Джон Де́відсон (; 11 квітня 1857 — 23 березня 1909) - шотландський поет, драматург і романіст, найбільше відомий своїми баладами. Він також займався перекладами з французької мови. У 1909 році фінансові труднощі, а також проблеми з фізичним та психічним здоров'ям призвели до його самогубства.

Життя та твори

Шотландія Він народився в Баррхеді, Східний Ренфрушир, у родині Олександра Девідсона, священика Євангельського союзу, та Гелен , уродженої Крокет з Елгіна. Його родина переїхала до Грінока в 1862 році, де він здобув освіту в Академії Хайлендерс і на 13-му році життя вступив до хімічної лабораторії рафінувального заводу Вокера Шугархаус, повернувшись через рік до школи учнем-вчителем. Девідсон також недовго працював в Офісі громадських аналітиків, з 1870 по 1871 рік. На цій роботі він розвинув інтерес до науки, що стало важливою рисою його поезії. У 1872 році він повернувся на чотири роки до Академії Хайлендерс як учень-вчитель, а після року навчання в Единбурзькому університеті (1876–77) отримав у 1877 році свою першу академічну роботу в Благодійному закладі Олександра в Глазго. Протягом наступних шести років він обіймав посади в таких навчальних закладах. : Пертська академія (1878–81), Академія Кельвінсайд, Глазго (1881–82) та Благодійна організація Хатчінсона, Пейслі (1883–84). Він урізноманітнив свою кар'єру, пропрацювавши рік клерком у фірмі ниток у Глазго (1884–85), а згодом викладав в Академії Моррісона, Кріфф (1885–88) та в приватній школі в Гріноку (1888–89).

Лондон Захопившись літературою, він у 1889 році поїхав до Лондона, де часто відвідував " Старий чеширський сир " і приєднався до " Клубу римувальників ". Першим опублікованим твором Девідсона був «Брюс», хронікальна п'єса в єлизаветинській манері, яка вийшла у видавництві у Глазго в 1886 році. Чотири інші п'єси, «Сміт, трагічний фарс» (1888), «Неісторична пастораль» (1889), «Аромантичний фарс» (1889) та блискуча пантоміміка «Скарамуш на Наксосі» (1889), також були опубліковані, поки він перебував у Шотландії.

Окрім того, що він писав для «The Speaker», «Glasgow Herald» та інших газет, він створив кілька романів та оповідань, найкращим з яких був «Первервід» (1890). Але ці прозові твори були написані заради заробітку.

Вірші

Справжнім засобом мистецтва Девідсона були вірші. «У музичному залі та інші вірші» (1891) натякали на те, що й «Еклоги Фліт-стріт» (1893), а саме на те, що Девідсон мав справжній та самобутній поетичний дар. Англійський романіст кінця ХІХ століття Джордж Гіссінг прочитав обидва ці томи за один день у 1893 році в бібліотеці Британського музею. Єйтс мав похвальні слова про «У музичному залі». Він назвав її «прикладом нового письменника, який шукає „нову тему, нові емоції“». Єйтс писав про свою емоційну суперечку з Девідсоном в «Автобіографіях» (1955). Друга збірка закріпила його репутацію серед небагатьох вимогливих. Його ранні п'єси були перевидані в одному томі в 1894 році, і відтоді він все більше звертав свою увагу на вірші. Збірник енергійних «Балад і пісень» (1894), його найпопулярніший твір, копію якого Девідсон надіслав Джорджу Гіссінгу, який написав, що він «змусив його задуматися», був продовжений другою серією «Еклог Фліт-стріт» (1896), а також «Новими баладами» (1897) та «Останньою баладою» (1899).

Драматичні твори На деякий час він відмовився від лірики на користь драматургії, написавши кілька оригінальних п'єс.

«Заповіти» Нарешті Девідсон взявся за серію «Заповітів», в яких він дав чітке вираження своїй філософії. Ці томи називалися «Заповіт вівісектора» (1901), «Заповіт забороненої людини» (1901), «Заповіт будівничого імперії» (1902) і «Заповіт Джона Девідсона» (1908). Хоча він відмовлявся від звання філософа, він виклав оригінальну філософію, яка була водночас матеріалістичною і аристократичною. Космічний процес, інтерпретований як еволюція, був для нього плідним джерелом натхнення.

Його пізніші вірші, які часто є радше вишуканою риторикою, ніж поезією, висловлюють переконання, яке підсумовується в останніх словах, написаних ним: «Людина — це усвідомлений всесвіт; найпростіша людина повинна вважати себе надто великою, щоб називатися якимось іменем». Звідси випливало, що кожна людина повинна бути собою в міру своїх сил, а найсильніший повинен правити. Девідсон сповідував відмову від усіх існуючих філософій, включно з філософією Ніцше, як неадекватну, але вплив Ніцше простежується в його аргументації. Поет планував втілити своє революційне кредо у трилогії під назвою «Бог і Мамона». Однак було написано лише дві п'єси: «Тріумф Мамони» (1907) та «Мамон і його послання» (1908).

Родина У 1885 році Девідсон одружився з Маргарет, дочкою Джона Макартура з Перта. Вона пережила його з двома синами, Александром (1887 р.н.) і Мензісом (1889 р.н.).

Інші твори

Девідсон був плідним письменником. Окрім згаданих творів, він написав багато інших праць, серед яких «Чудова місія графа Лаванди» (1895), роман, що містить еротику з елементами бичування, а також передмову до «Сонетів Шекспіра» (видання Ренесансу, 1908), яка, як і його різноманітні передмови та есе, демонструє його як тонкого літературного критика.

Переклади Він переклав «Перські листи» Монтеск'є (1892), «За Куронну» Франсуа Коппе (1896) та «Руї Блас» Віктора Гюго (1904), перший з яких був поставлений під назвою «За корону» в Ліцейському театрі в 1896 році, а другий — під назвою «Королівський роман» в Імператорському театрі.

Портрети

Портрет Девідсона намалювали Волтер Сікерт і Роберт Брайден. Карикатура Макса Бірбома з'явилася в журналі «The Chapbook» (1907), а Вільям Ротенштейн намалював його портрет для журналу «The Yellow Book». У своїй книзі « Men and Memories» (1931) Ротенштейн сказав, що коли Макс Бірбом дивився на свої фотографії Девідсона, він похвалив його за «тонке поводження з перукою». Ротенштейн писав, що не помітив, що той її носить.

Френк Гарріс, член Клубу римувальників, описав його у 1889 році так:«…трохи нижче середнього зросту, але міцної статури, з квадратними плечима і напрочуд гарним обличчям і головою; риси обличчя були майже класично правильні, очі темно-карі і великі, чоло високе, волосся і вуса чорні. Його манери були абсолютно відвертими і природними; він зустрічав усіх однаково незворушно, доброзичливо і по-людськи; я ніколи не бачив у ньому ані сліду снобізму чи нечемності. Можливо, це велика людина, сказав я собі, безумовно, людина геніальна, бо сама лише простота манер є в Англії майже доказом надзвичайної обдарованості».

Утоплення

У 1906 році йому було призначено пенсію за цивільним списком у розмірі 100 фунтів стерлінгів на рік, і Джордж Бернард Шоу робив усе можливе, щоб допомогти йому фінансово, але бідність, слабке здоров'я і занепад сил, посилений початком раку, викликали глибоку безнадію і клінічну депресію. Наприкінці 1908 року Девідсон виїхав з Лондона і оселився в Пензансі. 23 березня 1909 року він зник зі свого будинку за обставин, які не залишали сумнівів у тому, що він утопився. Серед його паперів був знайдений рукопис нового твору «Вірші з Фліт-стріт» з листом, що містив слова: «Це буде моя остання книга». Його тіло, яке було виявлене рибалками в затоці Маунтс Бей 18 вересня, було поховане в морі, згідно з його заповітом. У своєму заповіті він побажав, щоб не було написано жодної біографії, не було опубліковано жодного з його неопублікованих творів, і щоб «жодне слово, окрім написаного мною, не з'явилося в жодній моїй книзі, доки діятиме авторське право».

Припущення, що він покінчив життя самогубством, узгоджується з тим, що відомо про його темперамент та його ідеї. У «Заповіті Джона Девідсона», опублікованому за рік до його смерті, він передбачає таку долю:«Ніхто не повинен пережити його владу… Хто вбиває,

Сам підкорює переможця царів;

Хто забирає його життя, той не помре;

Мій час настав».

Вплив на інших поетів Поезія Девідсона мала ключовий ранній вплив на важливих поетів-модерністів, зокрема на його співвітчизника Г'ю Макдіарміда та Воллеса Стівенса. Т. С. Еліот особливо любив вірш «Тридцять шилінгів на тиждень» (У баладах та піснях (1894)). Вірш Девідсона «На острові собак», наприклад, є чітким інтертекстом пізніших віршів, таких як " Бездільна земля " Еліота та " Ідея порядку в Кі-Весті « Стівенса.

Цитати

„This is an age of Bovril“

Твори

Північна стіна (1885) Diabolus Amans (1885), віршована драма Брюс (1886) драма у п'яти актах Сміт (1888) трагедія П'єси (1889) Неісторична пастораль, романтичний фарс Скарамуш на Наксосі Perfervid: Кар'єра Нініана Джеймісона (1890) з 23 оригінальними ілюстраціями Гаррі Фернісса, Ward & Downey, Ltd., Лондон. „Великі люди та письменник-практик“ (1891). Ілюстрації Е. Дж. Елліса. Ward & Downey, Ltd., Лондон. У музичному залі та інші вірші (1891) Ward & Downey, Ltd., Лондон. „Вдівство Лори Рутвен“ (з Сі Джей Віллсом), (1892) Еклоги з Фліт-стріт (1893)] Лицар травневого дерева (1903) Речення та абзаци (1893) Балади та пісні (1894) Видавництво John Lane, Лондон Баптистське озеро (1894) Ward & Downey, Ltd., Лондон. Випадковий маршрут (1894) Повна та правдива розповідь про дивовижну місію графа Лавандера (1895) День Святого Георгія (1895) Еклоги з Фліт-стріт (Друга серія) (1896) Міс Армстронг та інші обставини (1896) Паломництво сильної душі та інші оповідання (1896) Нові балади (1897) „Ґодфріда“, п'єса (1898) Остання балада (1899) „Я — людина“, трагікомедія (1901) Заповіт забороненої людини (1901) Заповіт вівісектора (1901) Заповіт будівника імперії (1902) Розарій (1903) Грант Річардс, Лондон Лицар травневого дерева: Комедія в чотирьох актах (1903) Заповіт прем'єр-міністра (1904) Балада про черницю (1905) „Театрократ: трагічна п'єса про церкву та державу“ (1905) Святкові та інші вірші, з приміткою про поезію (1906) Тріумф Мамони (1907) Е. Г. Річардс, Лондон Мамон та його послання (1908) Заповіт Джона Девідсона (1908) Фліт-стріт та інші вірші (1909) Автор „Жовтої книги“

Його переклади:

Montesquieu's Lettres Persanes, (Persian Letters) (1892) François Coppée's Pour la couronne, (For the Crown) (1896) Victor Hugo's Ruy Blas, (A Queen's Romance) (1904)

Примітки

Посилання

John Davidson profile at Internet Accuracy Project Text of Scaramouch in Naxos at La Commedia dell'arte Works by or about John Davidson at the Internet Archive Works by John Davidson at LibriVox (public domain audiobooks) Interview with John Davidson in March 1895 edition of The Bookman (New York)

Подальше читання

John Davidson, First of the Moderns; A Literary Biography (1995) by John Sloan Karl E. Beckson, London in the 1890s: A Cultural History (1992) Princeton University Library, John Davidson Collection, 1879—1945 (bulk 1890—1909)