Каноні́чне пра́во (від — правило, норма) — релігійно-правова система, що регулює суспільні відносини всередині громади, яка сповідує християнство. Назва цієї правової системи походить від грецького терміна «канон», який спочатку означав усяке знаряддя для проведення прямих ліній або для рівняння площин, але згодом його зміст змінився і ним почали називати правила християнської віри і життя. У вузькому — юридичному значенні — цей термін почали вживати для позначення правил поведінки (норм), прийнятих церквою для впорядкування суспільних відносин усередині християнської громади.
Характерні особливості канонічного права
нерозривний зв'язок з релігією — християнством: християнство виникло в другій половині I ст. в Палестині, у IV ст. воно стає державною релігією Римської імперії; до XII ст. термін «канонічне право» практично не застосовувався, бо не існувало окремої системи норм права, що регулюють питання віри, культу, а норми права й норми релігії були тісно переплетені; у християнстві завжди була присутня ідея про богоугодний характер права, тому порушення норм права розглядались як гріх; систематизований характер канонічного права — під час так званої Папської революції розпочалося вирізнення церковних законів в окрему релігійну систему норм та їх систематизація; канонічне право в Європі розвивалося в умовах становлення особливого політико-правового статусу Римської церкви — у результаті Папської революції церква стала особливим політико-правовим утворенням у Європі; вплив римського права на процес розвитку системи канонічного права — римське право розглядалося як право ідеальне, як писане втілення розуму, принципами якого повинні були керуватися всі, в тому числі і церква, тому канонічне право запозичало багато понять і норм римського права, особливо в питаннях власності, спадкування й договорів; наявність у канонічного права складної внутрішньої структури — на підґрунті юрисдикції церкви над певними класами осіб і категоріями справ виникли такі галузі канонічного права, як корпоративне, кримінальне, шлюбно-сімейне, процесуальне; створення двох систем канонічного права після розколу християнської церкви — західна церква визнає вищу владу Папи Римського, а значить і його актів; східна церква — православні — визнають насамперед джерела, що утворилися в період всесвітніх соборів; канонічне право ніколи не розглядалося як вічне і незмінне — канонічне право змінювалося відповідно до потреб часу і цим воно відрізняється від, наприклад, системи мусульманського права, яка була настільки прив'язана до авторитету Корану, що місця для законотворчості просто не залишалося; у канонічному праві авторитет Біблії також ніколи не заперечувався, але водночас визнавалося, що церква може приймати й абсолютно нові норми права, якщо вони не суперечать загальним принципам віри.
Предмет канонічного права
Предмет канонічного права (як гілки права) — це суспільні відносини в сфері життєдіяльності церкви, а також в сфері взаємодії віруючих з церквою, між собою і з зовнішнім світом.
Виділяють внутрішнє і зовнішнє церковне (канонічне) право. Внутрішнє право регулює саме життєдіяльність церкви, першоджерелом цього права виступає Святе Письмо. Зовнішнє церковне право — це сукупність правових норм, які регулюють взаємовідносини церкви і держави, а також церкви та інших суспільних утворень. Основу зовнішнього церковного права значною мірою складають норми «світського права», тобто норми права даної держави, але за вимоги, що ці норми не суперечать догматам (основам) віри. В Україні — це Конституція України, Закони України «Про громадські об'єднання», «Про свободу совісті та релігійні організації» та ін.
Суб'єкти канонічного права
Суб'єкти канонічного права — це особи, які можуть бути учасниками внутрішнього життя церкви або зовнішніх церковних відносин і організації осіб.
До таких суб'єктів відносяться: Бог — Верховний і Єдиний Суб'єкт, Творець, Суб'єкт суб'єктів; людська особистість; янголи; церква; держава; різноманітні людські організаційні об'єднання — сім'я, суспільні організації (релігійні та нерелігійні).
Принципи канонічного права
Канонічне право є особливою галуззю права, специфіка якої відображена в її предметі, методі, місці в системі галузей права. Тому принципи канонічного права також мають свої специфічні особливості.
Принципи канонічного права являють собою сукупність основоположних засад, повчальних істин, які можна розділити на три самостійні групи: Божественні принципи — це принципи, які показують нам відношення Бога до світу, ці принципи лежать в основі догматичного християнського вчення. До таких принципів відносяться: Бог є творцем усього життя земного; дії Бога всемогутні; дії Бога виправдані; Бог створив світ вільним, прирівнявши його в правах до Себе; Бог ставиться до світу з батьківською турботою і увагою; Бог ставиться зі справедливістю до створеного світу; Бог безмежно Милосердний і т. д. Загальнолюдські принципи канонічного права — це принципи, на яких базуються закони, що створюються церквою на основі тієї влади, яку вручив їй Бог. До таких принципів відносяться: верховенство волі, законів Єдиного в Трійці Бога як Творця; блаженний для людини характер волі Божої як Святої; свобода волі людини; спокута Богом вини людей; особливість церковно-правового примусу; незмінність догматів віри і основних правил церковного устрою; праведність суду Божого як справедливого і т. д. Церковні принципи — це ті принципи, якими керується церква у своєму зовнішньому праві. До таких принципів відносяться: невтручання у політичне життя держави; лояльність по відношенню до влади і співпраця з нею; участь у суспільному житті; здійснення релігійного повчання; захист чистоти православної віри; доступність; відкритість, гласність; віротерпимість тощо
Джерела канонічного права
Оскільки канонічне право — це релігійно-правова система, то його першоджерелом є божественна воля, що знаходить своє втілення в книгах Святого Письма — Біблії. Християнська церква визнає священними лише книги Нового Заповіту.
В епоху визнання християнства в Римській імперії діяло правило, щоб у кожній церковній області місцеві єпископи не рідше одного разу на рік збиралися на собор для обговорення загальних справ і вирішення питань, викликаних місцевим церковним життям і практикою. Постанови обласних (помісних) соборів, що вирішують проблеми і встановлюють правила поведінки для християнської громади, стали одним із джерел канонічного права. Спочатку вони мали регіональний характер, оскільки були обов'язкові тільки для церков тієї області, де собор був вищою церковною інстанцією. Але у зв'язку з тим, що підвалини церковного життя були однакові в різних провінціях, правила деяких обласних соборів стали застосовуватися і в інших церковних областях, ставши джерелами права для всієї церкви. Подібного значення набули, зокрема, рішення семи обласних соборів, що проходили в IV і V ст.: анкірський (314), неокасарійський (314), антіохійський (341), сардинський (344), гангрський (362—370), лаодикійський (343—381) і карфагенський (419).
Для прийняття рішень обов'язкових для всієї християнської церкви, збиратися надзвичайні собори, на які запрошувалися представники всіх патріархій. Вони дістали назву Всесвітніх соборів, а їхні рішення — Постанови Всесвітніх соборів стали найважливішими джерелами канонічного права. Загальне визнання одержали сім Всесвітніх соборів — Нікейський перший (325), Константинопольський перший (381), Ефеський (431), Халкідонський (451), Константинопольський другий (553), Константинопольський третій (680), Нікейський другий (787). Саме на цьому етапі становлення канонічного права вже виникли розбіжності між Східною і Західною церквами з приводу рішень Всесвітніх соборів, тому Східна і Західна церква не визнають окремих правил цих соборів.
Після розколу церков на Сході перестали скликати періодичні собори. Їхнє місце посів постійний собор (синод) при константинопольському патріархові. Поступово він став головним органом церковного законодавства, а його акти — Постанови синоду — стали невід'ємним джерелом канонічного права Східної церкви.
Одним із найважливіших джерел канонічного права на Заході були Папські декреталії (декрети). В V ст. ці акти мали не менше значення, ніж постанови соборів, і включалися в усі збірники канонічного права. Пізніше Папські декрети почали розглядатися вище соборних канонів. Папські декреталії стали основою для проведення кодифікації канонічного права, яку можна розділити на два періоди. На першому етапі вона мала несистематизований і децентралізований характер. З моменту виникнення християнства церква приймала безліч канонів церковних соборів і синодів, декретів і рішень окремих єпископів. Проте до XI ст. не було спроб систематизувати накопичений за тисячоліття звід канонічного права. Другий етап систематизації канонічного права розпочався з того, що вже у 90-х роках XI ст. Іван Шартрський уперше зробив спробу систематизувати й викласти усе право церкви. Рух із узагальнення законів церкви досяг кульмінації у 1140 р., коли Іоанном Граціаном була видана праця «Декрети», яка вплинула на подальший розвиток всього канонічного права Західної церкви. Граціана почали вважати творцем каноністики (тобто науки канонічного права). Необхідно зауважити, що ця праця була не тільки систематичною збіркою джерел церковного права, але водночас і коментарем до них. У своїй праці Граціан на основі схоластичного методу виявляв відмінності між суперечливими або не цілком зрозумілими положеннями і ставив питання, які вимагали свого вирішення як в теорії, так і на практиці. Праця «Декрети» була поділена на три частини: перша охоплювала 101 відмінність, 20 з яких були присвячені загальним питанням і джерелам, в інших йшлося про церковну організацію; друга частина підрозділялася на 36 справ, у яких Граціан виокремлював численні «питання», які стосувалися майнового, процесуального, орденського і шлюбно-сімейного права церкви, а також систему покаяння; третя частина була розділена на 5 «відмінностей» і трактувала церковні таїнства. Трактатом Граціана користувалися і на нього посилалися папи, церковні собори і церковні суди.
При папі Григорії IX у 1234 р. вийшло повне зібрання декреталій, що складалося приблизно з двох тисяч розділів, і у якому узагальнювалася та систематизувалася майже столітня праця. У 1298 році вийшла збірка декреталій, видана папою Боніфацієм VIII, а у 1317 р. — збірка декреталій папи Клементія V. З 1583 р. чотири вищезгадані компіляції отримали офіційну назву «Зводу канонічного права». Частиною зводу вважаються (хоча вони й не включені до нього офіційно) ще два тексти, складені незабаром після правління папи Іоанна XXII. Крім цих основних текстів класичного канонічного права, існують авторитетні тлумачення і коментарі, з яких найбільш важливими були твори Гугуччіо й Іоанна Германця.
Надалі систематизація канонічного права була продовжена в 1904 р., коли папа Пій X створив комісію для розробки нового Кодексу канонічного права. До 1914 р. робота була завершена, й у тому ж році папа Бенедикт XV видав новий Кодекс канонічного права, що набув чинності у 1918 р. З 1984 р. набув чинності новий Кодекс канонічного права.
Наукові трактати авторитетних богословів, офіційно визнані церквою, аналізували і давали тлумачення існуючих норм канонічного права. На Заході до таких належать праці Граціана, Гугуччіо, Іоанна Германця, на Сході — твори Олексія Арістіна, Іоанна Зонара і Федора Вальсамона.
Ще одним джерелом канонічного права є звичай. Церква не лише не заперечує звичаї як джерело права, а й у деяких випадках визнає їх дію в канонах Всесвітніх соборів. Однак для визнання звичаю від нього потрібно, по-перше, щоб він не суперечив духу як усієї церкви, так і природі того інституту, якого він стосується; по-друге, щоб його існування і дія могли бути доведені за більш-менш тривалий час.
Правовідносини в канонічному праві