Лі́вий антисеміти́зм — термін, що використовується для опису форм антисемітизму, які трапляються на лівому фланзі політичного спектра. Зазвичай ним позначають ворожість до євреїв або єврейських громад, що походить з ідеологій, традиційно вважаних лівими. Термін є предметом наукових і суспільних дискусій, у межах яких дослідники намагаються відрізнити правомірну критику політики Ізраїлю від проявів антисемітизму.

Як і правий антисемітизм, у найбільш радикальних проявах він виражається в запереченні Голокосту. Проізраїльські дослідники, зокрема Девід Хірш, також вважають трактування сіонізму як колоніалізму антисемітським, з чим полемізує низка дослідників-антисіоністів, зокрема Лора Джеффі та інші. Близько 1800 єврейських інтелектуалів (зокрема, Наомі Кляйн, Джудіт Батлер, Лоренс Розенвальд та ін.) підписали лист на підтримку тези про те, що критика Ізраїлю та сіонізму не є антисемітизмом за своєю природою.

Дослідники та правозахисні організації фіксують різке зростання антисемітських проявів у риториці лівих і прогресивних рухів після вторгнення ХАМАС в Ізраїль 7 жовтня 2023 року та подальшої війни в Газі. Особливу увагу звертають на тенденцію інтерпретувати дії ХАМАС виключно крізь призму антиколоніального спротиву, без критичного аналізу характеру й методів цієї організації. У європейських країнах після 7 жовтня 2023 року відбулися масові пропалестинські демонстрації, на яких поряд із вимогами припинення війни та захисту цивільного населення фіксувалися гасла із закликами до знищення держави Ізраїль і висловлювання, що сприймалися низкою спостерігачів як загрози на адресу єврейських громад Європи. Дослідники наголошують, що радикалізація публічних висловлювань значною мірою відбувається на тлі крайнього рівня насильства та гуманітарної катастрофи в Газі, здійснюваної Ізраїлем.

Уряди деяких країн, зокрема Іспанії та Ірландії викликали низку поляризуючих реакцій через риторику й рішення, які, на думку одних дослідників, сприяють зростанню антисемітизму, тоді як на думку інших — сприяють послідовному протистоянню колоніалізму та геноцидальній політиці.

Термін і визначення Термін лівий антисемітизм як усталене словосполучення вперше почав активно вживатися наприкінці XX століття для аналізу нових форм антисемітизму, що проявлялися у лівому політичному дискурсі. В англомовній публіцистиці він став помітним у 1970–80-х роках, особливо після подій 1967 і 1973 років, коли частина лівих рухів почала розглядати Ізраїль як імперіалістичну чи колоніалістську силу. У науковій літературі поняття системно закріпилося завдяки дослідженням британського спеціаліста у сфері лівого антисемітизму Дейва Річа The Left’s Jewish Problem (2016), британського соціолога Девіда Гірша у сфері вивчення антисемітизму Contemporary Left Antisemitism (2017), британського соціолога Роберта Файна та професора у сфері дослідження Голокосту Філіппа Спенсера Antisemitism and the Left: On the Return of the Jewish Question (2017) з каталогу Бібліотеки Конгресу США.

Дослідники підкреслюють, що термін не має єдиного строго академічного визначення й залишається предметом наукових і суспільних дискусій. Прихильники концепції стверджують, що лівий антисемітизм проявляється у систематичному застосуванні подвійних стандартів до Ізраїлю, демонізації сіонізму і запереченні права євреїв на національне самовизначення, нерідко маскуючись під антиколоніалізм та антиімперіалізм. Критики концепції вважають, що цей термін використовується для дискредитації будь-якої критики політики Ізраїлю та придушення солідарності з палестинцями.

Активізація вживання терміна особливо помітна наприкінці XX — на початку XXI століття на тлі загострення близькосхідного конфлікту, Другої інтифади та появи глобальних кампаній бойкоту Ізраїлю (BDS). Ці процеси сприяли зростанню риторики, що критикує Ізраїль як державу й заперечує його легітимність, що, на думку низки дослідників і єврейських організацій, становить сучасну форму антисемітизму.

В епоху формування нових форм лівого антисемітизму інтелектуали, зокрема австрійський письменник і мислитель Жан Амері, писали, що антисіонізм виставляється як морально «чеснотний», але приховує старі антисемітські кліше. Амері вводить поняття «чеснотного антисемітизму» (virtuous antisemitism), коли під виглядом боротьби з колоніалізмом виправдовується ненависть до євреїв. Філіпп Спенсер і Роберт Файн у збірнику Antisemitism and the Left аналізують, як критика Ізраїлю часто поєднується з інтелектуальною риторикою, що маскує ворожість до євреїв.

Дослідники пропонують різні визначення та критерії лівого антисемітизму. Наприклад, британський соціолог Девід Гірш описує його як форму «расистського антиізраїлізму», що заперечує право євреїв на колективне самовизначення, а також вводить поняття «формулювання Лівінгстона» (The Livingstone Formulation), яке означає тактику захисту від звинувачень в антисемітизмі шляхом використання контрзвинувачень у розігруванні «антисемітської карти» з метою делегітимації критики щодо політики Держави ІзраїльAccusations of malicious intent in debates about the Palestine-Israel conflict and about antisemitism: The Livingstone Formulation, ‘playing the antisemitism card’ and contesting the boundaries of antiracist discourse . Transversal, 2010; 1, pp. 47—77., назване на честь неодноразово використовуваної цієї тактики представником лівого крила Лейбористської партії Кена Лівінгстона. Книга Israelophobia: The Newest Version of the Oldest Hatred and What to Do About It (2023) авторства Джейка Волліса Саймонса, обговорює лівий антисемітизм, розглядаючи його як одну з форм сучасного антисемітизму, замаскованого під антисіонізм або критику Ізраїлю. Вона прямо пов’язує «ізраїлефобію» — термін, придуманий автором для позначення ненависті до Ізраїлю, — з лівими ідеологіями, стверджуючи, що така риторика часто переходить у антисемітські стереотипи та демонізацію євреїв. Джейк Волліс Саймонс описує це як «нову версію давньої ненависті», пов’язуючи її з лівими рухами, включно з активізмом у медіа, університетах і соціальних рухах.

Також інтелектуали звертають увагу, що лівий антисемітизм часто проявляється через переказ історій Голокосту: мова привілеїв використовується, але відмова обговорювати єврейську травму зустрічає опір. Книга Рейчел Шабі Off-White підкреслює, що лівий дискурс схильний мінімізувати антисемітизм, підмінюючи досвід євреїв універсальними поняттями дискримінації. Бенджамін Ґінзберґ у The New American Anti-Semitism застерігає, що антиізраїльські позиції та «воукізм» породжують нові форми антисемітизму в лівоорієнтованих спільнотах.

Критика поняття Поняття «лівий антисемітизм» не має однозначної оцінки з боку наукових кіл.

Наукові дослідження демонструють, що не існує чіткої кореляції між лівими політичними поглядами та антисемітизмом. Так, дослідник Джеффрі Коген дійшов висновку, що з вищими рівнями антисемітських упереджень асоціюються насамперед праві погляди, тоді як ліва політична ідентичність не виявляється значним предиктором антисемітизму в тих же вибірках. Попри наявність окремих осіб лівих політичних поглядів, які поділяють антисемітські установки, узагальнені емпіричні дослідження не дають підстав стверджувати, що лівий політичний спектр загалом характеризується вищим рівнем антисемітизму порівняно з центристськими або правими політичними позиціями..

У дослідженні Алекса Бертрамса й Енн Кріспенц було виснувано, що праворадикальні установки (наприклад, тоталітаризм, віра в глобальні змови) сильніше асоціюються з класичними антисемітськими настроями, ніж властивості, пов'язані з лівим авторитаризмом; ліві авторитарні риси корелюють найчастіше з іншими формами політичного дискурсу, але не безпосередньо з традиційним антисемітизмом у моделі загального антисемітизму.

Один із центральних аргументів критиків полягає в тому, що поняття «лівий антисемітизм» нерідко розширюється до охоплення критики політики держави Ізраїль або сіонізму, яка сама по собі не обов'язково містить упередження щодо євреїв як групи. Низка академічних оглядів та юридичних досліджень дискутують про спірний характер Міжнародної гнучкої дефініції антисемітизму, розробленої Міжнародним альянсом пам'яті жертв Голокосту, яка включає приклади, що розглядають делегітимізацію Ізраїлю чи критичні висловлювання про сіонізм як потенційні прояви антисемітизму — критики вказують, що такий підхід мігрує в бік надмірної широти поняття та стирає межу між політичною критикою і упередженням.

Дослідники Джен Декерс і Джонатан Колтер вказують на те, що поняття «лівий антисемітизм» може бути використане як риторичний інструмент для делегітимації опонентів, особливо в суперечках навколо Ізраїлю та Палестини, стираючи різницю між політичним протестом і расовим або релігійним упередженням. Така критика посилюється тим, що різні визначення антисемітизму (наприклад, IHRA) мають суперечливі приклади, і їх застосування викликає занепокоєння щодо обмеження свободи слова та академічної свободи.

Одним з історико-теоретичних контраргументів до використання поняття «лівого антисемітизму» може вважатися діяльність єврейської політичної партії Бунд. Існування та масовість Єврейського робітничого союзу конфліктує з узагальненими тезами про внутрішній антисемітизм лівого руху. Бунд був соціалістичним, марксистським, антинаціоналістичним, водночас єврейським за суб'єктністю, мовою і політикою. Єврейський Бунд критикував сіонізм як буржуазний, елітарний, утопічний, такий, що відволікає єврейських робітників від класової боротьби .

Історія концепції

XIX—XX століття Деякі елементи лівого антисемітизму простежуються вже у XIX столітті, коли частина соціалістів і анархістів критикувала «єврейський капітал» і пов’язувала єврейські підприємницькі кола з експлуатацією робітничого класу. Ізраїльський історик політичної філософії Шломо Авінері детально аналізує марксистську критику, включно з відомою працею «До єврейського питання», де Карл Маркс використовує образ «єврейського капіталу» як символ жадібності й експлуатації. При цьому в лексиці Маркса зберігалися традиційні стереотипи, що згодом полегшило їх використання в радикальній лівій риториці.

Французький соціаліст і теоретик П'єр Жозеф Прудон у приватних записах і листах 1840—1850-х років закликав до вигнання євреїв і конфіскації їхнього майна, описуючи їх як «паразитів» і «руйнівників суспільства». Російський революціонер Михайло Бакунін, попри боротьбу з націоналізмом загалом, звинувачував євреїв у «фінансовому пануванні» та «інтригах», а також стверджував, що «єврейський народ» прагне до світового впливу через капітал.

Британський історик і письменник Пол Джонсон зазначає, що у другій половині XIX століття європейський соціалізм нерідко звинувачував євреїв у скупості й експлуатації робітничого класу. Роберт Вістрих, завідувач кафедри сучасної європейської та єврейської історії Єврейського університету в Єрусалимі, директор Міжнародного центру Відала Сассона з вивчення антисемітизму (SICSA) досліджував німецькі та австрійські соціал-демократичні рухи XIX століття, які часто використовували антисемітську риторику проти «єврейських капіталістів», попри офіційне засудження антисемітизму як форми буржуазної пропаганди.

За даними Інституту досліджень національної безпеки (INSS), у цей же період у соціалістичному середовищі закріпилося уявлення про євреїв як про символ фінансової олігархії, що сприяло сприйняттю антисемітизму як «антикласової боротьби». У низці випадків ця риторика відображалася і у США — у працях ранніх соціалістів, публікаціях лівих робітничих газет і в позиціях Комуністичної партії США, яка на початку XX століття перейняла з радянської Росії негативне ставлення до сіонізму, трактуючи його як буржуазно-націоналістичний проєкт і інструмент імперіалізму. Ці мотиви згодом стануть основою для антисіоністської риторики нових лівих середини XX століття.

Повоєнний період