Джеймс Роджер Макґвінн (, ім'я при народженні — Джеймс Джозеф Макґвінн III (); 13 липня 1942, Чикаго, Іллінойс, США) — американський музикант, найбільш відомий як фронтмен і лідер гурту The Byrds. У 1991 році його було введено до Зали слави рок-н-ролу як учасника цього гурту. Як сольний виконавець, він випустив 10 альбомів і співпрацював, серед інших, з Бобом Діланом, Томом Петті та Крісом Гіллманом. Його фірмовим інструментом є 12-струнна гітара Rickenbacker.
Раннє життя Макгінн народився та виріс у Чикаго, штат Іллінойс, син Джеймса Джозефа Макґвінна-молодшого (нар. 1909) та Дороті Ірен (нар. 1911), доньки інженера Луїса Гейна.Who's Who of American Women, Marquis Who's Who, 1973, p. 547Catalog of Copyright Entries, third series, Library of Congress Copyright Office, 1947, p. 94 Його батьки працювали у журналістиці та зв'язках з громадськістю, і в дитинстві вони написали бестселер під назвою «Батьки не можуть перемогти». Він навчався у Латинській школі Чикаго. Він зацікавився музикою після того, як почув пісню Елвіса Преслі «Heartbreak Hotel» (пісню, яку він часто виконує у своїх автобіографічних виступах), і попросив батьків купити йому гітару. Приблизно в той же час на нього також вплинули такі артисти та/або групи, як Джонні Кеш, Карл Перкінс, Джин Вінсент та The Everly Brothers.
У 1957 році він вступив до Чиказької школи народної музики «Old Town», де навчився грати на п'ятиструнному банджо та дванадцятиструнній гітарі. Після закінчення навчання Макґвінн виступав соло в різних кав'ярнях народної музики, де його найняли як сайдмена гурти The Limeliters, The Chad Mitchell Trio, Джуді Коллінз та інші виконавці народної музики в тому ж дусі. У 1962 році, після того, як він припинив співпрацю з «Chad Mitchell Trio», Макґвінна найняв Боббі Дарін як бек-гітариста та гармонійного співака. Дарін хотів додати елемент фолк-рутів до свого репертуару, оскільки це була музична галузь, що швидко розвивалася. Дарін відкрив «T.M. Music» у будівлі Брілл у Нью-Йорку, найнявши Макґвінна як автора пісень за 35 доларів на тиждень. Приблизно через півтора року Дарін захворів і завершив спів.
Протягом 1963 року, лише за рік до того, як він став співзасновником гурту The Byrds у Лос-Анджелесі, Макґвінн працював студійним музикантом у Нью-Йорку, записуючись з Джуді Коллінз та Simon & Garfunkel. У той же час він чув про The Beatles (чиї перші виступи в Америці відбулися в лютому 1964 року) і розмірковував, як бітломанія може вплинути на фолк-музику. Коли Макґвінн побачив, як Джордж Гаррісон грає на 12-струнній гітарі Rickenbacker у фільмі «Вечір важкого дня», це надихнуло його купити той самий інструмент.
На той час, коли Даґ Вестон дав йому роботу в нічному клубі «The Troubadour» у Лос-Анджелесі, Макґвінн почав включати пісні «Бітлз» у свої виступи. Він виконував рок-обробку традиційних народних мелодій і тим самим привернув увагу ще одного шанувальника «Бітлз» у стилі фолку, Джина Кларка, який об'єднав зусилля з Макґвінном у липні 1964 року. Разом вони склали основу того, що згодом стало гуртом The Byrds.
The Byrds
Під час роботи з The Byrds Макґвінн розробив два інноваційні та дуже впливові стилі гри на електрогітарі. Першим був «джингл-джангл» — дзвінкі арпеджіо, засновані на стилях гри на банджо пальцями, які він вивчив, навчаючись у Школі народної музики Олд-Таун, що мало вплив на жанр фолк-року. Другий стиль був поєднанням фрі-джазових атональностей саксофоніста Джона Колтрейна, що натякали на гудіння ситари, стиль гри, який вперше почули на синглі The Byrds 1966 року «Eight Miles High» і мав вплив на психоделічний рок.
Під час «відстеження» першого синглу гурту The Byrds «Mr. Tambourine Man» у студії Columbia Макґвінн відкрив важливий компонент свого стилю. «„Ric“ [12-струнна гітара Rickenbacker] сама по собі трохи приглушує звук», — зазначив він. «Він не дзвенить. Але якщо додати компресор, то отримати такий довгий сустейн. Чесно кажучи, я знайшов це випадково. Звукорежисер, Рей Ґергардт, вмикав компресори на все, щоб захистити своє дорогоцінне обладнання від гучного рок-н-ролу. Він стиснув звук до нестями з моєї 12-струнної гітари, і це звучало так чудово, що ми вирішили використати два лампові компресори (ймовірно, Teletronix LA-2A) послідовно, а потім підключити їх безпосередньо до плати. Ось так я отримав свій звук „джингл-джингл“. Він справді стиснутий, але з радіо чути, що він виривається. Завдяки компресії я виявив, що можу утримувати ноту три-чотири секунди і звучати більше як духовий інструмент. Пізніше це спонукало мене наслідувати саксофон Джона Колтрейна у „Eight Miles High“. Без компресії я не зміг би витримати першу ноту рифу».
"Я тренувався по вісім годин на день на тому «Ric», — продовжує він, — «Я справді працював над цим. У ті часи акустичні 12-струнні гітари мали широкі грифи та товсті струни, розташовані досить далеко одна від одної, тому на них було важко грати. Але тонкий гриф Rick та низька дія струн дозволили мені досліджувати джазові та блюзові гами вгору та вниз по грифу, а також додавати більше гаммер-онів та пул-оффів у свої соло. Я також переніс деякі зі своїх прийомів гри на банджо на 12-струнну гітару. Поєднуючи плаский плектр з металевими плектрами на середньому та безіменному пальцях, я виявив, що можу миттєво переходити від швидких поодиноких нот до банджо-ролів та отримувати найкраще з обох світів».
Ще один звук, розроблений Макґвінном, створюється грою на семиструнній гітарі з подвоєною соль-струною (друга струна налаштована на октаву вище). Гітарна компанія C. F. Martin випустила гітару під назвою HD7 Roger McGuinn Signature Edition, яка, як стверджується, вловлює тон Макґвінна «джингл-джангл», який він створював на 12-струнних гітарах, зберігаючи при цьому легкість гри на 6-струнній гітарі.
Після альбому Mr. Tambourine Man 1965 року, пісня «Turn! Turn! Turn!», написана Пітом Сіґером на слова з книги Екклезіастової у Старому Завіті, стала другим успіхом гурту Byrds, який посів перше місце наприкінці 1965 року. У 1966 році пісня «Eight Miles High» досягла 14-го місця в американських чартах, здобувши статус постійної класики, хоча пісня була заборонена на радіо в США через ймовірне посилання на вживання рекреаційних наркотиків. У 1967 році Byrds ще більше опустилися в чартах, а пісня «So You Want to Be a Rock 'n' Roll Star» досягла 29-го місця. «My Back Pages», ще одна кавер-версія Боба Ділана, була випущена пізніше того ж року і стала їхнім останнім хітом у топ-40. У 1969 році сольна версія Макґвінна «Балади про легкого вершника» з'явилася у фільмі «Безтурботний їздець», а версія з повним складом стала заголовною композицією для альбому, випущеного пізніше того ж року. Макґвінн також виконав кавер на пісню Боба Ділана «It's Alright, Ma (I'm Only Bleeding)» для саундтреку до фільму «Easy Rider». Альбом «Untitled» 1970-х років містив 16-хвилинну версію хіта гурту Byrds 1966 року «Eight Miles High», де всі чотири учасники виконували розширені соло, що є типовим стилем гри «джем-бенд», популярного в той період.
У 1968 році Макґвінн допоміг створити новаторський альбом Sweetheart of the Rodeo, якому багато хто пояснює зростання популярності кантрі-року. Спочатку Макґвінн задумував альбом як суміш року, джазу, фолку та інших стилів, але на перший план вийшли впливи блюґрасу, вестерну та кантрі Ґрема Парсонса та Кріса Гіллмана.
Після The Byrds
Після розпаду гурту The Byrds, Макґвінн випустив кілька сольних альбомів протягом 1970-х років. У 1973 році він співпрацював з Бобом Діланом над піснями для саундтреку до фільму Сема Пекінпи «Пет Ґерретт і Біллі Кід», включаючи «Knockin' on Heaven's Door». Він гастролював з Бобом Діланом у 1975 та 1976 роках у рамках ревю Ділана «Rolling Thunder», скасувавши запланований власний тур, щоб взяти участь. Наприкінці 1975 року він грав на гітарі у треку під назвою «Ride the Water» на альбомі всіх зірок Бо Діддлі «The 20th Anniversary of Rock 'n' Roll». У 1976 році він випустив альбом Cardiff Rose, де працював з Міком Ронсоном.
У 1977 році він випустив платівку під назвою Thunderbyrd, яка також була назвою його сучасного гурту. Серед інших учасників були майбутній гітарист John Mayall & the Bluesbreakers та Fleetwood Mac Рік Віто, майбутній басист Poco Чарлі Гаррісон та барабанщик Ґреґ Томас.
У 1977 році Макґвінн разом з колишніми колегами по гурту Byrds Джином Кларком та Крісом Гіллманом створили гурт McGuinn, Clark & Hillman. Тріо записало альбом на Capitol Records у 1979 році. Вони виступали на багатьох телевізійних рок-шоу, зокрема неодноразово виступали на The Midnight Special, де грали як новий матеріал, так і хіти Byrds. Пісня Макґвінна «Don't You Write Her Off» досягла 33-го місця в квітні 1979 року. Хоча дехто вважає, що витончений продакшн та диско-ритми не підходили групі, вона продавалася достатньо добре, щоб створити наступний альбом. Другий реліз Макґвінна, Кларка та Гіллмана мав бути повністю спільним проектом під назвою «City», але ненадійність Кларка та проблеми з наркотиками призвели до зміни назви їхнього наступного альбому City на «Roger McGuinn and Chris Hillman, featuring Gene Clark».
З 1981 року Макґвінн регулярно гастролює (переважно граючи в клубах та невеликих театрах) як сольний співак-гітарист. У 2018 році він вирушив у турне з Крісом Гіллманом, однодумцем з оригінального гурту Byrd, за підтримки Марті Стюарта та його Fabulous Superlatives, на честь 50-ї річниці альбому Byrds «Sweetheart of the Rodeo», після чого Макґвінн повернувся до сольних гастролей.
У 1987 році Макґвінн був на розігріві у Ділана та Тома Петті, а також виступав на Farm Aid.
У 1991 році він взяв участь у концертах Guitar Legends у Севільї, Іспанія, в рамках виставки Expo '92 Seville.
Після десятиліття без контракту на звукозапис, у 1991 році він випустив свій сольний альбом Back from Rio. Він включав хітовий сингл «King of the Hill», написаний разом з Петті та за його участі. Він повернувся з живим гуртом, у якому брали участь Джон Йорґенсон, Джордж Гокінс та Стен Лінч. У 1992 році Макгінн виступив на концерті до 30-ї річниці Боба Ділана разом з Джорджем Гаррісоном, Еріком Клептоном, Нілом Янґом, Томом Петті, Дж. Е. Смітом та іншими. 11 липня 2000 року Макґвінн свідчив перед судовим комітетом Сенату про те, що завантаження музики з Інтернету призводить до того, що артисти не завжди отримують роялті, які (не інтернет-) звукозаписні компанії зазначають у контрактах, і що на сьогоднішній день The Byrds не отримували жодних роялті за свої найбільші успіхи «Mr. Tambourine Man» та «Turn, Turn, Turn»; вони отримували лише аванси, які були розділені на п'ять частин і становили лише «кілька тисяч доларів» на кожного учасника гурту. Він також заявив, що отримує 50 відсотків роялті від MP3.com.
Він також був учасником авторсько-музикантного гурту Rock Bottom Remainders, групи публіцистів, які одночасно виступали в ролі музикантів, щоб збирати кошти для благодійних організацій, що займаються боротьбою з неграмотністю. У липні 2013 року Макґвінн разом з рештою групи написав інтерактивну електронну книгу Hard Listening.
Folk Den З листопада 1995 року Роджер Макґвінн використовує Інтернет для продовження традиції народної музики, записуючи щомісяця різні народні пісні на своєму сайті Folk Den. Пісні доступні на його веб-сайті, а добірка (за участю запрошених вокалістів) була випущена на компакт-диску під назвою «Скарби з Folk Den», який був номінований на премію «Ґреммі» у 2002 році за найкращий традиційний фолк-альбом. У листопаді 2005 року Макґвінн випустив бокс-сет із чотирьох компакт-дисків, що містить сто його улюблених пісень з Folk Den.
Особисте життя