Ті, що вірили

«Ті, що вірили» () — історичний роман американської письменниці Ребекки Маккай, який вийшов 4 червня 2018 року у видавництві Penguin Books.

Роман побудовано на двох сюжетних лініях, поданих почергово у різних розділах. Перша лінія розгортається в Чикаго 1980-х та 90-х років і зосереджена на Єлі Тішмані, менеджері з придбання мистецьких творів у художній галереї, який живе в Бойстауні. Поки він укладає угоду, яка визначить його кар'єру, спільнота, до якої він належить, переважно геїв, руйнується під тиском епідемії СНІДу. Друга сюжетна лінія розгортається в Парижі 2015 року. Вона розповідає про Фіону Маркус, другорядну героїню з першої сюжетної лінії, яка намагається знайти свою дорослу доньку, з якою втратила зв’язок, і переосмислює довготривалий вплив епідемії СНІДу на своє життя.

Книжка була лауреатом медалі Ендрю Карнегі, фіналістом Національної книжкової премії за художню літературу, лауреатом книжкової премії Стоунволл та фіналістом Пулітцерівської премії за художню літературу.

Сюжет

1985–1992 1985 року в Чикаго Єль Тішман та його давній хлопець Чарлі Кін відвідують вечірку, присвячену пам’яті Ніко Маркуса, близького друга, який нещодавно помер від СНІДу. Під час показу слайдів із фотографіями Ніко та його друзів, переповнений емоціями Єль ненадовго йде до кімнати нагорі, а коли повертається, то застає будинок спорожнілим. Згодом він дізнається від Чарлі, що учасники вечірки порилися в квартирі Ніко та забрали його речі на згадку.

Наступного ранку Єль вирушає на роботу до галереї Бріґґ при Північно-Західному університеті, куди його найняли для допомоги у створенні постійної колекції. Після прибуття Єль дізнається, що двоюрідна бабуся Ніко, Нора Лернер, за підтримки сестри Ніко, Фіони, запропонувала пожертвувати свою особисту колекцію раніше невідомих творів Модільяні, Сутіна, Пасена, Фухіти та інших художників Втраченого покоління 1920-х років. Наступного дня він вирушає у нічну ділову поїздку до будинку Нори в окрузі Дор, штат Вісконсин, разом із Сесілі Пірс, директоркою з планування благодійності Північно-Західної компанії, щоб зустрітися з Норою та оцінити потенційну автентичність її колекції. Вона зізнається, що картини та ескізи, здебільшого її портрети - це особисті подарунки художників, для яких вона позувала, навчаючись у художній школі в Парижі після Першої світової війни. Хоча Єльський університет залишається сповненим надій після їхнього візиту, Сесілі скептично ставиться до справжності цих робіт через очевидну відсутність у Нори багатства. Згодом вона попереджає Єля, що Френк Лернер, син Нори, звернувся за допомогою до великого донора, щоб заблокувати пожертвування та успадкувати колекцію.

У їхній квартирі в Бойстауні між Єлем та Чарлі зростає напруга. Чарлі схильний до нападів ревнощів, і спалахи його звинувачень часто спричиняють сварки. Позаяк вони вже кілька років перебувають у моногамних стосунках, то вважають, що захищені від епідемії СНІДу. Однак дедалі більша кількість геїв у їхньому колі та спільноті загалом отримують позитивний результат тесту на ВІЛ, тяжко хворіють та помирають від СНІДу, а це ще більше загострює їхні стосунки.

Тим часом Нора надсилає до офісу фотографії своєї колекції, які переконують Єля та його керівника, Білла Ліндсі, в автентичності робіт. Вони заручилися допомогою донорів Аллена та Есме Шарп, а також головного юрисконсульта університету Герберта Сноу, щоб якомога швидше фінансово та юридично підтримати придбання, оскільки Нора помирає від серцевої недостатності, а її живі нащадки активно протистоять її пожертві. Єль, Білл та аспірант-стажер Єля Роман повертаються до округу Дор, щоб особисто побачити роботи. Попри протидію Френка, їм вдається укласти угоду та офіційно придбати повний комплект картин та ескізів Нори до постійного зібрання музею Бріґґ.

Єль повертається додому з тріумфом, але виявляє, що Чарлі заразився ВІЛ/СНІДом. Він таємно пройшов тест після того, як дізнався про ВІЛ-позитивний статус Джуліана Еймса, привабливого молодого актора з їхнього кола друзів. У ніч поминальної вечірки Ніко Чарлі в пориві ревнощів займався сексом з Джуліаном, вважаючи, що Єль пішов з Тедді Нейплзом, ще одним їхнім другом. Ображений і сповнений люті через лицемірство та невірність Чарлі, Єль залишає його та проводить решту роману, ночуючи в різних місцях: у квартирі партнера Ніко Терренса, на дивані Сесілі та, зрештою, у вільній квартирі Шарпів у Марина Таверс.

Єль та Роман ще двічі повертаються до округу Дор, щоб відвідати Нору та записати історії, що лежать в основі колекції. Одна з умов її пожертви полягає в тому, щоб у галереї разом із роботами відомих художників з її колекції були виставлені роботи Ранко Новака, невідомого художника та її колишнього коханого. Вона зізнається, що Ранко був коханням усього її життя, але, травмований воєнним досвідом, покінчив життя самогубством на її очах невдовзі після повернення з війни. Невдовзі після цього візиту Єль полишає роботу в Бріґґ, щоб задобрити донора, якого Френк залучив, щоб заблокувати пожертвування колекції Нори. Він починає сексуальні стосунки з Романом, якого вважає пригніченим мормоном, що тільки відкриває свою сексуальність. Пізніше Єль дізнається, що Роман спав з різними іншими чоловіками, зокрема з Біллом. Він проходить повторне обстеження та дізнається, що заразився ВІЛ/СНІДом. Його стан погіршується після перелому ребра під час акції протесту ACT UP. В останні кілька років життя Сесілі та Фіона доглядають за ним. Він доживає до виставки робіт Нори в музеї Бріґґ, а потім помирає на самоті на лікарняному ліжку в масонському медичному центрі Advocate Illinois.

2015 рік 2015 року Фіона, 51-річна розлучена жінка, летить до Парижа, щоб знайти свою доньку Клер, з якою втратила зв'язок три роки тому. Вона отримала підказку, що у Клер є дитина, онука, яку Фіона ніколи не знала. У польоті Фіона знайомиться з американським журналістом Джейком Остіном, алкоголіком з «гаманцем-бумерангом», який повертається до нього щоразу, коли власник його губить.

Перебуваючи в Парижі, вона зупиняється у свого старого друга Рішара Кампо та його набагато молодшого хлопця та публіциста Сержа в їхньому помешканні на острові Сен-Луї. Річард, неофіційний документатор соціального кола Фіони та Єля в Бойстауні до та під час епідемії СНІДу, нині є відомим фотографом. Допомагаючи Фіоні знайти Клер, він і Серж водночас поринули у підготовку до майбутньої виставки Річарда в Центрі Помпіду.

Після безрезультатного першого дня пошуків Фіона зустрічає Джейка, який шукав її в надії зв'язатися з Річардом, щоб можливо написати про нього статтю. Неохоче погодившись дати йому номер Сержа, вона отримує дзвінок від свого приватного детектива Арно, який повідомляє, що вистежив Курта Пірса, сина Сесілі та колишнього хлопця Клер. Курт познайомився з Клер, коли вона навчалася на першому курсі коледжу, і невдовзі вона кинула навчання. Потім пара приєдналася до культу, знаного як «Колекція Осанна», і прожила рік на фермі культу в Боулдері, штат Колорадо, перш ніж безслідно зникнути.

Фіона та Арно дізнаються, що Курт одружений з іншою жінкою. Вони проникають до його квартири, де знаходять фотографії дитини Курта та Клер. Згодом Фіона повертається до квартири, щоб зустрітися з Куртом віч-на-віч; тим часом Арно розшукує місце роботи Клер і домовляється про зустріч між Фіоною та Клер. Під час зустрічі, Клер, яка, вочевидь, затаїла образу на свою матір, відмовляється надати Фіоні свою контактну інформацію, але погоджується побачитися з нею знову через два дні.

У міру розвитку цих подій Фіона відвідує кілька мистецьких заходів разом з Річардом, Сержем та Джейком, з яким починає випадкові сексуальні стосунки. Вона також розмірковує про дитинство Клер і про те, де саме помилилася як мати. Фіона завагітніла Клер, коли ще була студенткою коледжу та вивчала психологію, а батьком став її професор Деміен Бланшар. У Фіони була післяпологова депресія після народження Клер, а також їй було важко відкритися Деміану через травму втрати багатьох близьких під час епідемії СНІДу. Роман Фіони з чоловіком, з яким вона познайомилася на заняттях йогою, лише прискорив розірвання їхнього шлюбу та, зрештою, розлучення. Тінь епідемії СНІДу нависла над дитинством Клер – вона проводила багато годин у благодійній крамниці, прибуток від якої спрямовувався на забезпечення житлом ВІЛ-позитивних, яким опікується Фіона. Вона з дитинства чула безліч історій про брата Фіони та його друзів із Бойстауна, які також померли від СНІДу. Найважливіше те, що Клер народилася за день до смерті Єля, у пологовому відділенні тієї ж лікарні. Клер переконана, що мати назвала день її народження найгіршим у своєму житті.

Місто раптово охоплює хаос через паризькі теракти у листопаді 2015 року, і Фіона намагається зв'язатися з Клер. Тим часом Річард робить їй сюрприз, організувавши візит Джуліана, якого вона вважала давно померлим від СНІДу. Наступного дня Фіона та Сесілі вперше зустрічають трирічну доньку Клер, Ніколетт, та доглядають за нею, поки Клер на роботі. Спостерігаючи за грою Ніколетт у парку, Фіона починає ридати та зізнається Сесілі, що за чотири дні до смерті Єля вона відмовила його матері у відвідуванні відділення СНІДу. Вона вирішує переїхати до Парижа, щоб бути з Клер та Ніколетт і спокутувати своє материнське почуття провини.

У день попереднього показу виставки Річарда Фіона та Клер зустрічаються в сувенірній крамниці Музею Помпіду. Клер гнівно дорікає Фіоні за те, що вона кинула тінь смерті Єля на все її виховання. Джуліан намагається їх примирити, і Клер неохоче приймає той факт, що Фіона переїде до Парижа. Усі троє заходять до галереї, щоб подивитися виставку Річарда, на якій помітно представлені фотографії з Бойстауна 1980-х років. Роман закінчується тим, що Фіона переглядає раніше не бачені кадри, де її брат Єль та Чарлі жартують, поки вони ще щасливі та здорові.

Прийняття Роман «Ті, що вірили» отримав схвальні відгуки від Kirkus,Booklist, Publishers Weekly, та Shelf Awareness, а також позитивні відгуки від Library Journal, The New York Times Book Review, The Guardian, Los Angeles Review of Books, Entertainment Weekly, The Star Tribune, The Kenyon Review, NPR, The San Francisco Chronicle, The Boston Globe, Lambda Literary та інших. Згідно з Book Marks, книжка отримала «позитивний» консенсус, оснований на сімнадцяти відгуках критиків: десять «захоплених», шість «позитивних» та один «змішаний». У розділі «Книги в медіа» книжка отримала оцінку 5 з 5 на основі трьох рецензій критиків. У випуску журналу «Bookmarks» за вересень/жовтень 2018 року книжка отримала чотири бали з п’яти.

У статті для Los Angeles Times Ден Лопес назвав книжку «Ті, що вірили» «болісними роздумами про СНІД, втрату та дружбу». Kirkus сказав, що книжка «настільки ж захоплива, наскільки й вдумлива та зворушлива».

Селія Макґі з NPR зазначила: «Письмо Маккай не прагне привертати увагу саме до себе; натомість воно дає змогу її персонажам, емоціям, особистим подіям і суспільним явищам розкритися із відчуттям невідкладності та справжності. У її прозі відчуваються і гіркота зрад — з боку коханих, родини, навіть самої надії — і щедрість: романтики, смутку, зростання та здивування. Вона розгортає своєрідну математику, таку ж захопливу, як її увага до суперечностей людських характерів».

Тім Мерфі з Newsday написав, що Маккай «безперечно, чудово впоралася із завданням — передати атмосферу компанії друзів у певному часі й просторі з гумором і співчуттям. Діалоги між її гомосексуальними персонажами звучать надзвичайно природно — без надмірної манірності, але й без зайвої серйозності, завжди з гіркою дотепністю. Важко не втягнутися в це коло обдарованих юнаків, які змушені зустріти свою жорстоку, передчасну загибель».

Kirkus назвав роман «Ті, що вірили» однією з найкращих книжок року. 2024 року газета «Нью-Йорк Таймс» поставила її на 64 місце у своєму списку 100 найкращих книг 21 століття.

Нагороди