Станісла́в Ві́кторович Сукне́нко ( 15 вересня 1954, селище Садон, Північна Осетія) — український кінознавець, редактор кіно і телебачення, режисер, сценарист, акторСукненко Станіслав Вікторович, кінознавець, сценарист, режисер і актор. Член Національної спілки кінематографістів України з 2017 року, Секретар та голова Комісії з прийому до НСКУ. Був експертом з оцінювання проєктів Держкіно України, Українського Культурного Фонду та комісії Президентського гранту для молодих кінематографістів.
Біографія Народився у Північній Осетії, де служив в армії його батько — киянин Віктор Сукненко. Там він зустрів дівчину, з якою одружився. До Києва повернувся з дружиною і новонародженим сином. За кілька років у молодого подружжя Віктора та Тамари народився ще один син.
Родина мешкала разом з батьками Віктора на вулиці Леонтовича, поруч з Володимирським собором, в якому вони хрестили свого первістка Станіслава. Після смерті матері Віктора його батько побрався з жінкою, в якої була своя дитина. Віктор, у пошуках власного житла й роботи, з дружиною та двома дітьми переїхав до Кривого Рогу. Там можна було отримати квартиру за умови роботи на шахті. Але плани подружжя на самостійне та щасливе життя зруйнувала передчасна смерть Віктора. На початку 1960-х років Тамара Сукненко вирішує повернутися до Києва й забрати туди синів, коли вдасться там облаштуватися. Два роки хлопчики жили й зростали з бабусею.
Дитинство Станіслава закінчилося рано. Єдиною розрадою для хлопчика став місцевий кінотеатр, куди інколи брала його з собою дівчина-сусідка. Він був для неї своєрідним «прикриттям», бо таким чином вона потайки ходила на побачення. Станіславу подобалося кіно, бо все там було іншим і це інше життя його зачаровувало. Одного разу він побачив фільм про хлопчика, у якого не було друзів, але до нього, як вуличний песик, пристала червона кулька й стала справжнім другом. Це був французький фільм «Червона кулька» (Le ballon rouge, 1956). Саме ця стрічка дала поштовх мріям про акторську кар'єру.
Станіслав закінчив два класи у Кривому Розі. Коли мати забрала його з молодшим братом до Києва. Вчився у трьох різних закладах, а закінчив київську школу № 49 (вулиця Ярославів Вал, 27) у 1972 році. Цього ж року, вчителька, яку підкорило велике зацікавлення хлопчика мистецтвом, зокрема кінематографом, допомогла йому влаштуватися на Київську кіностудію імені Олександра Довженка. Станіслава прийняли на роботу до звукоцеху учнем кіномеханіка.
У 1974 році вступив до Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого на кінознавчий факультет (керівник курсу Оксана Мусієнко). Вчився заочно і далі працював на кіностудії. Також писав репортажі зі знімальних майданчиків, інтерв'ю з режисерами, акторами, які друкувалися в українських виданнях «Культура і життя», «Новини кіноекрану», «На екранах України». Автор численних мистецьких статей, репортажів та інтерв'ю у періодичних виданнях не тільки України, а й країн Балтії та ЧехіїТалановитий режисер родом із Кривого Рогу — Станіслав Сукненко.
З 1978 до 1980 служив в армії. Повернувся до роботи на кіностудію Олександра Довженка, де обіймав посаду старшого редактора у створеному тоді Українському експериментальному молодіжному творчому об'єднанні «Дебют».
«Ще на початку 80-х м створили кіноклуб „Ілюзіон“, який єдиний тоді у Києві почав показувати закордонну класику на великому екрані. Це відбувалося у клубі культури заводу „Більшовик“, що поруч з кіностудією, там продавалися квитки і завжди була черга. Відеомагнітофони тоді були рідкістю, а бажання побачити „непрокатне“ кіно — величезне. Перед кожним показом треба було представити картину і робив це я. Отак, „Ілюзіон“ і став одним із перших кіноклубів Києва. Згодом, теж саме ми робили в Будинку офіцерів, Планетарії, кінотеатрі „Київська Русь“, навіть на Подолі — в Музеї бджільництва й у Гідропарку — в якомусь відеосалоні… Але завжди головним було спілкування після перегляду фільму, обмін думками, ідеями, інформацією про події мистецького життя Києва, прочитане, побачене. Цей принцип зберігся й в Національному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса, де я більше десяти років був автором і ведучим „Візуальної лабораторії“. Ну, а сьогодні я це продовжую у Будинку кіно» — Станіслав СукненкоСтаніслав Сукненко: кіноілюзіон як терапія. І не тільки…
З початку 1990-х деякий час жив і працював у Великій Британії. Був журналістом-фрілансером телебачення ВВС, членом Foreign Press Association (Лондон), а також ведучим щотижневої радіопрограми Центрального Офісу Інформації «Біг Бен з Лондона» (1993—1997). Займався налагодженням культурних зв'язків між Україною та Великою Британією: був ініціатором показу в 1991 році українських короткометражних фільмів об'єднання «Дебют» на міжнародному кінофестивалі у Кембриджі, а також став організатором приїзду до Британії режисера Юрія Іллєнка з його картиною «Лебедине озеро. Зона»Заборонене українське кіно 1960-х. У новому проєкті в Будинку кіно покажуть режисерський дебют Юрія Іллєнка. Мав досвід акторської та режисерської роботи в кіно, театрі та на телебаченні. Знімався в кіно, грав у театрі. У фільмах та серіалах «The Knock» («Удар»), та «Midnight Man» («Людина опівночі») зіграв переважно негативних персонажів — «поганих росіян». В акторській біографії також є драматична роль у фільмі «London from A to Zen» («Лондон від А до Дзена»). Знімався навіть в епізоді у блокбастері про агента 007 «Golden Eye» («Золоте Око»)Станіслав Сукненко. Епізод не увійшов до фінальної версії стрічки, але був включений у бонуси до ювілейного 2-дискового DVD видання.
«Опинитися у вирі кіновиробництва кінофраншизи про Джеймса Бонда для мене, звісно, було просто чимось, про що я ніколи навіть не мріяв й не гадав. Перш за все, мене цікавив сам процес такого штибу продукції не як актора, а як кінознавця. О шостій ранку мене забрала автівка з Лондона і ми відправились за місто — на колишній аеродром, який перетворили на кіностудію для цього фільму. Було ще темно, а коли ми наблизились до місця призначення, темряву освітили величезні цифри „007“. Мені перехопило подих: чи не наснилося це мені?.. Перед тим як йти на грим, запропонували сніданок. Гример зробив все щоб „зализати“ назад моє волосся й підкреслив червоним рубцем мій шрам над правим оком. Костюм був підібраний ще за кілька тижнів до зйомки. Режисер Мартін Кемпбелл показав мені сторіборд і доброзичливим й тихим голосом пояснив сцени, які мали знімати. На знімальному майданчику було усього троє акторів Пірс Броснан, і нас, хто мав бути двома охоронцями дамби. Ми працювали майже цілий день. Спілкування всіх і з усіма було привітним, доброзичливим й професійним — тут не було зірок й босів. Це, напевно, мене вразило більш за все». — Станіслав Сукненко.
У 2004—2009 роках був головним редактором ТРК «Студія 1+1» та «1+1 Продакшн».Брав участь у створенні знакових телевізійних документальних циклів з історії України: «Червоний Ренесанс», «Собор на крові», «Непрощені. Скоропадський, Петлюра, Махно», «Дисиденти». Співпрацював з компаніями «Prima-фільм», «Кіноквартал» та «Fresh-Продакшн».
З 2004 року працює у Центрі Курбаса, втілюючи авторський проєкт «Візуальної лабораторії». Один із засновників міжнародного міні-кінофестивалю «Європейський експрес», який також проходив у центрі Леся КурбасаСУКНЕНКО СТАНІСЛАВ ВІКТОРОВИЧ, керівник «Візуальної лабораторії».
Автор книги «КІНОРОМАНИ: Українські письменники про улюблені фільми» (2006), яка ввійшла в шорт-лист 10 найкращих книжок року. Основою для цього видання став авторський проєкт. До якого були запрошені відомі українські письменники, такі як Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Андрій Курков, Марія Матіос, Ірен Роздобудько та інші. Їм запропоновано обрати улюблений фільм й представити його у глядацькій залі Центру Курбаса, а також написати невеликий есей. Зустрічі відбувалися кожного тижня три місяці поспіль у вщерть заповненій залі. Після івенту з письменниками ще записувалося відеоінтерв'ю й врешті, коли вийшла книга, то до неї ще додавався диск DVD. На той час такого ніхто не робив, тому видання миттєво стало раритетним.
У 2019 році став виконавцем знакової ролі українського режисера Леся Курбаса у стрічці Тараса Томенка Будинок «Слово»: Нескінчений романФільм, який треба показувати в школах: що вражає у стрічці Тараса Томенка “Будинок «Слово». Нескінчений роман”"Фільм, який ніхто не хотів, раптом захотіли всі": в Одесі відбувся спецпоказ стрічки про будинок "Слово". Під час роботи над проєктом «Візуальна лабораторія» у Національному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса в Києві, Станіслав Сукненко вперше почув про свою фізіономічну подібність з Лесем Курбасом. В його планах була моно-вистава про режисера, через що він ще тоді почав збирати поодинокі розрізнені факти життєдіяльності Курбаса, дізнався про його стосунки з людьми, про нього, як про людину. Виставу втілити не вдалось, але набутий досвід і матеріали допомогли актору у створенні образу митця у кіно. Продюсери стрічки відзначили схожість актора з Курбасом під час відбору фотографій для документального фільму Будинок «Слово»Кіно не на карантині: репортаж зі знімального майданчика фільму "Будинок "Слово".
«Коли ти наближаєшся до таких особистостей, перше, що відчуваєш – острах через можливу критику на кшталт "він був не таким", "його ніс був менший" чи "його вуха були більші". Але твоя відповідальність стосується тебе, а не того, як твоя роль буде сприйнята. Оскільки, втілюючи образ неординарної людини, ти маєш переступити через свій страх і свою меншовартість, щоб це дозволило тобі фантазувати на тему твого героя. Ти все одно залишаєшся собою, і наповнюєш героя своїм власним досвідом. Наприклад, ми знаємо, що Курбас доволі емоційно проводив репетиції, з криком. Я – не такий. Я запропонував інший варіант – без крику, бо це справляє більше враження, в чому мене підтримали і колеги: він говорить пошепки, і люди ловлять кожне його слово» — Станіслав Сукненко про роль Леся Курбаса.
Театральні роботи Серед театральних робіт, зокрема драматичні ролі Сергія Єсеніна у виставі «Коли вона танцювала» М. Шермана (Drama Center, Глазго) та Цинцинат у «Запрошенні до страти» за В. Набоковим (Art-Vic, Лондон). Як режисер здійснив постановку музичної вистави «Not So Ladylike» («Не зовсім схожа на леді»), яку показали на Единбурзькому міжнародному театральному фестивалі.
Роль Поета Антоніо у виставі «Ніч в Саду забутих фруктів» у Національному центрі театрального мистецтва Леся Курбаса у Києві. Цей поетично-музичний спектакль був присвятою Тоніно Гуерра — видатному італійському, поетові, художнику, сценаристу. Як режисер здійснив постановку вистави «Безодня кличе безодню». 2016 року став ведучим «проєкту Нашого ілюзіону» з історії українського та світового кіно, а потім став автором і ведучим проєктів у Будинку кіно «Наші співвітчизники у світовому кінематографі» та «Кінотерапія. Мистецтво позитиву».
У Національному академічному театрі драми імені Лесі Українки зіграв роль лікаря-психотерапевта у п'єсі «Янголятко, або Сексуальні неврози наших батьків». Як режисер здійснив постановки «Страждання юного Вертера» та «Музика кохання. Бенефіс Лариси Кадочникової».
Режисер Автор постановник мюзиклу «Не зовсім схожа на леді» (2000), який був представлений на Единбурзькому міжнародному театральному фестивалі. У 2003 році був автором і режисером спільного українсько-британського поетичного проєкту, присвяченого Дню народження великого барда. Вільяма Шекспіра (Новий театр на Печерську). У ньому брали участь британець Філіп Саткліфф, Тамара Плашенко, Олена Лозович, Ігор Рубашкін.
З 2004 року працює у Центрі Курбаса, втілюючи авторський проєкт «Візуальна лабораторія».
Один із засновників міжнародного міні-кінофестивалю «Європейський експрес», який також проходив у центрі Леся Курбаса.