Військова справа в середньовічній Польщі охоплює способи ведення війни та організацію збройних сил на польських землях у період Середньовіччя, починаючи з часу формування державності в другій половині X століття.

Періодизація Еволюція військової справи в середньовічній Польщі була повільною і тісно пов'язана з соціальними змінами. Військову історію Польщі поділяють на чотири основні періоди.

до 1138 року – формування Польської держави та правління першої династії П'ястів (до смерті Болеслава Кривоустого)J. Wyrozumski, s. 71-141.;

1138–1320 роки – період роздробленості ПольщіT. Korzon, s. 62-114.;

1320–1454 роки – пізнє середньовіччя, від військових реформ Казимира Великого до Тринадцятилітньої війниT. Nowak, J. Wimmer, s. 233.;

1454–1514 роки – занепад, від Тринадцятилітньої війни до Оршанської битви 1514 року.

Труднощі у встановленні часових меж цієї епохи тісно переплітаються з труднощами у визначенні території сучасної Польщі, особливо в найдавніший період її історії та в період феодальної роздробленості, що тривав значний час у польському Середньовіччі[прим. 1].

Початок польського Середньовіччя не викликає сумнівів — це час початку правління Мешка І. Першими задокументованими збройними зіткненнями цього періоду були його битви з Віхманом і Вєльцами, а також битва під Цединею у 972 році. Значно складніше визначити остаточний поворотний момент, що знаменував би завершення середньовічної доби, оскільки жодна з традиційних для всесвітньої історії дат (падіння Константинополя в 1453 році, відкриття Америки Христофором Колумбом у 1492 році, початок Реформації в 1517 році) не має прямого відповідника в польському історичному контексті.

Більшість медієвістів погоджується, що завершення Середньовіччя та початок епохи Відродження в Польщі слід шукати за часів династії Ягеллонів, радше в її пізній, ніж у ранній фазі, ймовірно — за часів правління Сигізмунда І Старого. Ситуація ускладнюється ще більше, коли йдеться про визначення дати останньої битви, яка символічно завершила цю епоху.

У військовій історії Західної Європи кінець Середньовіччя чітко асоціюється з завершенням панування лицарства, його військової етики й способу ведення бою. Проте в Польщі, як і в низці інших європейських країн, шляхетське ополчення — так зване pospolite ruszenie — скликалося на війну аж до саксонських часів.

Тому традиційний хронологічний критерій завершення Середньовіччя на підставі занепаду лицарського устрою є малопридатним для польських реалій. Більш логічною видається прив'язка до моменту, коли важка списова кавалерія у повному бронюванні була витіснена новими військовими формуваннями, відомими як національні війська, з гусарами на чолі. На відомій картині «Битва під Оршею» з колекції Національного музею у Варшаві зображено одночасну участь у бою як легких гусарів, так і важкої лицарської кінноти. Битва під Оршею відбулася восени 1514 року. Натомість у битві під Обертином 1531 року на полі бою з польського боку діяла вже лише легка кавалерія. Можливо, саме ці дві дати — 1514 і 1531 роки — можна вважати межовими точками: як останню битву польського Середньовіччя (Орша), так і першу битву Нової епохи (Обертин).T. Nowak, J. Wimmer, s. 36.

Зброя

Основною зброєю середньовічного європейського лицаря був меч. Йому супроводжували спочатку метальні й колючі списи, пізніше — спис довгого тримання, а також широкий арсенал додаткової зброї, зокрема кинджали, ⁣ бойові сокири, булави, бойові палиці та піки. Польський меч у технічному сенсі не відрізнявся від аналогічної зброї, що використовувалася в Західній Європі: пряме, двосічне лезо довжиною від 75 до 130 см, перехресна гарда, руків’я на півтори руки; вага — від 1 до 1,8 кгT. Nowak, J. Wimmer, s. 149.. Лицарський спис, у польській термінології відомий як «дерево», мав довжину від 4,5 до 5,5 метрів, зазвичай чотиригранний наконечник та гирю або противагу біля руків’яT. Nowak, J. Wimmer, s. 37..

Оборонне озброєння складалося з декількох шарів захисту, які еволюціонували в часі: від простих гамбезонів і пластинчастих курток — до кольчуг із вбудованими пластинами (нагрудники, наплічники), що, зрештою, перетворилися на повноцінні латні обладунки. У найрозвиненішій формі, якої ці обладунки набули на межі XV–XVI століть, вони повністю покривали тіло лицаря, а часто і його бойового коня. У регіональному вимірі відзначалася різниця між заможними лицарями Малопольщі, Великопольщі та Сілезії й лицарями Мазовії, які, через збройні конфлікти з пруссами та литовцями, перейняли певні елементи їхнього стилю ведення бою й озброєння. Тамтешні коні також були меншими та легшими. Захист голови та шиї забезпечував шолом — у різних варіантах конструкціїT. Nowak, J. Wimmer, s. 38..

Важливу роль у середньовічному бою відігравали бойові коні. Спочатку в Польщі розводили невеликих, але витривалих коней, які відзначалися міцними ногами та широкою спиною. Вони добре долали далекі відстані, однак виявлялися непридатними для несення озброєного лицаря вагою понад 100 кг під час бойової атаки. На межі Х — XI століть у зв’язку з цим розпочалися поставки більших коней через Малоросію, які потім схрещували з місцевими породами.

Піхота в середньовічному польському війську мала дуже строкате озброєння. Вона діяла як у компактних формуваннях щитоносців, що прикривали кінноту, так і у вигляді мобільних загонів лучників, арбалетників та нерегулярних відділів, озброєних різноманітною зброєю для боротьби проти піхоти та кавалерії. До такої зброї належали молоти, коси (так звані глефи), бойові вила, ціпи, алебарди, ранкові зірки, барди тощо. Оборонне спорядження включало різні типи щитів — від простих легких баклер до важких щитів, а також стьобані куртки, гамбезони та бригандини. Характерним піхотним шоломом був капалін— сткапелюх» із широкими полями. У більш ранні періоди використовувалися конічні шоломи або так звані «голівки», що пізніше трансформувалися у салад.

Окремо слід згадати табірну піхоту — слуг і допоміжних воїнів, які використовувалися насамперед у польових роботах, захисті та захопленні таборів або замків. Вони зазвичай були слабо озброєні та не мали уніфікованої екіпіровкиT. Nowak, J. Wimmer, s. 35.

Зброя, що використовувалася для дистанційного бою, була надзвичайно різноманітною та здебільшого простою. Праща вже вийшла з ужитку, тоді як рекурсивний лук з’явився лише під час монгольських навал у XIII століттіT. Nowak, J. Wimmer, s. 100.[прим. 2]. До цього використовувався прямий лук, найчастіше виготовлений із тиса. Арбалет з’явився досить рано, ймовірно, потрапивши на польські землі під час війн Болеслава IIIT. Nowak, J. Wimmer, s. 154.. У найдавніші періоди також широко застосовувалися списи та метальні сокири

Не слід забувати й про важку (облогову) зброю, таку як різноманітні метальні машини — катапульти, онагри, требушети тощо, а з кінця XIV століття — бомбарди, гакові рушниці та, зрештою, гарматиW. Sarnecki, D. Nicolle, s. 36..

Разом із битвами на східному прикордонні до Польщі проникало дедалі більше елементів східного одягу та озброєння. Саме тому шабля легко та швидко поширилася, а у XVI столітті повністю витіснила меч. Хоча спершу — як "варварська" зброя — вона викликала опір серед знаті[прим. 3]. Ця зміна, найімовірніше, не набула б таких масштабів, якби не польсько-литовська унія, адже у Великому князівстві Литовському, особливо на території Малоукраїнського узбережжя, східні зразки зброї та обладунків були прийняті значно ранішеS. Kuczyński, s. 244..

Шолом зазнав найбільших змін упродовж Середньовіччя: від конічної форми — через чашоподібну (XI–XII століття) — до різноманітних форм забралів у пізніші століттяS. Kuczyński, s. 366.

Лицаря супроводжували зброєносці, серед яких найдосвідченіші воїни (зазвичай з бідної знаті) охороняли його в бою, прикриваючи з боків, допомагаючи та забезпечуючи необхідною зброєю. Інші зброєносці готували свіжих коней, списи та щити, а також супроводжували поранених. Усі вони були озброєні мечами або тесаками, а листоноші ще й списами та щитами, часто також луками або арбалетами.

Заможні польські лицарі принципово не відрізнялися від західноєвропейських — ані за рівнем озброєння, ані за типом обладунків, оскільки нововведення швидко впроваджувалися, і єдиним обмеженням залишався фінансовий стан.

Особливої уваги заслуговують спостереження західних хроністів — таких як Відукінд Корвайський [прим 4] та єпископ Тітмар Мерзебурзький [прим. 5], — які захоплено описували броньовані загони Мешка І та Болеслава Хороброго. Аналогічна слава супроводжувала польських лицарів і в пізніші епохи — наприклад, Завішу Чорного Сулімчика, який уславився хоробрістю та чорними латунними обладунками при численних європейських дворах.

Водночас слід визнати, що перед Грюнвальдською битвою 15 липня 1410 року більшість польських лицарів були значно гірше озброєні й захищені, ніж їхні західні колеги, через загальну бідність шляхти. Проте впродовж XV століття ситуація суттєво змінилася — завдяки збагаченню знаті [прим. 6] та воєнним трофеям, серед яких найбажанішими були саме обладунки та зброя переможеного ворога.

Невіддільним елементом військового оснащення був кінь. У Польщі коней розводили з давніх часів. Високопородних жеребців і кобил, придбаних за кордоном, ретельно доглядали та вводили до табунів задля поліпшення якості місцевих порідZ.Sawicka, s. 11.. Хоча точна чисельність табунів і бойових коней невідома, вона, без сумніву, була значною, враховуючи участь понад 40 000 коней у Грюнвальдській битві [прим. 7].Кількість коней змінювалася залежно від періоду, як і їхній розмір, вага та значення у веденні бою. Паралельно вдосконалювалися засоби наступальної та оборонної боротьби лицарівS. Kuczyński, s. 233.. .

Армії, що налічували від кількох до кількох десятків тисяч вояків, потребували значних обсягів озброєння.Прості види зброї — палиці, списи, сокири — виготовлялися на місцевому рівні, у сільських і міських кузнях. Виробництво більш складного озброєння потребувало майстерності спеціалізованих ремісників. Так, у 1350–1454 роках у Кракові працювали 33 зброярі, 36 лучників, 44 виробники зброї, 3 шоломники та 39 сідельників. Друге місце за кількістю зброярів посідав Львів, далі — інші міста, від Варшави до ТичинаT. Nowak, J. Wimmer, ss. 151-152..

Укріплення Укріплені міста в Польщі зводилися переважно на кордонах, ключових шляхах і в природно захищених місцях (пагорби, річкові вигини). Вони слугували центрами адміністративної та військової влади, а також опорними пунктами від вторгнень. Спочатку їх будували із землі, потім з дерева та землі (сітчастою або коробчастою конструкцією)T. Nowak, J. Wimmer, s. 39-40., і, зрештою, з каменю та цегли. Найбільше залишків цих мурованих замків збереглося на Краківсько-Ченстоховській височині, в Мазовії та Свентокшиському воєводстві.

У Польщі замки та укріплені поселення будувалися здавна, але найбільшого розквіту замкове будівництво досягло у XIII-XIV століттях. Цьому сприяли як монгольська навала, після якої міста відбудовувалися з міцними цегляними укріпленнями (наприклад, Краків), так і правління Казимира Великого, що принесло мир і економічне зростання[прим. 8]T. Nowak, J. Wimmer, s. 159..

У прикордонних районах, особливо на півночі, сході та в Сілезії, з'являлися оборонні маєтки – укріплені дворянські резиденції, іноді у формі донжонів. Згодом, через розвиток облогової артилерії, високі вежі замінили на напівкруглі, а пізніше (на межі XV-XVI століть) – земляні бастіониT .Nowak, J. Wimmer, s. 232.. Слід зауважити, що до XVII століття, коли постали Замостя та Кудак, неприступних фортець у Польщі не існувало.

Людські ресурси, тактика

Найдавніші часи