Іва́н Миколайович Пора́йко ( 1893, Тулова, Снятинський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія — 29 грудня 1942, Ухта, РРФСР) — український культурний і військовий діяч. Провідний актор Гуцульського театру Гната Хоткевича у 1910—1914.

Студент правничого факультету Львівського університету, доброволець легіону Українських січових стрільців. Після поранення в бою на горі Маківка брав також участь в боях за Лисовичі, де і потрапив у російський полон. Після російського полону долучився до українського національного руху на Наддніпрянщині, виступаючи як просвітницький і політичний агітатор Центральної Ради та товариства «Просвіта». У 1920 опинився в радянській Україні, де певний час співпрацював із більшовицькими структурами та Червоною армією. Брав участь у створенні Червоної української галицької армії. У 1938 році був заарештований органами НКВС, засуджений до позбавлення волі та помер у таборі в 1942 році.

Іван Порайко був двоюрідним братом радянського державного діяча Василя Порайка, через що їхні біографії тривалий час помилково ототожнювалися в українській історіографії. Попри родинні зв'язки, вони мали різні життєві шляхи, адже Іван Порайко залишив помітний слід насамперед як актор Гуцульського театру, старшина Українських січових стрільців та учасник українського національного руху початку XX століття.

Життєпис

Походження Народився у 1893 році в селі Тулова в селянській родині. Іван Порайко був двоюрідним братом Василя Порайка — українського радянського державного діяча, народного комісара юстиції УСРР та командувача Червоної української галицької армії. Родичем Івана та Василя Порайків був відомий галицький педагог і греко-католицький священник Іван Порайко. Навчався у Коломийській українській гімназії № 2, після завершення якої вступив на правничий факультет Львівського університету.

Театральна кар'єра З серпня 1910 і до початку 1914 року — актор Гуцульського театру Гната Хоткевича. Основним амплуа в репертуарі театру для Порайка стала роль Олекси Довбуша в однойменній виставі. Дослідниця Ольга Шлемко відзначає, що сценічна напруженість значною мірою досягалася завдяки вдалому добору виконавців головних ролей — Івана Порайка (Довбуша), Марії Кірикової-Ілійчук (Дзвінки) та Юрія Соломійчука (Дзвінчука). Порайко вирізнявся високим зростом, виразною зовнішністю, сценічною пластикою та добрими вокальними даними. Його сценічною партнеркою була Марія Кірикова-Ілійчук, яка також відзначалася співочим талантом. Після успішного виконання ролі Дзвінки це сценічне ім'я закріпилося за нею.Пізніше про це згадував один із акторів театру Петро Шекерик-Доників.

1 квітня 1913 року, перебуваючи в селі Тулова Снятинського повіту, Іван Порайко звернувся за допомогою до Гната Хоткевича, прохаючи сприяти у виготовленні документів, необхідних для перетину кордону між Австро-Угорською та Російською імперіями. У своєму зверненні він також повідомляв про намір невдовзі приїхати до Києва для особистої зустрічі з Гнатом Хоткевичем, попередньо визначивши датою від'їзду 8 квітня 1913 року. У листі до Гната Хоткевича від 13 (25) квітня 1913 року театральний діяч Олекса Ремез, порівнюючи молодих акторів, критично відгукувався про Івана Порайка. Він радив замість нього сприяти переходу Леся Курбаса до театру Миколи Садовського «Руська Бесіда», характеризуючи Курбаса як перспективного, інтелігентного актора, тоді як про Порайка писав, що той «сам не знає, чого хоче, а й ледачий трохи».

У лавах УСС

На початку Першої світової війни добровільно вступив до лав Українських січових стрільців, брав участь у перших боях легіону в Карпатах. 1 травня 1915 року в званні підхорунжого був важко поранений осколками гранати в голову і обличчя під час боїв на горі Маківка. Лікування проходив в шпиталі, що розташовувався у Мукачівському замку. Після лікування і повернення до лав УСС 30 травня 1915 року потрапив в російський полон на території села Лисовичі поблизу Болехова. Факт поранення та перебування Івана Порайка у ворожому полоні підтверджується офіційними урядовими списками втрат цісарсько-королівського війська Австро-Угорщини від 30 грудня 1915 року, опублікованими в газеті Neues Wiener Journal (випуск № 7961, список втрат № 344), де він зафіксований у статусі кадета-аспіранта Українського добровольчого корпусу.

Агітатор «Просвіти» і Центральної Ради Після звільнення з полону не залишився осторонь від подій Української революції і на початку травня 1917 року Іван Порайко виступав як місцевий студентський і просвітницький агітатор на Наддніпрянщині. У селі Переволочна на Полтавщині після панахиди за Тарасом Шевченком він виголосив промову, у якій пояснював значення Шевченка та закликав селян організовувати «Просвіту» і селянську спілку, а також інформував про події в Росії. У результаті одразу понад 200 селян записалися до цих організацій і внесли членські внески. Подібна діяльність фіксується і в контексті українського національного руху на Київщині, де він брав участь у масових зборах, пов'язаних зі збором коштів на український національний фонд, а також у пропаганді українських видань і символіки.

Наприкінці травня 1917 року в селі Солошино під час ярмарку виступив як агітатор Центральної Ради. Його приїзд був випадковим збігом із місцевими громадськими зборами, де обговорювали постанови з'їзду Української селянської спілки в Полтаві, які вже були схвалені сільським сходом. Іван Порайко звернувся до селян із роз'ясненням поточної політичної ситуації в Російській імперії та виклав основні ідеї українського національного руху, зокрема вимогу автономії України. Він виступав у ролі політичного агітатора й просвітника, намагаючись залучити селян до організованого громадського життя через українські інституції. Його промова мала виразно пропагандистський характер: Порайко пояснював значення національної самоорганізації, закликав підтримувати українські громадські структури та долучатися до політичної активності.

Серед комуністів Отаман УГА Никифор Гірняк у своїх мемуарах «Останній акт трагедії української Галицької армії» писав, що Іван Порайко був присутній у районі Вінниці у складі делегації більшовиків при укладенні угоди про перехід Української галицької армії до складу Червоної армії у лютому—березні 1920 року. Після підпорядкування УГА командуванню Червоної армії, делегацію перетворено на нову управу УГА. Невдовзі постало питання ліквідації УГА як єдиного підрозділу і Порайко, у свою чергу, на формальному голосуванні управи підтримав це рішення. Після 1920 року певний час залишався в УСРР.

Був заарештований 14 березня 1938 року органами НКВС. На момент арешту проживав у селі Троїцьке Чкаловської області. 13 липня 1940 року військовим трибуналом Приволзького військового округу засуджений за ст. 58-10 ч. 1 КК РРФСР за «контрреволюційну діяльність» на 8 років позбавлення волі. Відбував покарання в Ухтіземлазі (Ухта-Іжемський ВТТ), куди був етапований 11 січня 1941 року з в'язниці міста Бузулук. Помер у таборі 29 грудня 1942 року, перебуваючи в ув'язненні.

Плутанина з двоюрідним братом Проблема плутанини між Василем Порайком та Іваном Порайком зумовлена насамперед сукупністю кількох факторів — тотожністю прізвища, спільним регіональним походженням та частковим перетином біографічних обставин. Обидва походили зі Східної Снятинщини, були родичами (двоюрідними братами), навчалися в Коломийській гімназії з українською мовою викладання та певний час були пов'язані зі студіями права у Львівському університеті. Унаслідок цього в історіографії та мемуаристиці нерідко узагальнено згадується «Порайко зі Снятинщини» без чіткої персоніфікації, що призвело до автоматичного ототожнення згадок із більш відомою постаттю Василя Порайка.

Додатковим джерелом змішування біографій стала їхня одночасна активність у близьких історичних середовищах — Гуцульському театрі та Легіоні Українських січових стрільців, де фігурує прізвище Порайко без стабільної ініціалізації імені. Це спричинило перенесення окремих епізодів, в тому числі акторської діяльності та військової служби з Івана на Василя або навпаки, особливо у випадках мемуарних свідчень і вторинних джерел. Лише залучення архівних документів, фотографічних порівнянь та синхронізації дат дозволило чітко розмежувати ці дві біографії як окремі постаті, попри їхню родинну та соціальну близькість.

Оцінки діяльності Театрал Гнат Хоткевич оцінював Івана Порайка досить критично й без особливої симпатії. У спогадах він називав його «півінтелігентом» і зазначав, що шкодував про прийняття його до театральної трупи, вважаючи, що той не мав належного культурного рівня і погано вписувався в колектив. Разом із тим Хоткевич описував і конкретний життєвий епізод: ще до Першої світової війни Порайко, попри його застереження, виїхав до Російської імперії, був там заарештований і відбув ув'язнення. Після звільнення він звернувся до Хоткевича по допомогу в Києві, і той, за власними словами, допоміг йому одягом і грошима. Згодом між ними виникло непорозуміння через чутки про нібито образливі висловлювання Порайка щодо Хоткевича. Це призвело до охолодження стосунків, і під час останньої зустрічі Хоткевич уже поводився з ним стримано. Після цього вони остаточно розійшлися.

Історик А. Бойда відзначає, що постать Івана Порайка тривалий час залишалася «розчиненою» в постаті Василя Порайка. Оцінка історика зводиться до визнання Івана Порайка як самостійного історичного діяча, чия біографія потребує подальшого уточнення та відокремлення в історіографії.

Родина

Батьки: Порайко Микола — батько. Двоюрідні брати: Порайко Василь Іванович (1888—1937) — двоюрідний брат, генпрокурор УСРР, командарм ЧУГА ; Дядьки: Іван Порайко (1855—1931) — дядько, двоюрідний брат батька.

Див. також

Іван Порайко (священник) Порайко Василь Іванович

Примітки

Джерела