаються прототипами пізніших колод Таро, хоча їхнє спільне походження є безсумнівним.
Існує припущення, що всі ранні європейські карткові ігри походять від східних карткових ігор, зокрема від мамлюкських карт або були натхненні ними. Є кілька згадок з кінця XIV століття про ігри нахіб, наїб, наїбіс, що в іспанській мові стали основою для слова naipes (гральні карти). Однак слід зазначити, що структура Таро відрізняється від структури мамелюкських колод, які, ймовірно, потрапили до Європи через монголів з Китаю. Відмінність полягає в додаванні двадцяти двох козирів, наявності чотирьох карт честі на масть замість трьох, а також десяти числових карт замість дев'яти в іспанських колодах. Значення карт у Таро здебільшого базуються на італійських знаках, з деякими винятками.
Найбільш специфічний і поширений мотив так званого марсельського Таро, ймовірно, має італійське походження. Ксилографічний аркуш, відомий як «Листок Кері», з колекції Єльського університету, має невизначену дату, приблизно хронологічно позиціоновану між 1450 і 1550 роками. Шість карт Таро шістнадцятого або сімнадцятого століття, знайдених під час археологічних досліджень у Кастелло Сфорцеско в Мілані, демонструють зображення, що надзвичайно схожі на марсельський мотив. Варто звернути увагу на відсутність заголовків на картах, що є характерною рисою цих зображень.
На території Франції
16 століття На думку філософа та історика Майкла Дамімтта, Таро було завезено до Франції солдатами під час вторгнень в Італію Карла VIII у 1494 році та Людовика XII у 1499 році. Однак згадка про існування карт Таро в Авіньйоні вже в 1505 році, опублікована дослідником Тьєррі Деполісом, може свідчити про те, що французький орден, ймовірно, був завезений до Міланського регіону в ті ж самі часи. В подальшому Тьєррі Деполіс відмовився від цієї гіпотези.
Найстарішою французькою колодою Таро, що збереглася до наших днів, є колода Кателіна Жоффруа, виготовлена у Ліоні в 1557 році. Збереглося тридцять вісім карт з нетиповими знаками, проте з виразно об'єднаними двадцятьма двома козирами. Ця колода має кілька відмінних рис: замість латинських знаків використано перрокетів, павичів і левів; четвертий знак залишається невідомим. Оскільки ці знаки імітують колоду без козирів, вигравірувану в 1544 році німецьким гравером Вергілієм Солісом, четвертим знаком могли бути мавпи. Козирі цієї колоди засновані на алегоріях, що використовувалися в італійських колодах. Це єдина збережена копія виробництва шістнадцятого століття, яка, однак, була значною для того часу і цитувалася в таких творах, як «». Колода Кателіна Жоффруа нині зберігається в
Як і в випадку з іншими гральними картами, поширення карт Таро в XV—XVI століттях стало можливим завдяки розвитку ксилографії, що залишалася основним методом виробництва карт до XVIII століття.
17 століття У XVII столітті відомо три колоди Таро, усі з Парижа: анонімна колода, відома як «tarot de Paris» (створена на початку століття), друга найстаріша збережена колода, що містить 78 карт, а також таро Жана Нобле, з якої відсутні лише п'ять карт серії мечів (від VI до X), і таро Жака В'євіля, також повна колода з 78 карт. Обидві останні колоди з'явилися близько 1650 року. Найстаріше друковане правило гри в Таро, написане абатом Мішелем де Марольє, було надруковане в Невері в 1637 році.
Однак «марсельська» колода Таро, виготовлена в Марселі Філіпом Ваш'є і датована 1639 роком (на два дні раніше, ніж вказано), є найстарішою відомою колодою цього типу. Вона складається з 78 карт і знаходиться в дуже хорошому стані. Цю колоду продали на арт-ринку в березні 2023 року за рекордні 65 000 євро на аукціоні в Hôtel , організованому Giquello & Associés. Це рекордна ціна для колоди карт Таро.
Попри те, що колода Нобле очевидно свідчить про міланський вплив, анонімні колоди та колода В'євіля демонструють характеристики, притаманні болонським колодам початку XVI століття. Здається, що популярність гри в Таро почала знижуватися в другій половині XVII століття.
18 століття У XVIII столітті з'являються значні приклади колод Таро, зокрема роботи Жана Додаля, близько 1701 року, а також колоди Жана та Жан-П'єра Пайєна (1713 і 1745 роки) та Ніколя Конвера (1760) в Марселі. Жозеф Футріє також працював у Марселі в той час.
Популярність Таро, що знижувалась у Франції з кінця XVII століття, призвела до забуття цієї гри, за винятком деяких регіонів, таких як Прованс, а також прикордонні території з Німеччиною та Швейцарією. Незважаючи на згадки в деяких словниках та енциклопедіях, Таро більше не вважалося французькою картковою грою, і часто плуталося з іспанською грою «прапорщик». Французьке виробництво карт, здебільшого, орієнтувалося на експорт, зокрема до П'ємонту та Німеччини. До кінця XVIII століття Таро залишалося популярним лише в Ельзасі, Франш-Конте та Провансі.
Попри зниження популярності в решті Франції, у південному сході країни виробництво Таро продовжувалося. В середині XVIII століття німецькі картярі відмовилися від італійських знаків, надаючи перевагу французьким, а також замінюючи класичні козирі на тваринні мотиви або мальовничі сцени. Наприкінці XIX століття ці нові стилі Таро стали основою для відродження популярності гри у Франції.
19 століття
У XIX столітті класичне Таро вироблялося, зокрема, компанією Lequart, яка пізніше була придбана Грімо, під маркою Tarot italien. Також існували двоголові італійські колоди Таро (Грімо, Годе), що співіснували з іншими типами Таро, де використовувалися французькі знаки.
У Марселі Жан-Батист Камуан, який придбав фабрику Ніколя Конвера, монополізував ринок гральних карт у місті. Модернізуючи методи виробництва, близько 1880 року він випустив модифіковану версію Таро Ніколя Конвера з обмеженою палітрою кольорів, що була пристосована до нових промислових технологій.
20 століття На початку ХХ століття у Великій Британії і Памела Колман-Сміт створили версію французького Таро з езотеричними тенденціями для використання в картоманстві, опубліковану видавництвом Rider. Ця колода отримала назву Rider-Waite або Rider-Waite-Smith. У ній використані назви козирів і їх послідовність з оригінального Таро (Коханець — аркан VI — стає Коханцями), а карти також проілюстровані невеликими сценами. Це фактично є проявом теорій Еліфаса Леві та впливу езотеричного товариства «Золотий Світанок». Колода стала еталоном і зразком для більшості езотеричних карт Таро в англомовному світі протягом усього 20-го століття, поєднуючи наївні ілюстрації, декоративно-прикладне мистецтво, модерн і синкретизм, характерний для британського окультизму.
На початку ХХ століття , опубліковане Грімо (так у 1920 році називалося Таро, створене за зразком німецького Таро Людвіга Вюста 1865 року), з його тематичними козирями та французькими знаками значною мірою витіснило італійську модель Таро. Класичне Таро з італійськими знаками і традиційними козирями майже повністю зникло з виробництва.
Однак у 1930 році Поль Марто перезапустив старовинне Таро, орієнтуючись на ринок ворожіння, і випустив модифіковану версію, названу Ancien Tarot de Marseille, яка здобула велику популярність у 20-му столітті. Ця версія базувалася на пізніх кольорах видання 19-го століття Camoin та малюнках з безансонського Таро, придбаного за кошти фонду Лекара.
Між 1938 і 1943 роками відомий британський окультист Алістер Кроулі, у співпраці з художницею , яка розмалювала клинки колоди, розробив ворожильну колоду під назвою Tarot de Thoth, яка була опублікована лише в 1969 році.
Етимологія Слово «таро» запозичене з італійського tarocchi (з тим самим значенням), яке, за припущеннями, походить від tara — «відрахування, втрата вартості», оскільки в більшості випадків гравець повинен відкладати карти вбік. Це означає «екарт» або «чен» гравців у Таро.
Філософ , коментатор кількох карт Таро, також посилається на пояснення Манделя: «Таро раніше називали поверхнею, позолоченою сусальним золотом, коли її пробивали або гравірували стилусом чи шилом, щоб нанести на золото малюнок. Таким чином, було отримано тло перших ілюмінованих карт Таро». Д'Хугворст додає: «Одна з найстаріших відомих нам колод Таро — Таро Вісконті — показує фігури, намальовані на тарованому золотому листі».
Однак французький дієприкметник минулого часу taroté, який не засвідчений до XVII століття, відноситься до мотиву на звороті карти, надрукованого з повторюваним орнаментом. Це не стосується ілюстрованих карт Таро XV століття, які мають золоте тло, вибите на лицьовій стороні карти (звороти, як правило, пофарбовані в чорний або темно-червоний колір). Прикметник taroté (і більш рідкісне дієслово taroter, у значенні «друкувати на звороті карт дрібні повторювані мотиви») використовується тільки у французькій мові. В італійській мові воно не має еквівалента. Отже, пропозиція Габріеля Манделя, підхоплена бельгійським алхіміком Еммануелем д'Хугворстом, відображає плутанину і погане знання карт.
Були запропоновані й інші, ще більш вигадливі етимології, наприклад, посилання на італійську річку Таро.
Італійською мовою карти Таро спочатку називалися trionfi («тріумфи»). Французьке слово засвідчено щонайменше з 1505 року; Франсуа Рабле назвав одну з ігор, в яку грав Гаргантюа в 1534 році, «tarau».
На думку хананійського психоаналітика Алена Амара, який розвиває теорію, що виникла наприкінці XVIII століття завдяки Курту де Гебелену, Таро є «популярною грою, натхненною каббалою», і в неї грав Зигмунд Фройд.
Особливості
Загальна інформація Як і звичайна колода карт, Таро має чотири масті, які можуть відрізнятися в різних регіонах: французькі знаки в Північній Європі, латинські знаки в Південній Європі та німецькі знаки в Центральній Європі. Кожен знак складається з десяти очок — від туза до десятки, а також чотирьох фігур: валет, лицар, дама та король. Таро також містить набір з 21 козирної карти і фінальну карту, яка називається Le Fou може використовуватися як козирна карта або скидатись, щоб уникнути необхідності розігрувати іншу карту.
Існує велике розмаїття карт Таро, і з'явилося багато регіональних типів. Історично важливим різновидом є марсельське Таро, і деякі сучасні видання, засновані на ньому, беруть свій початок від колоди, надрукованої майстром карт Таро Ніколя Конвером у 1760 році. У швейцарському Троккас замість Папи і Папи Римського з'являються Юнона і Юпітер. У Флоренції в XVI столітті використовували розширену колоду Мінкіате, яка складалася з 97 карт, включаючи астрологічні символи. Деякі колоди існують як витвори мистецтва і можуть містити лише 22 козирні карти.