Герб Анжуйської династії, або Герб Анжуйців, — з посиланням на династію Капетингів Анжу та її молодші гілки Анжу, — був відміною від старого герба Франції. До цього знаку, що складався з синього поля, всіяного золотими ліліями, додали бризуру — червоний турнірний комірець. Цей герб відомий як старий герб Анжу, або герб Анжу-Сицилії, або герб Неаполя. Пізніше, коли анжуйські правителі отримали титул Єрусалимських королів, вони додали до свого первісного знаку Єрусалимський хрест, так що новий герб, який вони вживали, був розділений на дві частини: одна з гербом Анжу, а інша — з Єрусалимським хрестом.
Поступовому утвердженню династії та різних гілок, що походили від неї, відповідало поширення гербів, що виявлялося як у використанні інших геральдичних символів, призначених для подальшого подцлу герба Анжу-Сицилії, так і в застосуванні комбінації останнього герба — або гербів, що вже були предметом поділу, або, в деяких випадках, простого герба стародавньої Франції — з гербами інших родів, що з'явилися в результаті шлюбів з членами цих родів.
Герб Анжуйців, як у його первісному вигляді, так і в деяких пізніших варіаціях, став символом Неаполітанського королівства, і навіть після того, як перестав правити останній з анжуйців, цей символ продовжував використовуватися в гербах монархів інших королівських родин для позначення Неаполітанської держави.
Заснування роду Анжу-Сицилія
Старий герб Франції 1266 року після завоювання Карлом Анжуйським королівства Сицилія, французький суверен поширив свій герб на свої нові володіння: останній був не що інше, як варіація блакитного герба, всіяного золотими ліліями, який використовували королі Франції.
За легендою, яку передав сицилійський історик Агостіно Інвежес у третьому томі своїх «Анналів щасливого міста Палермо, першого престол, корони короля та глави королівства Сицилія», твору, надрукованому між 1649 і 1651 роками, ця проста емблема Капетингів Франції мала божественне походження та датувалась часом меровінгського правителя. Ця легенда, власне, розповідає, що саме ангел подарував королю Хлодвігу I «золоті лілії, посіяні без числа, на полі сапфіру або лазурі».
Дійсно, за словами Марко Антоніо Джинанні, інтелектуала та геральдиста, автора книги «Мистецтво гербування, проголошене алфавітом» («L'arte del blasone dichiarata per alfabeto»), «історії, які здаються казковими, або принаймні не дуже правдоподібними» про лілії на гербі Франції, різні: деякі з них простежують походження емблеми до Карла Великого або навіть до Ноя. Однак, за більш реалістичними гіпотезами, першість прийняття золотих лілій — fleurs-de-lys — у французькій геральдиці — слід приписати Людовіку VII, серед титулів якого був би — не випадково, на думку Джинанні — також титул Флоро. Подальша реконструкція, нарешті, визнаючи цінність та символічну систему, побудовану французькою монархією над емблемою лілії за часів правління Людовика VI та Людовика VII, приписує наступнику останнього, Філіпу Августу, фактичне прийняття даного гербаСимволізм посіву лілій набув подвійного значення: до політичного контексту, що натякав на такі значення, як королівська влада та суверенітет, додалися атрибути релігійного характеру, що натякали на священність королівської влади та доброзичливість і прихильність Діви Марії до французьких монархів: таким чином, сіяння, яке в середньовічній іконографії відсилає до ідеї священного, надавало гербу стародавньої Франції божественної сутності. : «блакитний, усіяний золотими ліліями». Символ, зображений таким чином, являє собою стародавній герб Франції, на відміну від його новішої версії, запровадженої в XIV столітті Карлом V, на якій щит з синім полем містить лише три лілії: «блакитний, з трьома золотими ліліями, 2 на 1».
Герб Франції
Термін бризура, який французькою мовою відповідає brisure, опосередковано походить від дієслова briser, яке в перекладі означає «ламати, трощити»: Карл Анжуйський, фактично, як молодший син Людовіка VIII, був зобов'язаний brisare — тобто ламати — герб давньої Франції, щоб відрізнити свою молодшу гілку роду від основної капетингової гілки. У зв'язку з цим Інвежес підкреслює, що лише первісток суверена Франції мав право зберігати герб свого батька незмінним, тоді як усі інші сини повинні були змінювати власні герби. Фактично, у своїй Геральдико-лицарській енциклопедії геральдист і генеалог Гоффредо ді Кроллаланца визначає бризурування як «зміну герба з метою розмежування гілок родини або незаконнонароджених ліній»Існує, пише Кроллаланца, дев'ять способів змінити щит: «1. Змінити фігури і зберегти тинктури; 2. Змінити тинктури і зберегти фігури; 3. Переставити тинктури; 4. Змінити кількість однакових фігур; 5. Змінити розташування фігур; 6. Змінити форму фігур; 7. Опустити деякі фігури; 8. Додати інші фігури; 9. Додати до щита розділення або чверті». За винятком додавання геральдичних фігур (які називаються власне бризурами) та перестановки тинктур, інші способи бризурування можна вважати застарілими. Крім бризур щита, існують також бризури шоломів (поширені в німецькій геральдиці) та щитотримачів (поширені в британській геральдиці). . Практика «зламування» первісного родового герба виникла, найімовірніше, з потреб суто військового характеру, тобто з необхідності мати змогу легко «впізнавати родичів, які піднімали подібний символ на полі бою або на турнірі […]». Цілком правдоподібно датувати появу бризур кінцем XII століття, хоча існують різні гіпотези, деякі з яких дуже нереалістичні, щодо епохи, в яку вони були запроваджені. Цікавою для даної теми видається теорія, яка приписує встановлення цієї практики Роберту, першому графу Анжуйському, який вже у IX столітті додав червону облямівку до старого герба Франції. Бордюр, як повідомляє Джинанні, «[…] це почесний елемент першого порядку, який оточує щит і займає його шосту частину. Простий бордюр […] з одним кольором емалі, який вперше був використаний у гербі Франції Робертом I, графом Анжуйським; […]».
Герб блакитного кольору, усіяний золотими ліліями, з червоною облямівкою згадується також єзуїтом і геральдистом Сильвестро П'єтрасанта, який у Tesserae gentilitiae, розповідаючи про герб стародавньої Франції, приписує первісний герб Капетингів «cum adiećto puniceo margine» (з додатковим рожевим краєм) дому Анжу. Інвегес, який повністю повторює твердження П'єтрасанта, додає, що цей герб Анжу був реформований Карлом Анжуйським, який, ставши королем Сицилії, відмовився від облямівки, щоб додати ламбель.
Насправді, герб Франції, підкуплений додаванням цього останнього геральдичного знака, був прийнятий Карлом ще за двадцять років до його коронації на короля Сицилії: він, фактично, датується 1246 роком. До цього року Карл справді носив засіяний герб із золотих лілій, бризурований облямівкою, яка, однак, була не «простою», а «кастильською»: цим гербом, по суті, Карл — подібно до інших молодших синів Людовика VIII та Бланки Кастильської — пов'язав з батьківським гербом королів Франції кастильський герб материнської спадщиниСлід підкреслити, що печатки Карла Анжуйського з гербом Франції, бризурованим кастильською облямівкою, використовувалися і після 1246 року. .
Герб Анжу-Сицилія
Новий герб був прийнятий Карлом у 1246 році, коли він отримав титул графа Провансу та Анжу: він, фактично, придбав Прованське графство в результаті шлюбу з Беатрисою Прованською, і в той же час був наділений графством Анжу своїм братом, королем Франції Людовіком IX. Однак першість у введенні ламбела для бризурування герба стародавньої Франції належить не Карлу, а його дядькові Філіпу Гюрепелю де Клермону, молодшому синові Філіпа Августа і першому з Капетингів, який використовував цей герб до 1234 року, року своєї смерті; більше ніж через десять років Карл міг вільно зробити його своїм.
У наступні роки граф Анжуйський, за підтримки папства, поширив свої цілі на Сицилійське королівство, отримавши 1265 року інвеституру від Папи Климента IV. У 1266 році він був коронований королем Сицилії: таким чином, француз, перемігши короля Манфреда в битві, відібрав Сицилійське королівство у дому Гогенштауфенів, а його герб «блакитне поле, усіяне золотими ліліями, з червоним ламбелем, що перетинає верхню главу» стала гербом Сицилійського королівства.«герб Франції (блакитний, усіяний золотими ліліями), з червоним ламбеллом»
Ламбель, запозичуючи слова Кролланза, — це «геральдичний елемент у формі trangla (звуженої смуги)Спрощуючи надмірно викладене з цього приводу Джинанні, під транглою розуміється фігуру, яка, подібно до смуги, займає щит горизонтально, але, порівняно з останньою, має менші розміри по висоті. […] та оснащений невеликими підвісними елементами […]», способи зображення якого з часом зазнали еволюції. Спочатку, насправді, трагла — або, точніше, планка, тобто горизонтальний сегмент ламбеля — торкалася боків щита, але з початку XV століття її почали вкорочувати, так що поступово такий спосіб зображення став переважати над первісним; подібно до цього, підвіски, які були прямокутними, наприкінці XV століття стали плоскими, тобто трапецієподібними: таким чином закріпилася сучасна конфігурація ламбеля.
Що стосується кількості самих підвісок, то загалом їх зазвичай буває три«[…] п'ятикінцевий [висячий] ламбель був найбільш поширеним до 1270—1275 років, а згодом переважав трикінцевий». , але можна знайти знаки розрізнення з меншою або більшою кількістю підвісокНа думку Кроллаланца, максимальна кількість підвісок становить сім, тоді як Менестріє повідомляє про максимальну кількість у десять. , у яких випадках, однак, необхідно їх описувати. У конкретному випадку герба, прийнятого анжуйським сувереном у 1246 році, лямбель описується або зображується, як правило, з трьома підвісками, хоча нерідко можна знайти випадки, коли їх кількість дорівнює чотирьомЧотири підвіски є символом Капо д'Анжу і Капо д'Анжу-Сицилія (або Неаполя), обох глав концесії, що відрізняють партію гвельфів: насправді, анжуйські монархи надавали різні концесії цим главам гвельфським родинам та італійським містам, які були їм вірні. Герб, пише Кроллаланца, «є почесним знаком першого порядку, закритим горизонтальною лінією, розташованою недалеко від верхньої частини щита […]». Герб Анжу «блакитний, з трьома золотими ліліями, розділеними ламбелем з чотирма червоними підвісками», тоді як герб Неаполя «блакитний, усіяний золотими ліліями, з ламбелем з чотирма червоними підвісками у верхній частині». , як повідомляє Корнеліо Вітіньяно у «Хроніці Неаполітанського королівства» або п'яти, як зазначає геральдист Анджело Скордо.
Походження даного геральдичного знака можна пояснити за допомогою короткого, але цікавого етимологічного аналізу, проведеного Кроллаланцою: слово «ламбель», насправді, походить з галльської мови, а саме від слова label, «що означало вузол стрічок, який кріпився до шолома […] і служив для відмінності синів від їхнього батька». На турнірах, продовжує автор Лицарської енциклопедії, згадуючи як джерело французького єзуїта та геральдиста, який жив у XV столітті, Клода-Франсуа Менестріє, коли первістки та молодші сини одягали шоломи на щити, ці зазубрені стрічки «провалювалися крізь верхню частину самих щитів». Саме з цієї причини, робить висновок Кроллаланца, утвердився звичай розміщувати ламель «у головному гербі, як знак для первістка в Англії та для молодших синів у Франції»Отже, ламбель є типовим прикладом бризури, хоча нерідко його можна зустріти на деяких гербах як простий геральдичний елемент, що не виконує функції брізури: «у цьому випадку він зазвичай розташований не в верхній частині герба». Варто зазначити, що звичайне положення ламбеля — у верхній частині, тому, коли він розміщений в іншому місці, необхідно розталування чітко описати. Крім того, часто на ньому можна знайти інші фігури або символи, які називаються надбризурами, якщо вони мають функцію додаткової бризури герба. Нарешті, варто згадати практику накладання ламбеля, з значенням бризури чи без, на геральдичних тварин. .