Іва́н Миха́йлович Подю́к (, ; , Кобаки, Косівський повіт, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина — , Сірак'юс, Нью-Йорк, США) — український військовик, лікар і громадський діяч. Учасник Першої світової війни та українських визвольних змагань, хорунжий Легіону українських січових стрільців (УСС), четар Української галицької армії (УГА), учасник оборони Києва від денікінців у серпні 1919 року. Через рік входив до складу Червоної галицької української армії (ЧУГА).

Після поразки українських визвольних змагань переїхав до Грацу, де закінчив місцевий університет (1926), здобув ступінь доктора медицини й нострифікував диплом у Львівському університеті (1928). Вів лікарську практику в Снятині, де користувався загальною пошаною; був особистим лікарем Василя Стефаника. Лідер Фронту національної єдності в Снятинському повіті в 1930-х роках. Меценат, активний член товариства «Просвіта».

Під час Другої світової війни тимчасово виконував обов'язки голови Снятинської повітової управи (1941), а згодом емігрував до США, де займався лікарською діяльністю і громадською працею в українській діаспорі. Нагороджений Воєнним Хрестом УНР (1964) і Бойовим Хрестом Українських Січових Стрільців (1965).

Життєпис

Походження Народився 31 травня 1896 року у селі Кобаки Косівського повіту в заможній гуцульській родині. Його дід Нестор понад 40 років обіймав посаду війта села. Батько Михайло був найстаршим з дітей війта. З ранніх років Іван вирізнявся як обдарований юнак. В червні 1914 року з відзнакою закінчив вісім класів гімназії у Вижниці. Під час Першої світової війни він втратив батьків, а двоє його братів загинули в боях з російськими військами на Східному фронті. Опісля війни його сестра Гафія сприяла тому, щоб він зміг виїхати до Австрії на навчання.

В українських збройних формаціях

В УСС У 1914 році вступив до Легіону українських січових стрільців, служив у сотні чотаря Івана Коссака. Він був одним із тих 30 юнаків, які доєднались до Легіону УСС з села Кобаки. Іван Подюк брав участь у боях в Карпатах проти російських військ. Відзначився в боях за Маківку. 2 листопада 1915 року поранений в груди під час битви під Семиківцями, після чого, потрапивши восени 1915 року в російський полон, проходив лікування вже там і був прооперований двічі; у неволі перебував до середини 1916 року, а згодом брав участь у боях за гору Лисоня.

В УГА та ЧУГА Після розпаду Австро-Угорської імперії зголосився до Української галицької армії. З січня по травень 1919 року навчався у Старшинській школі піхоти Української галицької армії в Коломиї. По закінченню школи вступив до Похідного станиславівського куреня, отримав звання хорунжого. Брав участь у бойових діях на більшовицькому та денікінському фронтах як командир 1-ї чети 2-ї сотні (командир — поручик Іван Андріївський) 2-ї Коломийської бригади 3-го корпусу УГА під командуванням генерала Антіна Кравса.

30 серпня 1919 року призначений керівником командної застави 2-ї бригади, до складу якої входила 1-ша чета з двома скорострілами та кінним зв'язковим. Завдання застави полягало в обороні Ланцюгового мосту в Києві від денікінців. Комендантом оборони мосту Подюк був у період боїв в Києві з 30 по 31 серпня 1919 року. За час утримання позицій його підрозділ мужньо утримував міст і згодом вийшов в район Василькова без втрат.

Восени 1919 року двічі хворів на тиф. А вже наступного року також навесні служив у складі Червоної української галицької армії. По завершенні українських визвольних змагань рік перебував у польському таборі для полонених у Тухолі.

Міжвоєнний період

Докторат У 1921 році виїхав до Граца, де у 1926 році закінчив медичні студії. 23 липня 1926 року Івану Подюку присвоєно звання доктора медицини в університеті імені Карла-Франца у Граці. Станом на липень 1927 року проживав в селі Белелуя Снятинського повіту Станиславівського воєводства. Нострифікував диплом у Польщі після дворічної лікарської служби у Львові. Нострифікаційна промоція на доктора медицини відносно Івана Подюка відбулась 28 грудня 1928 року у стінах Львівського університету, після складання ним повторних медичних іспитів у Львівському університеті.

Переїзд до Снятина

У 1929 році відкрив власну практику в Снятині. Доктор Подюк, за сприяння (себто юриста) Комаринського викупив у євреїв Снятина колишнє помешкання і водночас контору адвоката Івана Семанюка, який творив під псевдонімом Марко Черемшина. Зі спогадів доньки Івана Подюка Галини, доктор залишив на будинку адвокатські таблички Семанюка як пам'ять про його правозахисний чин.

У 1930-х роках займався активною громадською діяльністю, був провідним членом Фронту національної єдності за головування Дмитра Паліїва на Снятинщині. Завдяки громадській діяльності, патріотизму та гуманності здобув широке довір'я і загальну пошану серед населення. В 1933 році знайомством з Подюком маніпулював псевдогінеколог Василь Саїн-Іванцев, який на той період проживав в Кобаках і представлявся як лікар з досвідом практики у Лондоні. 1 листопада 1936 року виголосив промову в приміщенні снятинської філії товариства «Сокіл» про героїв визвольних змагань та Листопадовий чин в Галичині. Завдяки активній громадській праці та доброчинності здобув авторитет і повагу серед жителів Покуття. Займався благодійною медичною практикою: систематично надавав безкоштовну лікарську допомогу малозабезпеченим пацієнтам і забезпечував їх власними медикаментами.

Лікування Василя Стефаника (1930—1936) Часто надавав медичну допомогу малозабезпеченим пацієнтам безкоштовно, забезпечуючи їх також необхідними ліками. У цей час був приятелем та особистим лікарем Василя Стефаника. У своїх пізніх спогадах Василь Стефаник згадує про лікаря Івана Подюка зі Снятина, який опікувався ним під час його хвороби взимку 1929—1930 років. За свідченням Стефаника, Подюк протягом «цілісінької зими» відвідував його безоплатно, попри складні погодні умови та значну відстань. Письменник підкреслює не лише професіоналізм, а й людяність молодого медика, родом із того самого села, що й Марко Черемшина. Особливе значення Стефаник надає тому, що Подюк підтримував його морально: жартував під час оглядів, поводився з офіцерською серйозністю, вимагаючи дотримання лікувальних приписів, і «розвеселював» хворого. Цю підтримку автор оцінює не менш важливою, ніж саме лікування. Окремо Стефаник описує час, коли 8 січня 1930 року у нього стався напад паралічу. Перед приїздом лікаря сусіди давали йому поради, які він характеризує як доброзичливі, але наївні. Прибуття Подюка вже наступного дня письменник подає як вияв професійності та відповідальності. У підсумку Стефаник наголошує на своїй довічній вдячності лікареві не тільки за лікування, але передусім за людську підтримку й уміння полегшити тяжкий стан позитивною атмосферою.

Більш регулярні лікарські візити Подюк здійснював до Стефаника зі Снятина в Русів з 1932 року. Він часто бував гостем Василя Стефаника, особливо під час святкових днів, і нерідко залишався на ніч у господаря. Атмосфера цих зустрічей формувалася не лише завдяки спогадам та виразним, хоч і різким за формою, проте пройнятим любов'ю до народу коментарям Стефаника. Важливою частиною були також співи Василя та Ганни Костащуків і д-ра Подюка. Останній був відомий своїм гучним теноровим сміхом, яким умів підбадьорити пацієнтів, а також справжнім музичним талантом. Він натхненно виконував українські та сербські народні пісні, які вивчив під час Першої світової війни в Сербії. Василь Стефаник слухав його з великим захопленням і глибоким зворушенням; за спогадами сучасників, під час виконання сербської народної пісні «Там далеко» на очах письменника виступали сльози.

За спогадами Івана Подюка, Василь Стефаник, імовірно, усвідомлював наближення смерті. На початку грудня 1936 року, у ясний і тихий день, він попросив одягнути його в зимовий плащ і теплу шапку, після чого вийшов у двір. Повільно підійшов до ставу, де кілька разів зупинявся, вдивляючись у спокійну воду. Потім пройшовся садом між яблунями, зайшов до стодоли, виніс невелику лавку та сів обличчям до сонця. Після цього письменник застудився. У нього виникла інфекція верхніх дихальних шляхів, що супроводжувалася гарячкою, головним болем, кашлем і ознобом. Ослаблений організм не зміг подолати недугу, і захворювання швидко перейшло у двобічну пневмонію. Лікування не давало ефекту, а додаткові медичні заходи лише погіршували стан. Серце, ослаблене роками хвороб, не витримувало навантаження. Іван Подюк як лікар повідомив родичам про безнадійність ситуації, однак, щоб підтримати письменника, вголос сказав йому, що це лише криза й що стан незабаром поліпшиться. 9 грудня 1936 року Іван Подюк брав участь в похороні Василя Стефаника в Русові.

Протидія шахраям Восени 1933 року д-р Іван Подюк як лікар зі Снятина, публічно звернув увагу на діяльність так званого «кобацького доктора» Василя Сайнюка, який практикував знахарство та «чудотворні» лікування в селі Кобаки та довколишніх місцевостях. Подюк наголошував на тому, що Сайнюк, не маючи належної медичної освіти, здійснював небезпечні маніпуляції з пацієнтами, користувався примітивними інструментами та гомеопатичними препаратами, що нерідко призводило до смерті хворих.

Лікар намагався привернути увагу громадськості та місцевої влади до цієї ситуації, описуючи конкретні випадки загибелі пацієнтів, серед яких були тяжкохворі жінки зі Снятина та сусідніх сіл, що зверталися до «санаторію» Сайнюка. Він підкреслював, що діяльність знахаря не обмежувалася лише селом Кобаки, а поширювалася на передмістя Балки та інші райони, де тяжкохворі люди платили великі суми за «лікування». Подюк засуджував практику Сайнюка як аморальну та небезпечну, вказуючи на відсутність гігієни, антисептики та професійного контролю. Він наголошував, що шахрайська діяльність знахаря деморалізує місцеве населення і загрожує здоров'ю навіть освічених і довірливих людей. Публікація Подюка мала на меті підвищити обізнаність громади та сприяти припиненню небезпечної практики.

Друга світова війна Наприкінці вересня 1939 року за політичну діяльність заарештований органами НКВС, але за кілька тижнів звільнений за браком доказів. Влітку 1941 року виконував обов'язки голови Снятинської повітової управи. За фальшивим доносом заарештований гестапо та протягом двох тижнів утримувався в ув'язненні у місті Станіславі (нині — Івано-Франківськ). Причиною для арешту став його захист селян від німецького окупаційного гніту. Був звільнений за безпосередньо втручання у його справу колишнім пацієнтом Отто Рікріхом. Після звільнення повернувся до лікарської практики у Снятині, яку вимушено покинув у лютому 1944 року з наближенням радянських військ. В березні 1944 року проживав у Закарпатті. Тимчасово перебуваючи в Словаччині пройшов чергову нострифікацію та право займатись лікарською практикою. Згодом в Австрії зі своїми рідними зустрів завершення Другої світової війни в Європі.

Еміграція Спочатку перебував у таборі для переміщених осіб у Берхтесгадені. У 1948 році емігрував до США. З грудня 1949 року — член Українського народного союзу в США. У 1949—1952 роках проходив лікарську практику в американських шпиталях. У лютому 1952 склав нострифікаційні іспити перед урядовою комісією в місті Олбані, штат Нью-Йорк.

З 15 жовтня 1952 року відкрив приватну практику в місті Сірак'юс, де обіймав посаду голови Відділу лікарського товариства, голови Філії Українського Конгресового Комітету Америки та членом Об'єднання бувших вояків-українців в Америці. Брав активну участь в роботі еміграційного журналу «Снятин». Помер 28 грудня 1979 року у Сірак'юсі, де і був похований поруч з дружиною.

Нагороди УНР (в екзилі): Воєнний Хрест (1964); Бойовий Хрест Українських Січових Стрільців (1965).

Окремі праці Подюк І. Пошесть знахорства. Діло. 1933. № 281. С. 3–4. Подюк І. Охорона мостів на Дніпрі під Києвом 30-31 серпня 1919 р. Голос Комбатанта, № 6 (12). 1960. С. 3—5. Подюк І. На цьому мості стояли ми… Українська Галицька Армія. Матеріали до історії. Т. 5. Вінніпег, 1976. С. 96—102.

Родина