Буракумі́ни (, 被差別部落民, ぶらくもんだい) — представники соціальних низів Японії, що зазнають дискримінації починаючи з XVII століття. Термін «буракумін» виник у XIX столітті від назви особливих середньовічних поселень бураку, мешканці яких спеціалізувалися на роботах, які більшість японців вважали «нечистими»: утилізації відходів, поліцейських функціях, кожум'яцтві, різництві тощо. Буракуміни традиційно становили меншість в японському суспільстві.
У XIX — XX століттях, в умовах декларованого законами рівноправ'я, буракумінів продовжували дискримінувати: їм важко було потрапити в добру школу чи університет, знайти стабільну роботу чи одружитися з представником іншої соціальної групи. У сучасній Японії діє декілька громадських організацій з захисту прав буракумінів та виконання державних соціальних програм, націлених на них. Дискримінація буракумінів також є предметом уваги ООНКомісія з прав людини ООН. Расизм, расова дискримінація, ксенофобія та всі форми дискримінації. Доповідь Спеціального доповідача з питань про сучасні форми расизму, расову дискримінацію, ксенофобію та пов'язану з ними нетерпимість пана Дуду Д'ена E/CN.4/2006/16/Add.2 (до проблеми дискримінації буракумінів відносяться параграфи 15—21, 36—42, 77, 82, 84)Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації. П'ятдесят восьма сесія. Завершальні зауваження Комітету з ліквідації расової дискримінації. Японія CERD/C/304/Add.114
За офіційною статистикою в Японії проживають 1,2 мільйонів буракумінів в 4400 поселеннях бураку. Інститут вивчення звільнення бураку і прав людини наводить дані в 3 мільйони осіб і 6000 поселень .
В історіографії проблема дискримінації буракумінів отримала назву «проблема бураку»Японською: бураку мондай () . У останні десятиліття також використовується назва дова мондай (, проблема асиміляції).
Історія Історіографія Походження буракумінів є невирішеною проблемою сучасної історіографії. Висловлювались різні припущення щодо періоду появи перших дискримінованих груп, їхньої расової, етнічної і територіальної приналежності. Оскільки термін «буракумін» є неологізмом 19 століття, основні суперечки виникають довкола питання, які групи населення домодерної Японії можна вважати буракумінами або їхніми попередниками.
Більшість японських і західних дослідників сходяться на тому, що прототип буракумінів з'явився у 16 столітті, наприкінці періоду «воюючих країн». В ті часи бунтівників виселяли в особливі поселення бураку, мешканці яких дали початок «народу поселень» — буракумінам. Відомо, що вже тоді існував комплекс стереотипів, пов'язаний з цими людьмиEmily A. Su-lan Reber. Buraku mondai in Japan. Historical and Modern Perspectives and Directions for the Future , Harvard Human Rights Journal № 12, 1999 г..
IV — VI століття Перші відомості про соціальні низи Японії були знайдені в китайській хроніці «Історія династії Пізня Хань». В ній згадуються раби та група людей, що носять назву «сейко» — «живі роти» Результати дослідження Морохасі Тецудзі. Цитовано за Ханин З. Я. Социальные группы японских париев: (Очерк истории до XVII в.). — М., 1973.. Докладного опису положення та функцій останньої групи немає, проте з тексту хроніки можна зрозуміти, що її представники були «живим товаром»: їх могли дарувати разом з їхнім майном та ремісничими виробами. Існує також думка, що «сейко» — це залишені в живих полонені або худобаРезультати дослідження Хаясії Тецусабуро. Цитовано за Ханин З. Я. Социальные группы японских париев: (Очерк истории до XVII в.). — М., 1973..
Важливим елементом в комплексі уявлень про буракумінів є концепція ритуального забруднення — кеґаре (). Ритуальне «забруднення» могло накопичуватися в якомусь місці, а скоріше, на конкретній людині — яка частіше за інших стикалася з «ритуально брудними» предметами. Це були представники професій, пов'язаних з «брудними» діями і подіями, і ці люди почали стійко асоціюватися з «ритуальною нечистотою», від якої вони вже не могли позбавитися ні за допомогою стриманості, ні за допомогою спеціальних очисних ритуалів. «Кеґаре» було спадковим. В середні віки цих людей часто називали словом «ета» (), що складається з ієрогліфів «багато» та «кеґаре», і показує їх суть в очах решти населення країни та властей.Теракі Н., Ноґуті М., «Бураку мондай е но сьо:тай», Осака, «Кайхо: сюппанся», 2006 р..
З появою і розповсюдженням буддизму, в якому багато з ритуально «забруднених» дій забороняються релігією, цей комплекс уявлень про ритуальну «чистоту» та «нечистоту» отримав додаткові підтвердження і зміцнився.
VII — XV століття У періоди Асука і Нара соціальне розшарування населення країни було закріплене законодавчо. Згідно з кодексом Йоро ріцурьо, існувало 5 груп населення з низьким соціальним статусом: охоронці могил «рьоко», раби «кемін», раби урядових установ «канко», державні і приватні раби «нухі».
у 10 — 12 століттях, з поступовою трансформацією цих груп, з'явилися нові групи паріїв — «сандзьо но тамі» (散所民) та «кавара-моно» (河原者). Терміни «сандзьо» та «кавара» вказували на географічне положення поселень, в яких мешкали представники згаданих груп: перший означав покинуті або неприбуткові території маєтків (сьоен), якими володіли аристократи (куґе), самураї, буддистські монастирі чи синтоїстські святилища, а другий — набережні річок, покриті галькою та непридатні для сільського господарства.
Первісно сандзьо були нічийними земельними ділянками. З приєднанням їх до приватних господарських маєтків, на них почали створюватися поселення бурлаків і волоцюг, зобов'язаних виконувати трудову повинність на користь господаря. Мешканців цих поселень називали «народом сандзьо» — «сандзьо-но тамі». Вони забезпечували маєток ремісничими товарами та робочою силою, і не зазнавали дискримінації.
Радянський дослідник Зіновій Яковлевич Ханін виділяє такі типи поселень сандзьо: Поселення, що знаходилися під контролем сьодзі або їхніх заступників. Жителі таких поселень повинні були проводити поховання трупів людей і тварин, прибирати нечистоти, виробляти ремісничі вироби, насамперед з шкіри, обслуговувати місцеві свята. Такі поселення належали світській і духовній знаті японської столиці, і розташовувалися, в основному, в районі міст Кіото та Нари. Поселення, що знаходилися вподовж доріг, жителі яких повинні були, окрім діяльності аналогічної жителям поселень першого типу, забезпечувати транспортування вантажів та проїзд дорогами Японії. Поселення, жителі яких, окрім стандартних для жителів «сандзьо» обов'язків, повинні були займатися рибальством та полюванням, віддаючи частку храму або аристократові, якому належало поселення.
Щодо каварамоно, то у зв'язку з тим, що території, на яких вони селилися, не були придатні для землеробства, і вони самі не володіли сировиною для занять ремеслом, багато хто з них ставав жебраками, бродячими артистами або ворожбитами. З часом термін каварамоно поширився на представників сандзьо-но тамі. В період Муроматі «каварамоно» почали виконувати поліцейські функції, а також функції конвоїрів та катів. До того ж вони були зайняті в будівництві, створенні іригаційних каналів та ставків, а також традиційних садів при храмах, через що їх називали також «садівниками» (нівамоно).
У VII — XIV століттях групи паріїв були соціально мобільними, а межі станів не чіткими. Людина могла скотитися до соціальних низів, або порвати з ними, ставши селянином, торговцем, ченцем чи військовим. Чіткого визначення концепції «релігійної забрудненості», що породжувала зневажливе ставлення до паріїв, не було. «Нечистою» працею займалися як селяни, так і несільське населення. Проте з кінця XIV ст. для позначення паріїв з'явився зневажливий термін «ета», яким позначали тих, хто був зайнятий на «нечистих» роботах.
Втім, деякі японські історики, наприклад Аміно Йосіхіко, вказують, що сандзьо-но тамі та каварамоно не зазнавали дискримінації до середини XV століття, і відношення до них було як до звичайних підданих網野善彦著.中世都市論（網野善彦著作集 第13巻） 東京: 岩波書店, 2007.
XVI століття З настанням періоду «воюючих країн» Японію поглинули багаторічні міжусобні війни. У зв'язку з цим, сильно зріс попит на товари з шкіри, з якої виготовлятися обладунки та амуніція. Регіональні володарі почали встановлювати контроль над «кавата», які проживали на їхніх територіях, для того, щоб забезпечити стабільне постачання шкіряних виробів. Наприклад, 1538 року самураї роду Ґо-Ходзьо, володарі Кантоської рівнини, зібрали 21 сім'ю шкіряників з провінції Ідзу в «кавата» і наказали їм сплачувати оброк товарами зі шкіри, заборонивши вести торгівлю цими товарами з сусідніми самурайськими родами.. Подібна модель контролю регіональних володарів над ремісниками «кавата» стала домінуючою в новий час.
XVII — XIX століття Вже до початку періоду Едо існувала величезна кількість різних груп населення, які з тих чи інших причин піддавалася дискримінації. Ці групи відрізнялися між собою за походженням, родом занять, економічним та соціальним статусом. До складу населення, що дискримінується, увійшли покарані за участь в рухах «ікко-іккі» ()Sansom, George. 'A History of Japan 1334—1615.' Stanford, California: Stanford University Press. 1961..
Японські парії знаходилися за межами номінальної станової системи, за якою японське суспільство поділялося на воїнів, селян, ремісників, торговцівТак звана концепція «сі-но-ко-сьо» (士農工商).. Проте фактично вони були виділені в окремий стан соціальних низів, функції якого визначалися законами і указами центрального уряду і регіональних володарів. Оскільки сьоґунат був зацікавлений у збереженні станового поділу, він намагався зберегти існуючу соціальну систему забороняючи міжстанові шлюби, а також встановлюючи обмеження на спосіб життя, рід занять, одяг як паріїв так і інших станів. Така політика сприяла фракціонуванню японського суспільства, поділу праці та дискримінації вищих станів нижчими, однак вона покращила економічне положення представників усіх станів, в тому числі, і паріїв.
В XVII — XIX століттях паріям заборонялося пересування країною. Відомі випадки переселення паріїв в нові селища, з метою отримання максимальної вигоди їхнім сюзереном. Такі селища отримали назву «спецпоселень» — «токусю бураку» (特殊部落) або просто «бураку».Ханін Е. Я., «Парії в японськім суспільстві», М., 1980 р.
Розвиток отримує поліцейська функція: жителі бураку повинні були крім всього іншого здійснювати стеження за населенням, виконувати поліцейські функції та конвоювання злочинців, що ще більше посилювало їхню «забрудненість» в очах решти населення, збільшувало презирство відносно них.
В результаті законодавчих актів бакуфу оформилися дві основні групи паріїв: «ета» і «хінін» (). «Ета» протиставлялися групі «хінін», і представники цих груп відносилися до один одного з презирством. Відповідно до робіт Оґю Сорая, «хінін» з'явилися в результаті недостатньої результативності законів держави, і у зв'язку з загальним занепадом моралі втратили початкову чистоту.
Про це ж писав Кайхо Сейрьо: „Контакти «ета» з добрим людом забороняються, тому що одні є нащадками варварів, що прийшли з інших країн, а не нащадками богині Аматерасу“(Кайхо Сейрьо «Кейкодан» роздуми і бесіди).
Ці групи відрізнялися за родом занять. Так, діяльність «ета» була пов'язана з продуктивною працею — забоєм худоби, виробленням шкір, виробництвом взуття, виробів з шкіри і бамбука та ін. Їм було заборонено покидати свої поселення «бураку» .
Оскільки влада не бажала безпосередньо управляти меншістю, вони знаходилися під управлінням спеціальних керівників з середи «ета» — «етаґасіра» (). Найвпливовішим з них був етаґасіра на ім'я Дандзаемон (), чиє ім'я згодом почало передаватися кожному наступному «етаґасіра». До кінця 18 ст. під управлінням Дандзаемона було зосереджено близько 8 тис. сімей «ета» в декількох районах країни.
Подібна система управління селищами бураку практикувалася майже по всій території Японії.