Коле́кція аванга́рду Леоні́да За́кса або коле́кція За́кса — приватне зібрання понад 200 картин, що тривалий час позиціювалося як одна з найдавніших та найбільших колекцій творів російського й українського авангарду, сформована, за твердженням родини Заксів, ще у 1920-х роках. Утім, низка мистецтвознавчих експертиз та журналістських розслідувань поставили під сумнів автентичність творів і саму історію походження колекції, що призвело до публічного скандалу та вилучення творів з музейних колекцій та пов’язаних матеріалів з енциклопедичних ресурсів, зокрема з російської Вікіпедії.

Походження колекції за версією Леоніда Закса За твердженням Леоніда Закса, уродженця Москви, а згодом громадянина Ізраїлю, він успадкував колекцію у 1990-х роках від свого родича Мойсея Закса. За його словами, колекцію започаткував ще в період НЕПу катеринославський (згодом дніпропетровський) підприємець Залман Закс, власник крамниці на Центральному ринку. Натхненний модними на той час художніми течіями, він почав скуповувати твори авангардистів. Стверджувалося, що на його рішення вплинули виставки в місцевих закладах, зокрема у відділенні Південно-русо-бельгійського банку. Після Другої світової війни колекцію продовжили формувати його діти: донька Анна Закс, військова лікарка, яка, за свідченнями Леоніда Закса, отримувала твори в дар від селян Білорусі, та син Мойсей Закс, що зник під час війни, але згодом з’явився як громадянин США й займався бізнесом у СРСР у 1950-х.

У 1956 році Мойсей Закс, який, ймовірно, займався постачанням сировини за лінією Міністерства зовнішньої торгівлі СРСР, повернувся до Радянського Союзу. Після участі в семінарі в Центральному будинку культури МВС у Москві, де твори авангарду були представлені як приклад карикатурного «антихудожнього» мистецтва, він придбав 200 робіт, що надійшли у продаж через державні антикварно-комісійні магазини. Того ж року Мойсей Закс легально вивіз колекцію через Брестську митницю до Європи. За словами Леоніда Закса: «Це були два великі контейнери, відправлені залізницею до Західної Європи. Є в мене й документ із позначкою Міністерства культури Білоруської РСР».

У 2008 Леонід Закс стверджував, що звертався із проханням підтвердити легальність вивезення колекції та її походження до білоруських установ, зокрема до Музею історії та культури Білорусі. У відповідь йому було надіслано офіційного листа з посиланням на перевірку . У листі зазначалося, що формування колекції можна прослідкувати на території Білорусі, Україні та Росії до моменту її вивезення в 1956 році.

Склад колекції Серед заявлених авторів були Ель Лисицький, Іван Клюн, , Олександра Екстер, Любов Попова, Ольга Розанова, Володимир Татлін, Олександр Родченко, Наталія Гончарова, Іван Пуні, , , Олександр Архипенко та інші.

Серед артефактів колекції були заявлені ранні авангардні твори Івана Клюна та Ольги Розанової, контррельєф Володимира Татліна, кубофутуристичний живопис Любові Попової, виконані олійними фарбами «дерев'яні кола», нібито створені Елем Лисицьким та Іллею Чашником у 1919 році в майстерні . До складу колекції також входили «проуни» Лисицького, ранні супрематичні композиції Чашника, зразки «романтичного конструктивізму» Олександри Екстер і безпредметний живопис Олександра Родченка кінця 1910-х — початку 1920-х років.

Зазначені типи робіт, зокрема живописні «проуни» Лисицького, вважаються рідкісними. Для порівняння, у зібранні Третьяковської галереї, що володіє значною колекцією творів Лисицького, переданою вдовою художника Софією Лисицькою-Кюперс, відсутні живописні «проуни» — зберігаються лише графічні. Натомість у колекції Закса, за його словами, таких налічувалося п’ять.

Сам Закс визнавав, що його колекції «потрібна відомість» і публічність. Він уникав «гучних імен» — таких як Марк Шагал, Василь Кандинський чи Казимир Малевич , — пояснюючи, що це спричиняє зайві питання: «Звідки у вас ця робота? А чи справді це Шагал?». На перше питання, за його словами, ще можна відповісти, а на друге — лише порадити звертатися до фахівців. Натомість вибір на користь менш відомих авторів дозволяв уникати скандалів і не ніс потенційних юридичних чи репутаційних ризиків, як у випадку з творами, що підконтрольні комітетам або фондам спадщини Шагала чи Кандинського.

Частину робіт з колекції було подаровано музеям, зокрема в Мінську.

Виставки З початку 2000-х Леонід Закс активно популяризував колекцію, організовуючи виставки у Білорусі, Швейцарії, Німеччині та інших країнах.

2008 ― виставка робіт Івана Клюна з колекції Закса, Гамбург. 2009 — «Білорусі — з любов’ю» (), Літературний музей Максима Богдановича, Мінськ. 2010 ― «Книжковий авангард», Національна бібліотека Білорусі, Мінськ. 2011 — «Російський авангард початку XX століття» (), Музей історії міста Мінська. 2007—2014 ― принаймні п'ять великих виставок колекції Закса пройшло в комерційній швейцарській галереї «Орландо» (), Цюрих.

Перші сумніви та скандал у Білорусі

Дослідження колекції У ході дослідження (до 2008 року) предметів із колекції Леоніда Закса було виявлено кілька суперечливих фактів. Зокрема, на одному з творів Олександри Екстер, датованому 1914 роком, фахівці виявили фрагмент, написаний аніліновою фарбою, яка, згідно з історією технологій, з’явилася в СРСР лише у 1938 році. Сам Леонід Закс у відповідь на це припустив, що такі фарби могли бути придбані в Швейцарії ще до революції, а звідти завезені до Києва. Ще один приклад стосується двох картин, приписуваних Любові Поповій і Надії Удальцовій. На обох роботах було виявлено однакову білу фарбу. За твердженням Закса, який посилається на думку експерта Олександра Арзамасцева, це могло пояснюватися тим, що обидві художниці, ймовірно, купували фарби в одній і тій самій художній крамниці в Європі.

Розслідування Тетяни Матвєєвої У 2009 році білоруські ЗМІ повідомили, що Леонід Закс передав у дар Білорусі колекцію оригінальної графіки художників-авангардистів початку XX століття, серед яких заявлялися твори Івана Клюна, Володимира Татліна, та Олександра Архипенка. 21 робота була передана до Літературного музею Максима Богдановича в Мінську, де відбулася виставка під назвою «Білорусі — з любов’ю». Згодом частину колекції було представлено у Вітебському художньому музеї під заголовком «Художники великої епохи» (). Втім, вже тоді низка білоруських експертів висловлювали сумніви щодо автентичності творів. Як зазначив білоруський мистецтвознавець, докторант Олександр Лисов, у 2009 році в буклеті до виставки згадувалася співробітниця Державного Російського музею «Н. Селезньова», яка проводила атрибуцію творів. Проте згодом з’ясувалося, що такої особи в музеї не існує, а сам «акт експертизи» виявився фальшивим. Це у 2013 році викликало журналістське розслідування у матеріалі Тетяни Матвєєвої для порталу TUT.BY.

За словами Лисова, від початку дар викликав питання: «чому твори авангарду було передано саме до літературного музею, де немає фахівців з образотворчого мистецтва?» Закс пояснював це тим, що Максим Богданович і художники-авангардисти були сучасниками. Крім того, у виставках регулярно заявлялося, що Клюн, Львов, Татлін і Архипенко бували у Вітебську, хоча підтверджень цьому в джерелах не виявлено. Окрему увагу експертів привернули заявлені у дар «проуни» Лисицкого. За словами Олександра Лисова, така знахідка була б справжньою сенсацією та змусила фахівців уважніше придивитися до походження всієї колекції. Він відзначив, що навіть одна добре документована знахідка, подібна до цих проунів, зобов’язує ретельно перевіряти джерела і походження кожного твору. Також занепокоєння викликала біографія самих творів: за словами Закса, їх збирали кілька поколінь родини. Зокрема, тітка Анна працювала лікаркою в повоєнній Білорусі, і селяни нібито дарували їй твори Левицького на знак вдячності. На думку експертів, така версія виглядає сумнівною.

Олександр Лисов наголошував, що білоруські музеї не мають ресурсів для повноцінної експертизи подібних дарів: немає ані фахівців, ані еталонних творів. Тому дарування 21 графічного аркуша деякі експерти сприйняли радше як піар-акцію, ніж щиру культурну ініціативу. За словами Лисова, в організації всіх виставок брав участь один і той самий музейний діяч — Петро Хотько, що в різні роки займав керівні посади у трьох установах, де виставлялася колекція Закса. Це також викликало запитання щодо прозорості просування виставкових проєктів.

Наслідки розслідування 2014 року після публікації журналістського розслідування Тетяни Матвєєвої, у російській Вікіпедії було переглянуто статус статті «». Спочатку вона мала позначку «доброї статті», однак після появи критичних матеріалів цей статус було скасовано, а згодом статтю повністю вилучено. Унаслідок скандалу в Білорусі більше не було організовано жодної публічної виставки колекції Закса.

Розслідування BBC У 2024 році вийшло розслідування BBC авторства Григора Атанесяна, Тетяни Преображенської та Тетяни Януцевич, у якому зібрано свідчення фахівців та артдетективів про системне фальшування колекції. Було встановлено, що заявлена історія провенансу має численні суперечності, а значна частина картин була написана на матеріалах, які не існували до 1940-х років.

Техніко-технологічний аналіз колекції Аналізу було піддано частину творів з колекції Закса, які були придбані відомими колекціонерами з родини Блюм у Цюриху. Продаж здійснювався через швейцарську галерею «Орландо». Провідна дослідниця техніко-технологічного аналізу з лабораторії Art Discovery Джиллін Надольни дійшла висновку, що перевірені нею твори, які приписувалися Елю Лисицькому та Любові Поповій та були придбані за 400 000 та 500 000 швейцарських франків, є підробками. Надольни виявила в обох творах сучасні синтетичні волокна, які не існували в роки життя художників.

У супровідній документації до картин виявилися фальшиві сертифікати від нібито авторитетних експертів, серед яких — члени організації InCoRM (Міжнародна палата російського модернізму), які неодноразово були помічені в фальсифікаціях, а також статті білоруської мистецтвознавиці та співробітника Російського музею Антона Успенського. Останній у коментарі BBC зізнався, що свої тексти писав винятково зі слів Закса, ніколи не бачив оригіналів робіт і не підтверджував їхню автентичність.

Дослідження провенансу Провідні дослідники, зокрема , Андрій Васильєв та , провели перевірку походження колекції, вивчили архіви, надіслали десятки запитів до музеїв та установ, і дійшли висновку, що історія, яку поширює Леонід Закс, не підтверджується жодними документами. Проблеми з провенансом почались ще на рівні легенди, яку озвучував сам Закс: зокрема, ключову роль у збиранні колекції він приписував брату своєї тітки — Мойсейові Заксу — який, за його словами, нібито з’явився у Москві в 1950-х роках як американський бізнесмен і скуповував картини після семінарів проти формалізму в Будинку культури МВС. Проте за запитом дослідників у Міністерстві внутрішніх справ РФ було підтверджено, що Центральний клуб культури МВС був закритий у 1949 році й не працював до 1966-го, а отже не міг бути місцем жодних виставок чи кампаній проти авангарду. Аналогічно, у МЗС РФ повідомили, що не знайшли жодних слідів про в'їзд громадянина США, на ім'я Мойсей Закс у ці роки. Також у розпорядженні Закса перебував лист від Музею історії і культури Білорусі, в якому нібито підтверджувалась історія колекції. Однак і цей документ викликав сумніви: у тексті листа Мойсей Закс зовсім не згадується, а єдиною особою, яка формувала колекцію, названа Анна Закс. Також місцем проведення згаданого семінару, на якому були показані «антиформалістські» твори, названо вже не Центральний будинок культури МВС, а мінський міськком КПРС. У документі також містилися стилістичні огріхи та друкарські помилки. У відповіді на журналістський запит музей офіційно спростував справжність документа: у 2008 році така вихідна кореспонденція не фіксувалась, а індексація не відповідала прийнятим стандартам. Таким чином, лист також був визнаний фальсифікацією.

Версія Закса