Іва́н Пора́йко (14 квітня 1855, Тулова — 30 листопада 1931, Станиславів) — український греко-католицький священник, катехит, громадський і культурний діяч, референт та радник станиславівської консисторії, гімназійний професор, пресвітер-ювілят і почесний крилошанин.

Народився у селянській родині на Снятинщині. Теологічну освіту здобув у Віденському університеті (1880), після чого протягом десятиліть обіймав відповідальні посади у церковних та освітніх структурах Станиславова, Чернівців та Бучача. Працював нотарем церковного суду, катехитом у державних учительських семінаріях та гімназіях, а також просинодальним екзаменатором Станиславівської єпархії. У 1890-х роках відіграв помітну роль у розбудові українського шкільництва на Буковині як член міської шкільної ради в Чернівцях.

Активний учасник українського національного відродження в Галичині кінця XIX — першої третини XX століття. Був одним із лідерів дяківського товариства Станиславівської єпархії, співпрацював із товариствами «Просвіта», «Народна торгівля» та «Шкільна поміч». Відомий як багаторічний дописувач газети «Діло», де висвітлював питання життя духовенства та української освіти. Підтримував дружні зв'язки з відомими діячами культури, зокрема Ольгою Кобилянською та композитором Денисом Січинським.

Похований у Станиславові (нині Івано-Франківськ) за участі найвищого духовенства та численної української громади міста, що стало свідченням його значного авторитету як «свідомого українця» та зразкового душпастиря. Племінник Івана Порайка — Василь Порайко — став відомим радянським державним діячем, генеральним прокурором УСРР.

Життєпис

Кар'єра Народився 14 квітня 1855 року в селі Тулова в селянській родині. Початкову освіту здобув у Снятині, гімназію закінчував у Коломиї та Чернівцях, де отримав матуру — атестат зрілості. Теологічну освіту здобув у Віденському університеті, який закінчив 1880 року.

У 1881 році висвячений на священника. В тому ж році отримав призначення на сотрудника на парафію в село Коропець на Тернопільщині. В 1886—1888 роках був сотрудником (одним зі співробітників) катедрального собору Святого Воскресіння в Станиславові. З 1887 по 1892 роки Іван Порайко був нотарем у цивільному церковному суді у шлюбних та дисциплінарних справах. В 1890 році був призначений єпископом Станиславівським Юліаном Пелешем на посаду катехита в Станиславівську вчительську семінарію. До 1892 року працював сотрудникомПресвітер, призначений єпархіальним єпископом для допомоги парохові певної парафії. і катехитом у народних школах Станиславова, згодом — катехитом гімназії і сотрудником у Чернівцях та Бучачі. У 1893 році призначений членом міської шкільної ради в Чернівцях.

З середини 1893 року обіймав посаду постійного катехита в учительській державній семінарії у Станиславові, де також викладав українську мову. Користувався великою повагою серед учнів та студентів, у спогадах Теофіла Окуневського описаний як свідомий українець. Покинув Чернівці у квітні 1894 року через призначення на чернівецьку місію о. М. Огоновського та повернувся назавжди у Станиславів.

У 1909—1914 та 1929—1931 роках Іван Порайко входив до комісії просинодальних екзаменаторів Станиславівської єпархії. Протягом 1919—1925 років виконував обов'язки пароха у селі Угринів, а до 1926 року — у приміському селі Вовчинець, однак постійно проживав у Станиславові. Одні з останніх згадок про його діяльність у філіях товариства «Просвіта» в селах довкола Станиславова датуються 1928 роком. З 1927 року і до кінця життя Іван Порайко обіймав посаду радника консисторії Станиславівської єпархії на правах почесного крилошанина (з 1900).

Помер 30 листопада 1931 року. Похований 2 грудня за участі 27 священників усіх трьох обрядів. Церемонію поховання, у процесії якої взяли вихованці Державної чоловічої семінарії та Дівочої семінарії сестер Василіянок, очолив єпископ Іван Лятишевський.

Громадська діяльність Активний учасник українського громадського життя, брав участь у діяльності численних товариств, зокрема «Просвіти», «Народної торгівлі», «Шкільної помічі», «Непорочного зачаття Пресвятої Діви Марії» та Української жіночої учительської семінарії сестер Василіянок.

Під час праці в цісарсько-королівській гімназії в Станиславові, у 1881 році Іван Порайко виступив із критикою адміністративних рішень дирекції гімназії. Зокрема, він подав скаргу на директора Івана Керек'ярто, звинувативши його у зловживанні службовим становищем через використання частини гімназійного приміщення під приватну квартиру. У своєму зверненні Порайко також порушив питання доцільності використання навчальних площ, наполягаючи на передачі кількох класних кімнат для потреб плебанії сусідньої катедри. Хоча його виступ відображав спробу вплинути на розподіл приміщень та підпорядкувати їх, зокрема, церковним потребам, адміністрація гімназії відхилила висунуті закиди, і пропозиції священника реалізовані не були.

30 серпня 1890 року був головуючим зборів дяківського товариства Станіславівської єпархії, де разом з дяком зі Снятина Іваном Гоївим вів протоколи зборів. За даними Р. Делятинського, збори відбулися роком раніше — 30 серпня 1889 року. Окрім того, що І. Порайко увійшов до виділу (керівництва) організації, на цих же зборах було внесено петицію до сейму з проханням про допомогу та сприяння товариству, виголошено заклик до «патріотів руських» вступати до його складу, а також ухвалено рішення зберігати внески у цінних паперах.

На загальних зборах товариства «Просвіта» у Львові у жовтні 1890 року о. Іван Порайко відіграв ключову роль у нейтралізації ініціативи селянських делегатів щодо вибору власного складу центрального виділу. Помітивши, що селяни за підтримки опозиції викреслюють у друкованих списках офіційно пропоновані прізвища, центральні організатори підіслали о. Порайка, аби перешкодити вільному переписуванню імен. Прикриваючись духовним саном і під виглядом шанобливої допомоги («під ослоною „реверенди“»), священник оперативно вилучав у селян виправлені картки, натомість примусово роздавав їм назад первинні друковані списки й суворо наказував нікому їх не віддавати, доки він сам не підійде з виборчою урною. Під час зборів між Порайком та одним із низьких на зріст студентів, який допомагав селянам коригувати списки, сталася сутичка через спробу силою вирвати бюлетені, внаслідок чого отцю довелося вислухати публічне зауваження («адмоніцію») від академічної молоді. Попри опір, священникові вдалося нав'язати селянам безумовну дисципліну («дати добру лекцію послушенства») і змусити їх проголосувати за узгоджених верхівкою кандидатів.

Разом із Климентієм Волянським, очільником станиславівського осередку «Просвіти», організовував просвітницькі заходи в навколишніх селах. Зокрема, у січні 1890 року брав участь у створенні товариств «Просвіти» в Пасічній і Княгинині, а також у зборах дяківського товариства, де був обраний до його керівництва. Протягом тривалого часу публікував в газеті «Діло» статті з питань духовенства та освіти. Підтримував дружні відносини з Ольгою Кобилянською та з композитором Денисом Січинським.

Іван Порайко був активним діячем українського гімнастичного товариства «Сокіл» у Станиславові. В 1904 році він входив до кола меценатів, які підтримали будівництво власного дому станиславівського «Сокола», пожертвувавши 60 корон до спеціального будівельного фонду. Крім того, о. Іван Порайко виконував обов'язки касира комітету будови сокільського дому. Саме на його ім'я як касира надсилалися пожертви та декларації для фінансування спорудження будинку «Сокола» в Станиславові по вул. Шевченка.

Погляди В часи викладання в Станиславівській гімназії Іван Порайко дотримувався чіткої українофільської (пронаціональної) лінії у своєму викладанні та громадсько-культурній діяльності.

Проявляв активну громадянську позицію у боротьбі за мовні права в регіоні. Зокрема, 1909 року в Галичині набула резонансу скарга Порайка на відсутність україномовних квитків в касі залізничної станції в Микуличині.

Оцінки діяльності У некролозі Івана Порайка було написано: «В щоденному житті була це щира українська душа, а в домі його гостили часто молоді люди, що шукали поради й помочі, якої він нікому не відмовив. Не любив лише облуди й фарисейства, яке завсіди відверто критикував. Покійний пенсіонувався ще за австрійської влади, тож на старість мав невеличку емеритуру й мусів жити дуже ощадно».

За оцінкою історика та краєзнавця Івана Драбчука, отець Іван Порайко був людиною, яка довгі роки трудилася для Бога і людей, виховавши цілі ряди молоді, котрі пізніше займали визначні місця в суспільному житті.

Публікації Порайко І. Одъ о. И. Порайка, катихита въ Станіславові… [з приводу видання праці «Воспоминаніе живота єрейского»] // Діло. — 1891. — 14 (26) березня (ч. 60). — С. 3. Порайко І. Про нові именованя Русиновъ на Буковині… [про призначення катехита середніх шкіл у Станіславі гімназійним катехитом у Чернівцях] // Діло. — 1892. — 1 (13) квітня (ч. 75). — С. 3. Порайко І. Прощанє о. Ів. Порайка [зъ Станіславова] // Діло. — 1892. — 4 (16) квітня (ч. 77). — С. 2. Порайко І. О. Ивана Порайка, греко-кат. сотрудника въ Черновцях… [про призначення членом міської шкільної ради] // Діло. — 1892. — 8 (20) серпня (ч. 178). — С. 3. Порайко І. О. Ивана Порайка, катихита гімназій бучацкої… [про службове переведення із Чернівців до Бучача] // Діло. — 1893. — 17 (29) вересня (ч. 208). — С. 3. Порайко І. О прощаню о. Порайка дня 22 н. ст. вересня передъ его відъіздомъ зъ Черновець // Діло. — 1893. — 23 вересня (5 жовтня) (ч. 213). — С. 3. Порайко І. О. Иванъ Порайко… [про призначення греко-католицьким катехитом учительської семінарії у Станіславі] // Діло. — 1894. — 8 (20) серпня (ч. 176). — С. 3.

Родина Дружина: Євгенія Порайко (1859 — ?) — дружина. Громадська діячка, очолювала «Товариство руських женщин», пізніше — почесна членкиня філії «Союзу українок» у Станиславові. Діти: Наталія Порайко (23 березня 1895 — ?) — донька. Після смерті чоловіка Євгенія проживала з донькою у Станиславові за адресою вулиця Войцеховського, 2. Племінники: Василь Порайко (12 жовтня 1888 — 25 жовтня 1937) — племінник, син двоюрідного брата. Генеральний прокурор та народний комісар юстиції УСРР, розстріляний у 1937 році.

Пам'ять Фотографія священничої родини Порайків спільно з Ольгою Кобилянською була показана на виставці «Обличчя на світлинах фотосалонів Станіславова» в Івано-Франківському краєзнавчому музеї, яку весною 2024 року було приурочено до 362 річниці Івано-Франківська. Виставка тривала з 9 травня по 9 червня 2024 року.

Примітки

Джерела