Битва за Дрогобич 1919 року — бойові дії в Дрогобицькому повіті, що відбувалися 16–20 травня 1919 року в межах Травневої офензиви Війська Польського. Унаслідок боїв польські війська встановили повний контроль над Дрогобичем.

Сталого українського датування Битви за Дрогобич у науковій літературі поки немає. Поляки ж датують Битву за Дрогобич періодом з 18 по 28 травня 1919 року, включаючи до неї бої від початку польського наступу в районі Дублян до захоплення південного берега Дністра.

Передумови

Питання нафтового басейну під час місії генерала Жозефа Бартелемі та польсько-українських переговорів Спроби врегулювати польсько-український конфлікт силами Антанти розпочалися ще в січні 1919 року. Тоді Рада країн Антанти направила до регіону спеціальну місію на чолі з генералом Жозефом Бартелемі для переговорів із представниками ЗУНР та Польської Республіки.

Умови пропонованого перемир’я мали забезпечити мир до завершення Паризької мирної конференції, на якій остаточно мало бути вирішено питання Східної Галичини. На період мирної конференції сторони мали відійти на демаркаційну лінію, яка фактично передавала під контроль польських військ увесь Львів, Самбір, Дрогобич та Борислав.

Переговори завершилися невдачею. 1 березня 1919 року ЗУНР офіційно вийшла з усіх домовленостей про припинення вогню.

Поразка під Самбором З початком Травневого наступу Військо Польське стрімко просувалося в район Самбора — і вже 15 травня наблизилося до самого міста, вступивши в бої за село Воютичі. Там Галицька армія зуміла завдати значних втрат польським силам, навіть придушивши ворожу артилерію. Проте водночас рушила оборона на хирівському напрямку, а частини групи «Глибока», що тримали оборону на річці Стривігор, розпочали неорганізований відступ у напрямку Турки. Це оголило фланг оборони міста, що дало можливість польським силам розпочати штурм із трьох напрямків, трикратно переважаючи оборонців Самбора в чисельності.

Надвечір 16 травня українські війська залишили Самбір. Увесь хаос евакуації яскраво змальовано у творі Андрія Чайковського «Чорні рядки».

Відступ групи «Глибока» Група «Глибока», що тримала оборону на річці Стривігор, після важких боїв із поляками під Хировом вдалася до неорганізованого відступу. Згідно з планом українського командування, її курені мали згодом відійти до району Дрогобицько-Бориславського нафтового басейну, щоб організувати оборону цього регіону. Проте дезорганізовані підрозділи, втративши зв'язок із командуванням, вирушили на південь — у бік Турки, а звідти рушили в напрямку Закарпаття, яке контролювалося чехословацькою армією.

Чехословацьке керівництво, лояльно налаштоване до визвольної боротьби українців, мало намір допомогти українським частинам переправитися на підконтрольну ЗУНР територію, щоб вони могли повернутися на фронт. Проте французьке командування змусило Чехословаччину роззброїти вояків УГА, що й було виконано поблизу Мукачева.

Хід битви У рамках Травневого наступу Війська Польського, після поразки під Самбором і розвалу групи «Глибока», для оборони Дрогобицького повіту залишилося не більше 6-7 куренів. З огляду на це, 17 травня 1919 року головнокомандувач Михайло Омелянович-Павленко наказав негайно скерувати до Дрогобича вісім куренів і вісім батарей. Водночас тривало планування українського контрнаступу, який мав би зупинити польське просування в районі Дрогобича та Борислава.

18 травня українські війська отримали наказ перейти в контрнаступ, проте поляки випередили їх. Форсувавши вранці Дністер, вони прорвали фронт поблизу Дублян. Дізнавшись про це, Михайло Омелянович-Павленко, який того ж дня зі штабом прибув до Дрогобича, наказав відступити на рубіж річки Бистриця-Тисменицька. Там курені отамана Карла Гофмана та сотника Осипа Станіміра відчайдушно намагалися зупинити польське просування на лінії Городниця — Дубляни — Ступниця, проте поляки з боями відтіснили українські частини до Дрогобича, де останні завдяки прикриттю бронепоїзда «Люся» все ж зуміли організувати хитку оборону.

Паралельно в цей же період уряд ЗУНР звернувся по військову допомогу до Чехо-Словацької Республіки, щоб прикрити фронт у районі Борислава, де наступала Армія Галлера. Чехо-Словаччина, хоч і була одним із небагатьох покупців бориславської нафти, так і не наважилася на такий крок.

Станом на 18 травня 1919 року оборонці Дрогобича опинилися у вкрай скрутному становищі: польський наступ у бік Борислава загрожував перерізанням останньої доступної українським частинам залізничної гілки Дрогобич — Стрий, а взяття поляками Миколаєва та Розділу того ж дня утворило «рукав», що загрожувало оточенням усього українського з’єднання. Підсумку, українське командування прийняло рішення здати Дрогобицько-Бориславський басейн, тож протягом дня оборонці Дрогобича отримали наказ відійти на схід.

Евакуація українських частин з міста проводилася залізницею у товарних потягах, а вивезення провізії та архівів здійснювалося двома вантажівками. Основні українські сили покинули Дрогобич у ніч з 18 на 19 травня, проте зранку 19 травня до міста ще продовжували прибувати евакуаційні потяги, які забирали залишки військ.

Паралельно з початком евакуації активізувалося польське підпілля в Дрогобичі та Бориславі. Окрім саботажу на залізниці, які вчиняли місцеві польські залізничники, мала місце й неорганізована збройна боротьба. Так, 18 травня група польських робітників Державного заводу мінеральних олив відкрила вогонь по українських військових, які перебували біля головного вокзалу Дрогобича. Інша група підірвала колію на відрізку Борислав — Дрогобич, а пізніше один із підпільників здійснив замах на хорунжого Михайла Мінчака, кинувши в нього ручну гранату.

Вже 19 травня польські війська захопили Борислав, Трускавець, Стебник і Східницю, а сам Дрогобич, за різними джерелами, впав вранці або 19, або 20 травня 1919 року.

Сам відступ із нафтового басейну відбувався доволі цивілізовано. До прикладу, з Борислава українські війська вийшли спокійно, без бою, уникаючи мародерства та руйнування міста. Це було зумовлено як пильним наглядом міжнародної спільноти, так і чіткою позицією українського командування. Зокрема, для всіх українських частин діяв наказ Начальної команди, який забороняв будь-яким чином завдавати шкоди нафтовій інфраструктурі та промисловості міст. Це пояснювалося тим, що більшість активів належала іноземним інвесторам, а уряд ЗУНР, попри провал численних спроб мирного врегулювання конфлікту, не бажав псувати стосунки з країнами Антанти, які виступали посередниками в цих переговорах.

Також під час відступу українські війська покидали важке озброєння. Так, до прикладу, бронепоїзд «Люся» не вдалося вивезти з Дрогобича, тож за наказом чотара Швеця з нього зняли кулемети, а гармату підірвали. Сам поїзд розігнали до максимальної швидкості та пустили від головного вокзалу в бік Борислава, де була пошкоджена колія.

Наслідки Галерея

Примітки