Молдовський флуєр (, також , буквально — «без заглушки») — традиційний пастуший духовий інструмент, що належить до напівпоперечних відкритих флейт. Поширений у північних районах історичної Молдови та частково на півночі Трансільванії.
Інструмент являє собою циліндричну трубку з відкритими кінцями, та косим (напівпоперечним) амбушуром, без свисткового пристрою. Зазвичай виготовляється з дерева, іноді з металу, має шість ігрових отворів. Розрізняють малі (25—), середні (35—) і великі (понад , переважно близько ) флуєри; найуживаніші — малі та великі моделі. На відміну від більш поширених свисткових різновидів, молдовський флуєр вимагає самостійного формування повітряного струменя губами, спрямованого на край отвору. Це забезпечує широкий тембровий спектр, гнучкі динамічні можливості та високу виразність. Звук молдовського флуєра зазвичай описують як м'якший і тепліший, насичений обертонами, тоді як свисткові флуєри вирізняються яскравим і стійким, але менш гнучким тембром. Традиційна манера гри часто супроводжується гортанним фоновим звуком — архаїчним прийомом, що створює характерний резонуючий ефект.
Флуєр відігравав важливу роль у пастушій культурі: як музичний інструмент, як ритуальний атрибут і як засіб комунікації. Його звучання супроводжувало обряди, пов'язані з охороною стада, ініціацією, залицянням. Він використовувався як сигнальний інструмент, а також у танцях, святкових і поховальних дійствах. Репертуар охоплював широкий спектр функцій — від магічно-обрядових до розважальних — і відбивав основні сфери життя сільської громади.
Дослідження, транскрипції та звукозапис
Перші транскрипції традиційних буковинських мелодій на флуєрі, зібраних у зоні поширення молдовського флуєра, здійснив фольклорист у 1907—1909 роках.
У 1913 році в Марамуреші (північна Трансільванія) угорський композитор та фольклорист Бела Барток описав відкриті флуєри із зарізом та шістьма ігровими отворами. Він розрізняв два типи цих інструментів: трішку (, короткий флуєр довжиною 30—) і довгий флуєр (, у два і більше разів довший). Серед зафіксованих ним мелодій були пісня про «втрачені вівці», хоре лунга (, регіональний термін для дойни), а також танцювальні мелодії. Барток зробив як звукозаписи, так і нотні транскрипції.
У 1930-х роках етномузиколог Константин Бреїлою зафіксував використання флуєрів без свисткового пристрою під час польових досліджень у румунській Буковині.
Румунський органолог традиційних інструментів Тіберіу Александру присвятив молдовському флуєру окремий розділ у класичній монографії «Музичні інструменти румунського народу» (1956).
Монографія молдовського дослідника Василя Киселиці «Інструментальна музика північної Буковини. Репертуар для флуєра» (2002) заснована на матеріалах етнографічних експедицій 1982—1990 років. У ній розглянуто органологічні, жанрові, мелодійні та інші аспекти традиції гри на флуєрі серед румунського населення північної Буковини (нині Чернівецька область України). Видання містить значну кількість нотних транскрипцій.
2010 року музиколог Констанца Крістеску опублікувала каталог традиційних музичних записів, зроблених у другій половині XX століття в румунській Буковині, де подано зразки виконання на великих та малих відкритих флуєрах.
Монографія «Архаїчний музичний стиль регіону Редеуць» (2013), підготовлена дослідниками Флоріном Буческу та Віорелом Бирляну з Ясс, містить опис та транскрипції архаїчного шару музичної традиції Буковини, включаючи мелодії, що виконувались на молдовському флуєрі. Автори позначають цей стиль терміном (старовинний). До видання додається аудіодиск із польовими записами, зробленими авторами у 1960—1970-х роках.
У 2018 році етномузиколог Овідіу Папане опублікував дослідження «Напівпоперечні флуєри з Молдови» (2018), присвячену органологічним особливостям тилинки та молдовського флуєра.
Типологія та конструкція флуєрів Флуєр — автохтонний румунський духовий інструмент, представлений у 17 різновидах, що розрізняються за конструкцією: одиночні та здвоєні, поздовжні, поперечні та напівпоперечні, відкриті або зі свистковим пристроєм, з різним числом ігрових отворів або зовсім без них. Імовірно, назва походить від латинського дієслова — дути.
Як і народні пісні, традиційні музичні інструменти відрізняються від одного регіону країни до іншого, їхній розвиток відбувався в специфічних історико-культурних умовах. Так, флуєр зі свистковим пристроєм та шістьма ігровими отворами поширений на півдні Румунії — в Олтенії, Мунтенії, Добруджі та південній Молдові. Подовжений різновид з п'ятьма отворами в Олтенії називається кавалом (олтенський або румунський кавал). У невеликій частині Олтенії зустрічаються також народні поперечні флейти.
У Добруджі поширений відкритий флуєр із шістьма ігровими отворами на лицьовій стороні та додатковим отвором на тильній. Тут також використовується більший болгарський кавал — відкрита напівпоперечна флейта, що складається з трьох секцій і має сім ігрових отворів на передній стороні, один додатковий отвір на тильній стороні та чотири резонаторні отвори в нижній частині інструменту.
У північних регіонах Румунії — особливо на півночі історичного регіону Молдова та Буковині (включаючи її українську частину ) — поширені відкриті флуєри без свисткового пристрою. До них відноситься тилинка — найпростіша напівпоперечна флейта без ігрових отворів, довжиною близько , а також напівпоперечні флуєри з шістьма ігровими отворами. Тіберіу Александру класифікував такі флуєри як «молдовські».
Флуєр без свисткового пристрою вважається більш архаїчною формою порівняно з флуєром зі свистком. Деякі дослідники розглядають молдовський флуєр як перехідну форму між тилинкою та більш поширеними флуєрами зі свистковим пристроєм. Александру цитує народного майстра й виконавця з Буковини Міхая Лекетуша: «Справжній дід — це тилинка, батько — флуєр (без свистка), а дитина — трішка [тут — флуєр зі свистком]» ().
Молдовський флуєр: ареал та локальні назви Флуєр без свисткового пристрою та з шістьма ігровими отворами є характерним для північної частини історичної Молдови. Він поширений у жудецях Сучава, Бакеу, Ясси, серед румунського населення української Буковини, а також на прилеглих до румунської Буковини територіях Трансільванії — в районах Несеуд, Бистриця, Топліца, куди потрапив із зони Ватра-Дорней.
Ареал Буковини розглядається дослідниками як зона раннього формування румунської фольклорної традиції. Специфічні географічні та історичні умови регіону сприяли збереженню архаїчних форм народної культури, що відбилося й у музичній традиції. Важливу роль у цьому відіграло пастушество — одна з основних форм господарства волохів у передгірних районах. Тому саме в буковинському ареалі фіксуються рудименти й навіть цілі пласти найдавніших форм музичної творчості.
На півночі та північному заході румунської Буковини малий флуєр називають флуєраш (), а великий інструмент — флуєр маре (). Слово «флуєраш» уживається також у значенні «виконавець на флуєрі»Інші назви — флуєрар, флуєрич ().. У центральній Молдові малий інструмент може називатися трішкою, а великий — кавалом, за аналогією з олтенським кавалом. В області поширення молдовського флуєра відомий також флуєр зі свистковим пристроєм, який у північних районах теж називають трішкою.
Тіберіу Александру зазначав, що множинність назв для одного інструмента або, навпаки, уживання одного терміна для позначення різних інструментів є типовим явищем у румунській народній інструментальній традиції. Василе Киселиця на прикладі північної Буковини (Україна) також підкреслював варіативність народної термінології. Хоча найпоширенішим є загальний термін «флуєр», використовуються й спеціальні назви, що відбивають морфологічні відмінності. Так, подовжені флуєри (50—80 см і більше) називають «великими» або «довгими», інструменти довжиною 25—35 см без свистка — «малими», а інструменти зі свистковим пристроєм — «флуєрашами». Термін «кавал» у північнобуковинській традиції не вживається. Здвоєний флуєр у деяких місцях зветься «трішкою»Найбільш поширена назва — . і складається з двох дерев'яних трубок: одна має шість ігрових отворів, інша — без отворів.
Подібні відкриті народні флейти з шістьма ігровими отворами зустрічаються в карпатському регіоні у гуцулів: фрілка (довжиною 30—) і флояра (близько ). Ці паралелі відображають загальну структуру карпатської пастуської культури, що сформувалася в ході міжетнічних контактів, у тому числі у зв'язку з міграцією румунського (волоського) населення в XIII—XIV століттях. У середньовічних хроніках відзначається поширення пастуших поселень, організованих за «волоським правом» (), серед слов'янських народів Центральної Європи — в Галичині, Словаччині, польському Підгалі, Моравській Валахії. Назва пастушої флейти — флуєр — набула широкого поширення в різних формах та в інших народів Карпат: фурулія (), фуяра (у словаків), фуярка (регіон Підгале, Польща).
Конструкція Молдовські флуєри належать до напівпоперечних флейт без свисткового пристрою — трубок, відкритих з обох кінців. Кінець, у який дують, має конічне звуження (), що полегшує видобування звуку. Дерев'яні флуєри мають злегка конічну форму, металеві — циліндричну.
За розміром розрізняють малі (25—), середні (35—) і великі флуєри (50— і більше). Зберігся також екземпляр довжиною , що належав високому чабану.
Інструмент має шість ігрових отворів на лицьовій стороні, прорізаних по прямій лінії. На великих флуєрах отвори згруповані по три, на малих — розміщені рівномірно. Отвори частіше мають еліптичну форму (орієнтовані вздовж осі), рідше круглу. Відстань від нижнього краю трубки до першого отвору значно більша за інтервали між наступними, а шостий отвір міститься приблизно посередині інструмента. Розміри та пропорції отворів змінюються залежно від конкретного зразка, що пояснюється особливостями вимірювальних методів, які застосовують народні майстри.
Для виготовлення дерев'яних флуєрів використовують місцеві тверді породи: для довгих — клен, ліщину, рідше ясен; для малих та середніх — сливу, вишню, бузину. Від XX століття поширилися також металеві інструменти, виготовлені з латуні, міді або алюмінію. Дерев'яні флуєри звучать м'якше й тепліше, краще тримають лад при температурних перепадах, але є більш крихкими. Металеві відзначаються гучнішим і різкішим тембром.
Традиційна технологія виготовлення Усі типи молдовських флуєрів виготовляються як самими виконавцями, так і сільськими майстрами. Багато музикантів віддають перевагу власноручному виготовленню інструментів, добираючи їх за довжиною руки та налаштовуючи звучання відповідно до індивідуальних потреб. Конструкція інструменту відносно проста, а методи вимірювання здебільшого емпіричні — із застосуванням пальців, мотузки, трісок тощо. Унаслідок цього стрій флуєрів, як правило, нетемперований і варіює від одного зразка до іншого. Лише окремі майстри домагаються стандартизації звучання відповідно до камертона.