Костянтин Олексійович Задорожний (, місто Бахмут, тепер Донецької області — , місто Москва, тепер Російська Федерація) — радянський діяч, генерал-майор інженерно-танкової служби (9.07.1945).

Життєпис Трудову діяльність розпочав у чотирнадцятирічному віці учнем токаря, токарем заводу.

У 1916—1918 роках — солдат 5-го київського гренадерського полку російської імператорської армії, учасник Першої світової війни.

З лютого 1919 року добровольцем служив у Червоній армії, учасник Громадянської війни в Росії. З лютого 1919 року — співробітник штабу, з березня 1919 року — діловод господарської частини 12-го Українського радянського полку. З травня 1919 року — ад'ютант 1-ї окремої стрілецької бригади РСЧА. З липня 1919 року — електромеханік 407-ї окремої польової радіостанції. У 1919 році закінчив навчальну команду радіотелеграфістів при Управлінні Інспекції радіо УСРР.

З березня 1920 року — квартирмейстер 2-го Донецького караульного батальйону. З листопада 1920 року — помічник діловода, з січня 1921 року — начальник загального відділу Управління Упродкому (продовольчого комітету) Південно-Західного фронту. З жовтня 1921 року — губернський інструктор Упродкому Трудової армії. Демобілізований з армії у червні 1922 року.

У 1927 році закінчив Запорізький індустріальний технікум (інститут).

Член ВКП(б) з 1927 року.

З 1927 року працював головним механіком металургійного заводу імені Дзержинського у Кам'янському, головним механіком об'єднання «Дніпроспецсталь», потім об'єднання «Сталь». У 1930—1931 роках перебував у закордонному відрядженні для закупівлі обладнання та підвищення кваліфікації, вивчав виробництво на найбільших заводах Німеччини, Англії, Чехословаччини та Австрії.

На 1934—1935 роки — головний механік Магнітогорського металургійного комбінату імені Сталіна з підпорядкуванням йому ремонтно-механічного заводу.

У 1937 році — головний інженер, перший заступник директора Ново-Краматорського заводу важкого машинобудування імені Сталіна Донецької області.

У 1937—1941 роках — директор Ново-Краматорського заводу важкого машинобудування імені Сталіна Донецької (Сталінської) області.

У листопаді 1941 — вересні 1942 року — директор Сталінградського тракторного заводу.

Одночасно з серпня до вересня 1942 року — член оперативної групи Сталінградського міського Комітету оборони по Тракторозаводському району міста Сталінграда.

У 1942—1945 роках — директор евакуйованого Ленінградського танкового заводу № 174 імені Ворошилова в місті Омську.

З вересня до листопада 1945 року — член репараційної комісії на переговорах із Японією.

З 1946 року — заступник народного комісара (міністра) шляхів сполучення. Постановою Ради міністрів СРСР від 1 липня 1948 року затверджений заступником міністра шляхів сполучення СРСР по паровозо-вагоноремонтних та машинобудівних заводах.

Потім був членом Державного комітету Ради міністрів СРСР із питань праці та заробітної плати.

З 1957 року — персональний пенсіонер союзного значення в Москві.

Помер 1 лютого 1964 року після тривалої та важкої хвороби в Москві. Похований на П'ятницькому цвинтарі Москви.

Звання генерал-майор інженерно-танкової служби (9.07.1945)

Нагороди два ордени Леніна (20.10.1943, 5.08.1944) орден Вітчизняної війни І ст. (9.07.1945) два ордени Трудового Червоного Прапора (23.03.1935, 1947) орден «Знак Пошани» (14.07.1937) медаль «За оборону Сталінграда» (1942) медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» (1945) медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» (1945)

Примітки

Джерела Задорожный К.А. газета «Вечерняя Москва», 4.02.1964 Горбачев А. Н. 10000 генералов страны: Краткий биобиблиографический справочник.5 изд. М., Infogans, 2017.