Історія Одеси до 375 року — період розвитку території сучасного міста Одеса від найдавніших часів до епохи Великого переселення народів. Археологічні знахідки свідчать про заселення цієї місцевості людьми ще в епоху палеоліту. У подальшому на узбережжі Чорного моря з’явилися поселення кочових скіфів і сарматів, а з VII—VI ст. до н. е. у регіоні активно поширювалася грецька колонізація. З часом узбережжя стало важливою частиною торговельних шляхів між античним світом і степами Північного Причорномор’я. Завершальним етапом цього періоду стало руйнування античних центрів регіону під час гуннських вторгнень у середині IV ст.

Кам’яна та бронзова доба

Іллінська пещера Найдавніші свідчення присутності людини на території сучасної Одеси пов’язані з печерою в селі Іллінка. Її відкрили 1938 року одеські палеонтологи Т. Г. Грицай та А. Д. Рощин. Згодом пам’ятку досліджували відомі археологи П. Й. Борисковський, А. В. Добровольський, П. П. Єфименко та інші.

У ході розкопок виявлено кам’яні й кістяні знаряддя праці, а також рештки сайгаків, бізонів, оленів, косуль, левів та інших тварин. Більшість кісток належала печерному ведмедеві.

Поруч із кістками тварини знайдено також знаряддя та метальні камені. Це дало підстави вченим припустити, що неандертальці здійснювали тут обряд на честь ведмедя.

Точний час існування Іллінської печери як людського житла визначити важко. На думку П. П. Єфименка, вона слугувала лише тимчасовим притулком, де первісна людина могла перечекати негоду.

Велика Акаржа

Найвідомішою пам’яткою кам’яної доби на території Одеської області є стоянка Велика Акаржа. Вона розташована приблизно за 20 км на південний захід від Одеси, на землях сучасного селища Великодолинське, на правому березі річки Акаржи, що впадає в Сухий лиман. Стоянка належить до періоду пізнього палеоліту й датується приблизно 40–10 тис. років тому.

Під час розкопок тут було виявлено велику кількість крем’яних виробів, а також численні кістки бізонів. Імовірно, Велика Акаржа слугувала тимчасовим, сезонним місцем перебування мисливців на цих тварин.

Артефакти Великої Акаржи вирізняються на тлі інших пам’яток кам’яної доби, тому археологи виокремлюють особливу Акаржанську культуру. Її походження залишається неясним, проте в районі дніпровських порогів були знайдені стоянки Осокорівка, Дубова Балка, Кайстрова Балка, Ямбург та інші, які мають спільні риси з Великою Акаржею.

Усатівська культура

На межі енеоліту та ранньої бронзової доби у прибережних районах північно-західного Причорномор’я сформувалася археологічна спільність, відома як Усатівська культура.

Зазвичай її датують кінцем IV — початком III тис. до н. е., однак результати нових AMS-досліджень із некрополя Маяки вказують на можливу більш ранню хронологію, що стало підґрунтям для дискусій про початкові етапи формування. У сучасній літературі відзначається поєднання місцевих трипільських традицій зі степовими елементами.

Поширення Усатівської культури охоплює території півдня України (басейн нижнього Дністра, Буджак), а також суміжні райони Молдови та Північної Румунії. Основними археологічними комплексами вважаються Усатове та Маяки, де досліджені поселення й некрополі з курганними та ґрунтовими похованнями.

Матеріали з пам’яток включають шліфовану й орнаментовану кераміку, у тому числі пофарбовані посудини, антропоморфні фігурки, прикраси, а також металеві вироби з мідно-арсенових сплавів (ножі, сокири). Наявність металу та імпортних речей інтерпретується як свідчення участі в обмінних зв’язках уздовж Чорноморського узбережжя.

У поховальному обряді зафіксовані як курганні споруди з кам’яними елементами, так і ґрунтові некрополі; окремі поховання супроводжуються багатим інвентарем, що розглядається як прояви соціальної диференціації. Особливості положення тіл та поховальних наборів свідчать про складність обрядової практики.

Господарство поєднувало землеробство, скотарство, рибальство та використання прибережних ресурсів. Розташування поселень біля лиманів і річок сприяло торговельним контактам, про що свідчать знахідки імпортних матеріалів і металів.

Усатівська культура розглядається як проміжна ланка між неолітичними аграрними громадами трипільського кола та степовими суспільствами, що брали участь у культурних трансформаціях північного Причорномор’я наприкінці IV — на початку III тис. до н. е. Дані генетичних та ізотопних досліджень підтверджують поєднання місцевих і зовнішніх елементів у її формуванні.

Античність В античні часи територія сучасної Одеської області, як і все Північне Причорномор’я, перебувала під контролем кочових племен. Спочатку це були кіммерійці, а згодом — скіфи. Археологічних пам’яток, безпосередньо пов’язаних із кіммерійцями, в околицях Одеси не виявлено, за винятком кіммерійської чаші, знайденої у кургані поблизу села Петродолинське.

Приблизно у VII ст. до н. е. кіммерійці були підкорені скіфами. У цей самий час розпочалася грецька колонізація Північного Причорномор’я.

Грецькі колонії

Гавань Істріан

На території сучасної Одеси в античну добу існували щонайменше два поселення та одне давньогрецьке святилище. Найвідомішим археологічним комплексом вважається поселення, відоме під назвою «Гавань Істріан», яке розташовувалося на місці сучасного Приморського бульвару.

Найдавніші знахідки з цього поселення — рибальські грузила, посуд для риби та інші предмети побуту, що відображають життя давніх мешканців.

До часу гунського вторгнення у VI ст. н. е. Гавань Істріан перетворилася на значне місто та порт. Існує припущення, що воно входило до складу Істрійської держави, про що свідчить велика кількість монет та кераміки істрійського виробництва, знайдених під час археологічних досліджень.

Гавань Ісіякон (Ісіяків) Точне місце розташування античного поселення Гавань Ісіякон залишається дискусійним. Існують різні версії: за одними даними воно могло знаходитися в гирлі Сухого лиману, за іншими — на території сучасного Приморського бульвару. Найпоширенішою гіпотезою вважається локалізація поселення на місці сучасного пляжу Лузанівка.

Лузанівське поселення досліджувалося у 1929–1930 роках Г. Д. Штейнвандом, а також у 1937–1939 роках В. І. Селіновим. За поширеною інтерпретацією, воно могло належати до сфери впливу Ольвії, тоді як кордон між Істрією та Ольвією проходив приблизно по Хаджибейському лиману (район сучасного Пересипу тоді ще не існував). Поселення функціонувало орієнтовно з V ст. до н. е. до III ст. н. е.

Святилище на Жеваховій горі

У період античності на території сучасної Жевахової гори функціонувало давньогрецьке святилище, ймовірно присвячене богині Деметрі.

Дослідники припускають, що воно виникло у V ст. до н. е. й могло бути одним із важливих культових центрів Північного Причорномор’я. Уперше згадку про нього залишив один із засновників одеської археології І. О. Стемпковський у 1820-х роках.За п’ять верст на північ від Одеси, між двома лиманами, відділеними від моря піщаною пересипом, височіє мис, що виступає гострим кінцем на південь. На самому краю цього мису, з вершини якого відкривається широкий краєвид на навколишню місцевість і море, лежить багато уламків глиняних амфор, які зазвичай трапляються у місцях давньогрецьких поселень.

І. О. Стемпковський.Втім, спроби Стемпковського виявити залишки давніх жител не мали успіху.

Жевахівське святилище неодноразово привертало увагу дослідників. У 1972 році розкопки на горі проводив радянський антиковед Е. І. Діамант. Під час дослідження було виявлено глибокі ями, заповнені золою та попелом. Сам Діамант розглядав їх як сміттєві залишки, проте пізніше А. О. Добролюбський інтерпретував ці об’єкти як елементи сакрального призначення.

Серед інших знахідок Діамант відкрив напівземлянку з опалювальною піччю, у якій виявлено напис на свинцевій пластині. У ньому мешканцеві грецької колонії Ольвії на ім’я Протагор пропонувалося повернутися на батьківщину у зв’язку з тим, що його проблеми в місті були вирішені.

У 2006 році святилище повторно дослідив А. О. Добролюбський. Він зауважив, що ями мали чітку планувальну систему. Серед знахідок — кераміка, свинцеві пластини, рибальські грузила та кістки великої рогатої худоби.

Святилище, ймовірно, було присвячене богині Деметрі та мало важливе значення для населення причорноморських степів. На її честь проводилося свято тесмофорій, участь у якому брали виключно жінки. У межах обрядових практик греки приносили жертви, зокрема нижні частини глиняних посудин, що символізували підземний світ.

Велике переселення народів У кінці IV — на початку V ст. н. е. територію Північного Причорномор’я захопили гуни. Внаслідок їхнього вторгнення було зруйновано грецькі міста, а сарматські племена витіснені з цих земель. Поселення Гавані Істріан та Ісіякон також зазнали руйнувань.

Упродовж V—VIII ст. територією регіону послідовно проходили різні кочові об’єднання, зокрема акаціри, кутригури, утігури, оногури, авари та інші.

Див. також

Історія Одеси Палеоліт України Неоліт України Енеоліт на території України Давньогрецькі колонії Північного Причорномор'я Скіфи Сармати Гуни

Примітки