Зима невдоволення — це період з кінця вересня 1978 року до лютого 1979 року у Великій Британії, який характеризувався широкомасштабними страйками приватних, а пізніше й державних профспілок, які вимагали підвищення заробітної плати, що перевищувало ліміти, встановлені прем'єр-міністром Джеймсом Каллаганом та його урядом Лейбористської партії, всупереч опору Конгресу профспілок (TUC), для контролю інфляції. Деякі з цих виробничих конфліктів спричинили великі громадські незручності, які посилилася найхолоднішою зимою за 16 років, під час якої сильні шторми ізолювали багато віддалених районів країни.
Страйк робітників компанії «Форд» наприкінці 1978 року було врегульовано підвищенням заробітної плати на 17%, що значно перевищувало 5-відсоткову межу, до якої уряд обмежував своїх робітників, маючи намір подати приклад приватному сектору, після того, як на щорічній конференції Лейбористської партії переважною більшістю голосів було прийнято резолюцію із закликом до уряду не втручатися в ситуацію. Наприкінці року розпочався страйк автоперевізників, що супроводжувався сильним штормом, як і на початку 1979 року. Пізніше того ж місяця багато державних службовців також наслідували цей приклад. Ці дії включали неофіційний страйк могильників, які працюють у Ліверпулі і Темсайді, а також страйки збирачів сміття, які залишали невивезене сміття на вулицях і в громадських місцях, зокрема на лондонській площі Лестер-сквер. Крім того, допоміжні працівники Національної служби охорони здоров'я сформували пікети, щоб заблокувати входи до лікарень, в результаті чого багато лікарень були змушені приймати лише невідкладних пацієнтів.On This Day: 1979: Early election as Callaghan defeated, BBC. Retrieved 17 December 2007.
Заворушення мали глибші причини, ніж обурення обмеженнями на підвищення заробітної плати. Внутрішні розбіжності в лейбористській партії щодо її відданості соціалізму, що проявилися в суперечках про реформу трудового законодавства та макроекономічну стратегію в 1960-х і на початку 1970-х років, нацькували членів виборчих округів на партійний істеблішмент. Багато страйків було ініційовано на місцевому рівні, а національні профспілкові лідери здебільшого були не в змозі їх зупинити. Членство в профспілках, особливо в державному секторі, стало більш жіночим і менш білим, а зростання профспілок державного сектору не принесло їм співмірної частки влади в Конгресі профспілок.
Після того, як Каллаганповернувся з конференції на вищому рівні в тропіках в той час, коли страйк перевізників і погода серйозно підірвали економіку, змусивши тисячі людей звернутися за допомогою по безробіттю, його заперечення того, що в країні «наростає хаос», було перефразовано у відомому заголовку газети “Сан”: "Криза? Яка криза?". Визнання лідером консерваторів Маргарет Тетчер серйозності ситуації в партійному політичному ефірі через тиждень стало запорукою її перемоги на загальних виборах, що відбулися через чотири місяці після того, як уряду Каллагана було висловлено вотум недовіри. Прийшовши до влади, консерватори, які під керівництвом Тетчер почали критикувати профспілки як надто впливові, ухвалили закон, подібний до того, що був запропонований у лейбористській «Білій книзі» десять років тому, який забороняв багато практик, таких як вторинне пікетування, що посилювало наслідки страйків. Тетчер, а пізніше й інші консерватори, такі як Борис Джонсон, продовжували посилатися на «Зиму невдоволення» під час виборчих кампаній; минуло 18 років, перш ніж до влади прийшов інший лейбористський уряд. Наприкінці 2010-х років, після чергових поразок лейбористів, деякі британські ліві стверджували, що наратив про «Зиму невдоволення» є неточним і що політика наступних десятиліть була набагато більш шкідливою для Британії.
Термін «Зима невдоволення» взято з першого рядка п'єси Вільяма Шекспіра «Річард ІІІ»:28 Його авторство приписують Ларрі Ламбу, тодішньому редактору газети «The Sun», у редакційній статті від 3 травня 1979 р. Однак раніше його використав лорд Ліпсі у записці на Даунінг-стріт 1978 р., і йому приписують кілька некрологів.
Передісторія Зима невдоволення була викликана поєднанням різних соціальних, економічних і політичних чинників, які розвивалися протягом більше десяти років.
Розбіжності в Лейбористській партії щодо макроекономічної стратегії Під впливом Ентоні Кросленда, члена більш поміркованого гайцкеллістського крила Лейбористської партії у 1950-х роках, партійний істеблішмент став дотримуватися більш поміркованого курсу дій, ніж у попередні роки перед Другою світовою війною. У своїй книзі «Майбутнє соціалізму» Кросланд стверджував, що уряд здійснює достатній контроль над приватною промисловістю, тому немає необхідності в її націоналізації, до якої давно закликала партія, і що кінцевих цілей соціалізму можна легко досягти, забезпечивши довгострокову економічну стабільність і розбудовуючи державу загального добробуту. Його «ревізіоністські» погляди стали точкою зору лейбористів на післявоєнний консенсус, в якому і вони, і Консервативна партія в принципі погодилися з сильною державною роллю в економіці, сильними профспілками та державою загального добробуту як основою процвітання Британії.
У 1970-х роках, після сплеску радикальної лівої політики наприкінці 1960-х, ця точка зору була піддана сумніву в книзі іншого лейбориста Стюарта Голланда «Соціалістичний виклик» (The Socialist Challenge). Він стверджував, що всупереч твердженням Кросленда, уряд не може здійснювати значний контроль над найбільшими британськими компаніями, які, ймовірно, продовжуватимуть консолідуватися в олігополію, яка до 1980-х років може підняти ціни настільки високо, що уряди, які дотримуються принципів кейнсіанської економіки, не зможуть забезпечити своїм громадянам можливість повної зайнятості, яку вони мали після війни, і використовувати трансфертне ціноутворення для уникнення сплати британських податків. Голланд закликав повернутися до націоналізації, стверджуючи, що отримання контролю над 25 найбільшими компаніями призведе до створення ринку з більшою конкуренцією та меншою інфляцією.
Ідеї Голланда лягли в основу Альтернативної економічної стратегії (АЕС), яку просував Тоні Бенн, тодішній міністр промисловості в лейбористських урядах Гарольда Вільсона та Джеймса Каллагана, коли вони розглядали відповіді на кризу фунта стерлінгів 1976 року. AES закликала Британію зайняти протекціоністську позицію в міжнародній торгівлі, в тому числі скасувати своє нещодавнє рішення про вступ до Європейського спільного ринку, і запровадити політику нульового доходу для боротьби з інфляцією. Бенн вважав, що такий підхід більше відповідає традиційній політиці лейбористів і матиме найсильніших прихильників у профспілках, які енергійно підтримуватимуть уряд всупереч опозиції з боку фінансового сектору та «командних висот» промисловості. Зрештою, він був відкинутий на користь соціального контракту та значного скорочення державних витрат як умови кредиту Міжнародного валютного фонду, який підтримав фунт після кризи фунта стерлінгів.
Ліве крило Лейбористської партії, критикуючи ревізіоністський підхід і Суспільний договір, також не було одностайним у підтримці АЕС. Багато хто вважав, що вона не пішла достатньо далеко або уникала питання націоналізації. Феміністки, зокрема, критикували його за те, що він зосереджувався на традиційно чоловічих робочих місцях на виробництві та ігнорував ширші проблеми, з якими стикається дедалі більша кількість жінок у складі робочої сили, віддаючи перевагу зосередженню на ширших соціальних питаннях, а не лише на умовах праці та заробітній платі - традиційних сферах, у яких профспілки вели переговори з роботодавцями.
Реформи трудового законодавства 1960-70-х років У 1968 році уряд Вільсона призначив Комісію Донована для перегляду британського трудового законодавства з метою зменшення кількості днів, втрачених через страйки щороку; багато британців вважали, що профспілки були надто потужними, незважаючи на економічне зростання країни після війни. Значна частина проблеми полягала в паралельній системі «офіційних» підписаних угод між профспілками і роботодавцями та «неофіційних», часто неписаних угод на місцевому рівні, між профспілковими комітетами і менеджерами, які на практиці часто мали перевагу над офіційними. Уряд відреагував на це документом «Замість розбрату» (In Place of Strife), підготовленим Державним секретарем з питань зайнятості Барбарою Касл, який рекомендував обмежити право профспілок на проведення страйків, зокрема, вимагати проведення страйків після голосування членів профспілки та штрафувати профспілки за проведення неофіційних страйків.
Конгрес профспілок (TUC) рішуче виступив проти прийняття рекомендацій Касла, а Каллаган, тодішній міністр внутрішніх справ, очолив бунт в уряді, який призвів до відмови від них. Каллаган не вірив, що це буде ефективно для припинення неофіційних страйків, що пропозиції не можуть бути прийняті, і що ці зусилля створять непотрібну напруженість між урядом і профспілками, які є ключовими для його політичної сили., cited at
Після перемоги консерваторів на виборах наступного року вони прийняли власне законодавство для вирішення цієї проблеми. Закон про промислові відносини 1971 року, частково змодельований на основі американського закону Тафта–Гартлі, був прийнятий всупереч рішучій опозиції профспілок, містив багато з тих самих положень, що й «Замість страйку», і чітко визначав, що офіційні колективні договори матимуть силу закону, якщо в них не буде застережень про протилежне. Він також створив Національний суд з питань трудових відносин для розгляду спорів і вніс профспілки до центрального реєстру для забезпечення дотримання їхніх правил.
Новий прем'єр-міністр Едвард Гіт сподівався, що новий закон вирішить не лише проблему страйків, але й стрімкої інфляції, яка вразила британську економіку (разом з іншими індустріальними капіталістичними економіками) в той час, усунувши потребу в окремій політиці доходів, шляхом стримуючого впливу на підвищення заробітної плати, якого вимагали профспілки. Постійний опір профспілок Закону про трудові відносини призвів до того, що Палата лордів винесла рішення на їхню користь щодо демонстрацій і широких неофіційних страйків після ув'язнення Пентонвільської п'ятірки за продовження пікетування лондонського контейнерного депо всупереч рішенню суду, що підірвало законодавство. Вперше за майже півстоліття шахтарі офіційно оголосили страйк у 1972 році; через два місяці страйк було врегульовано, і шахтарі отримали 21-відсоткову надбавку до зарплати, що становить менше половини того, чого вони вимагали спочатку.
Гіт звернувся до політики доходів; інфляція продовжувала погіршуватися. Від політики доходів відмовилися у 1973 році, коли тогорічне нафтове ембарго призвело до того, що ціни на нафту за кілька місяців зросли майже вдвічі. Щоб задовольнити попит на тепло взимку, уряд був змушений повернутися до використання вугілля, надавши Національній профспілці гірників більше важелів впливу. У листопаді того ж року уряд оголосив надзвичайний стан, а на початку 1974 року обмежив всі другорядні підприємства трьома днями електроенергії щотижня для економії електроенергії. Шахтарі, які бачили, як їхнє зростання за два роки до цього перетворилося на скорочення заробітної плати в реальному вираженні через інфляцію, яку уряд не зміг взяти під контроль, переважною більшістю голосів проголосували за страйк наприкінці січня.
Через два тижні уряд відреагував, призначивши вибори під гаслом «Хто керує Британією?». Наприкінці місяця консерватори вже не мали влади; лейбористи і Вільсон повернулися, але без більшості. Вони змогли ухвалити Закон про охорону здоров'я, безпеку на роботі тощо. Акт 1974 року, який скасував Закон про промислові відносини уряду Гіта.