Миколай Болтуць

Миколай Болтуць (; 20 грудня 1893, Санкт-Петербург — 22 вересня 1939, Ломянки) — польський воєначальник, бригадний генерал Польської армії.

Біографія

Дитинство та юність Син Ігнація Болтуця та Анни, уродженої Лабунської. Навчався у середній школі в Санкт-Петербурзі. З 7 років вступив до Кадетського корпусу (1900); у 1911 році закінчив Російський Кадетський корпус в Омську, а в 1913 році — Павловське піхотне училище в Санкт-Петербурзі. Брав участь у Фінській війні (1917), де був поранений отруйним газом. Під час Першої світової війни служив у царській армії на різних унтерофіцерських та офіцерських посадах, дослужившись до звання капітана.

Він командував, серед інших посад, піхотним батальйоном на німецькому фронті. У грудні 1917 року він перейшов до 3-го Польського корпусу, а після його розформування у серпні 1918 року — до 4-ї Польської стрілецької дивізії під командуванням генерала Люціана Желіговського, яка діяла на півдні Росії та в Україні. Він воював у її лавах до червня 1919 року.

Польсько-радянська війна Після повернення до Польщі з дивізією він прийняв командування ротою, а потім батальйоном у 31-му Канівському стрілецькому полку, з яким брав участь у Польсько-радянській війні. У липні 1920 року він прийняв командування цим полком. Під його командуванням він захищав Замостя від 1-ї радянської кінної армії Семена Будьонного, що вплинуло на затримку Будьонного у Варшавській битві.

Він командував захопленням Вишкова польськими військами, описаним Стефаном Жеромським у його оповіданні «На плебанії у Вишкові».

Міжвоєнний період З 1 листопада 1921 по жовтень 1922 року він відвідував курси підвищення кваліфікації у Вищій військовій академії у Варшаві. Потім він обіймав різні штабні посади, зокрема начальника відділу в Канцелярії Тісної військової ради, начальника III відділу (Оперативного) та начальника командного відділу «Схід». Проходив навчання в Парижі. 31 березня 1924 року його підвищено до підполковника.

З 1926 року він служив офіцером особливих наказів в Канцелярії Генерального інспектора Збройних сил. У червні 1927 року його перевели до Корпусу охорони кордону та призначили командиром 6-ї півбригади охорони кордону. На цій посаді президент Республіки Польща Ігнацій Мосцицький підвищив його до звання полковника зі старшинством, що набуло чинності 1 січня 1928 року, і він посів 17-е місце в офіцерському корпусі піхоти. У липні 1929 року його було призначено командиром бригади Корпусу охорони кордону «Гродно». У червні 1930 року його було переведено з Корпусу охорони кордону та призначено на посаду командира піхоти 19-ї піхотної дивізії у Вільнюсі З жовтня того ж року він обіймав посаду командира дивізії.

У 1920-х роках він був віце-президентом Військового автомобільно-мотоциклетного клубу. Будучи прихильником аполітичної військової поведінки, нерелігійним, він виступав проти засилля легіонерів та виступав за зменшення церемоніальних витрат; ці фактори перешкоджали його просуванню по службі. З 1936 року він командував 4-ю піхотною дивізією в Торуні. 19 березня 1939 року його було підвищено до звання бригадного генерала (10-го за старшинством).

Польська кампанія У серпні 1939 року він прийняв командування Оперативною групою «Схід» у складі Армії «Помор'я» генерала Владислава Бортновського.

Спочатку її завданням було прикриття можливої ​​польської демонстрації сили у разі спроб Німеччини захопити Гданськ. Зі загостренням ситуації завданням Групи стала оборона південного сектору Польської Померанії, вздовж лінії річка Оса – озеро Меліво – озеро Сосно – озеро Збічно – озеро Бахотек – Дрвенца, аж до польського кордону. У перші дні війни, відбивши атаку переважаючих сил противника, частково завдяки сміливій контратаці, він вступив до Східної Пруссії та тримався близько двох днів, намагаючись спровокувати ворожі сили на відведення частини своїх наступальних сил, проте Вальтер фон Браухіч не зробив цієї помилки. Він відступив на південний схід з рештою сил Армії «Померанія». 11 вересня він разом із підпорядкованими йому силами досяг району битви на річці Бзура. Брав участь у наступі на лівому фланзі польських військ. Зі складом 16-ї піхотної дивізії зайняв Лович. 14 вересня, після повідомлень про наближення німецьких бронетанкових частин з Варшави, наказав відступити на північний берег річки Бзура. Коли переповнена Модлинська фортеця не могла вмістити його солдатів, лише офіцерів, він вирішив на сміливий марш на полегшення Варшави. На чолі імпровізованої групи чисельністю приблизно 5000 солдатів він брав участь в оборонних боях, а з 17 вересня — у відступі до Варшави. 22 вересня, під час спроби прорватися до Варшави з району Пальмір, під Ломянками розгорівся кривавий багатогодинний бій. Польська атака захлинулася через брак боєприпасів, і генерал Миколай Болтуць був убитий снайперським вогнем, особисто очолюючи солдатів у багнетній атакі.

Його слова про генерала Бортновського, командира Поморської армії, увійшли в історію: «Я шкодую, що в перші дні війни, під час битви в Тухольській пущі, я не пустив йому кулю в голову та не взяв командування на себе, а якщо я загину, нехай усі знають, що я і армія загинули через цього сучого сина...».

Його поховали на військовому цвинтарі Повонзки у Варшаві (секція А 10, ряд 1, могила 10). Як розповідав у 1945 році підполковник Ян Топчевський, командир 146-го піхотного полку, делегація польських військовополонених, членом якої був Топчевський, була присутня на похороні генерала Болтуця.

Сім'я У 1925 році він одружився з Марією Весоловською (1905—1964), медсестрою Союзу збройної боротьби та Армії Крайової, яку нагороджено Хрестом Заслуги з мечами. Його дітьми були Ірена Болтуць-Гаусбрандт (1925—2000), учасниця Варшавського повстання, доцентка Національної кіношколи в Лодзі, театрознавець і перекладачка, та архітектор Анджей Болтуць (1929—2009).

Оцінка сучасників В 1937 році генерал Владислав Бортновський дав Болтуцю наступні характеристики: «Після однієї вправи можу обмежитися тим, що він добре командував.

Всього після шести місяців спостережень я можу впевнено сказати, що полковник Болтуць є першокласним командиром дивізії, як у польових умовах як командир, так і на навчанні, і, зрештою, як інструктор.

Знання та досвід цього командира, його характер і темперамент, талант командування в польових умовах та здатність навчати — все це поєднується, створюючи гармонійне ціле, дуже хорошого командира дивізії, як у війні, так і в мирному житті.

Думка щодо операції на Заолзі: талановитий. Він ясно бачить, мислить надзвичайно реалістично та конкретно. Він популярний і вселяє довіру як у своїх начальників, так і у підлеглих. Відмінний командир дивізії, а за потреби навіть вище. Здатний до самостійних дій.»

Нагороди

Virtuti Militari срібний хрест (№738; 28 лютого 1921) золотий хрест (посмертно) Хрест Хоробрих — нагороджений 4 рази (всі в 1922). Медаль Перемоги Пам'ятна медаль учаснику війни 1918-1921 років Медаль «Десятиліття здобутої незалежності» Бронзова і срібна медаль «За довголітню службу» (20 років) Орден Відродження Польщі офіцерський хрест (27 листопада 1929) командорський хрест Пам'ятний знак Генерального інспектора Збройних сил (12 травня 1936) Золотий хрест Заслуги — нагороджений двічі (19 березня 1937, 10 листопада 1938). Державний спортивний знак Стрілецький знак Орден Корони Румунії, командорський хрест

Вшанування пам'яті На кладовищі в Келпіно його символічна могила лежить поруч із 2500 іншими, хто загинув у битві. Його справжня могила, разом з дружиною Марією, уродженою Весоловською, та дочкою Іреною, знаходиться на Повонзківському військовому кладовищі у Варшаві.

Пам'ятник генералу стоїть у центрі Ломянок, на розі вулиці, названої на його честь. Щороку у вересні тут проводяться церемонії на честь учасників оборони Польщі.

Вулиці, названі на його честь, також розташовані у Варшаві (названа у 1980 році), Вроцлаві, Замості, Грудзьондзі, Яблоново-Поморському, Гродзиську-Мазовецькому, Бидгощі та Ловичі.

Пам'ятна дошка також розташована на пам'ятнику Вересневих барикад в Охоті.

Література

Bohdan Królikowski: Generał Mikołaj Bołtuć Wizerunek Żołnierza, Nakładem Stowarzyszenia Katolików Wojskowych, Warszawa 1998, . Zbigniew Mierzwiński: Generałowie II Rzeczypospolitej, Warszawa 1990. Tadeusz Kryska-Karski, Stanisław Żurakowski: Generałowie Polski Niepodległej, Warszawa 1991. Henryk Kosk: Generalicja polska, tom I, Oficyna Wydawnicza „Ajaks”, Pruszków 2001, . O Niepodległą i Granice. Korpus Ochrony Pogranicza 1924–1939, Warszawa – Pułtusk 2001. Rezmer W.: Armia „Pomorze” w kampanii polskiej 1939 roku, Bydgoszcz 2004. Robert Rybka, Karol Stepan: Rocznik oficerski 1939, Kraków 2006.

Примітки