Володи́мир Васи́льович О́рза (; 16 травня 1887, Чернівці, Герцогство Буковина, Цислейтанія, Австро-Угорщина — після 1972, Бухарест, Соціалістична Республіка Румунія) — український і румунський педагог, філолог-германіст, доктор філософії, військовик та майстер художньої фотографії. Учасник Першої світової війни, поручник і командир сотні Українських січових стрільців (1916—1917).

Після повернення з сибірського полону викладав у гімназіях і реальних школах Чернівців. Унаслідок румунізації навчальних закладів Буковини на початку 1920-х років був переведений до Румунії, де продовжив багаторічну педагогічну працю в ліцеях Крайови, Фокшан, Кишинева та Бухареста. У міжвоєнний і післявоєнний час здобув визнання як фотохудожник, засновник фотоклубу в Кишиневі, майстер психологічного портрета й автор теоретичних праць із фотомистецтва.

Життєпис

Ранні роки та освіта Народився у Чернівцях у родині вчителя Василя Орзи. В серпні 1914 року батько Володимира Орзи Василь був заарештований австрійською жандармерією в Чернівцях як підозрюваний у шпигунстві на користь Російської імперії. Протягом 1897—1905 роках Володимир Орза навчався у Другій державній українсько-німецькій гімназії, де 1905 року склав матуральні іспити. З 1906 по 1911 роки студіював на філософському факультеті Чернівецького університету.

Після завершення навчання отримав звання кандидата на вчительську посаду. Згодом продовжив навчання у Віденському університеті (завершив викладання курсів у 1914 році), отримавши звання ліценціата словесності двох університетів. У 1908 році перебував у навчальній поїздці Німеччиною та Швейцарією. У листопаді 1913 — червні 1914 року склав фаховий іспит на право викладання німецької мови (основна спеціальність), класичної філології (латина та давньогрецька) та історії. Вільно володів німецькою, англійською, російською та італійською мовами.

У вересні 1912 року призначений суплентом (допоміжним учителем) у Другій державній українсько-німецькиій гімназії. У листопаді 1913 року склав учительський фаховий іспит з німецької мови як головного фаху, а в червні 1914 — повний іспит для отримання права викладання в середніх школах німецької мови як головного фаху та класичною філологією як допоміжного.

Військова служба З січня 1911 року перебував на військовій службі як кадет резерву 89-го Галицького піхотного полку зі штабом у місті Ярослав. У січні 1913 року переведений до 41-го піхотного полку («Архікнязь Карл») зі штабом у Чернівцях та іменований хорунжим резерву. У січні 1914 року підвищений до звання лейтенанта резерву.

З початком Першої світової війни брав участь у бойових діях у складі 3-ї сотні (роти) 41-го піхотного полку цісарсько-королівської армії. Наприкінці 1914 року внаслідок хвороби перебував на лікуванні в 5-му фортечному шпиталі у Кракові. Згодом повернувся до дійсної служби, і в листопаді 1916 року був підвищений до звання оберлейтенанта резерву полку.

У жовтні 1916 року приділений до легіону Українських січових стрільців. Невдовзі був призначений командиром 2-ї сотні УСС у ранзі поручника. Після реорганізації легіону навесні 1917 року очолив 4-ту сотню. Станом на березень був одним із чотирьох чинних командирів сотень в Легіоні. Його сотня весною 1916 року була на постої в селі Куропатники поблизу Бережан.

У березні 1917 року поручник УСС Володимир Орза був серед старшин Легіону Українських січових стрільців, які підписали «Апель старшин УСС до Загальної української ради і Української парламентської репрезентації. У цьому зверненні стрілецьке командування виступило із закликом до українських політичних провідників припинити внутрішні суперечки щодо політичного проводу нації та досягти негайного порозуміння. Автори документа наголошували, що в умовах вирішального етапу Першої світової війни та політичних змін у Європі роз’єднаність українських політичних інституцій підриває силу й авторитет національного руху. Підписуючи апель разом з іншими старшинами 1-го полку УСС, Володимир Орза підтримав вимогу створення єдиного органу з беззаперечним правом політичного керівництва та організації українського суспільства. Документ відображав позицію стрілецького середовища, яке, хоча й не брало безпосередньої участі в політичному житті, вважало необхідним забезпечити консолідацію українських політичних сил для ефективного захисту національних інтересів.

У квітні брав участь у Великоднім Богослужінні разом з бійцями та командирами полку . 3 червня 1917 року був поранений, а 1 липня потрапив у російський полон у битві під Конюхами разом з іншими старшинами й стрільцями УСС. Оберлейтенант Володимир Орза, командир 4-ї сотні Легіону, під час бою під Конюхами утримував позиції третьої лінії оборони в резерві 81-го піхотного полку, де перебував і командир Легіону Франц Кікаль. Саме на ділянці сотні Орзи після російського прориву виникла рукопашна сутичка, в ході якої Кікаль був поранений і разом із Орзою потрапив у полон до військовослужбовців РІА.

Спершу Володимир Орза утримувався у таборі в Дарниці, згодом вивезений до Сибіру. До кінця 1919 року перебував у таборі військополонених в Омську. У списках полонених українських офіцерів з австро-угорської армії в Омську за 20 листопада 1919 року в газеті «Свобода» був зазначений як колишній гімназійний професор.

Педагогічна діяльність у Румунії Після повернення на Буковину відновив викладацьку діяльність у стінах 2-ї державної гімназії в Чернівцях, де працював до 19 вересня 1920 року, а з 20 вересня 1920 по 28 вересня 1922 року викладав у Чернівецькій державній реальній школі.

Згодом українська сторінка в житті Орзи закінчилася через цілеспрямовану політику румунізації, оскільки на початку 1923 року українських учителів середніх шкіл масово усували з посад або висилали до віддалених повітів Румунії. Ще під час літніх канікул 1922–1923 років кілька десятків педагогів було звільнено чи переведено до «найвіддаленіших куточків» країни — серед них преса згадувала докторів Миколая Бажалука й Трифона Кнівського, Михайла Городинського та самого Володимира Орзу. Нові розпорядження Міністерства освіти передбачали перенесення ще близько 40 українських учителів до Румунії та заміну їх румунськими кадрами, що призвело до занепаду української шкільної мережі й утвердження румуномовного навчання в краю.

Опинившись у глибині Румунії, Орза впродовж 1922—1923 років працював у ліцеї імені Кароля I у місті Крайова, де взимку—влітку вів навчальні курси. З 1 вересня 1923 року він обійняв посаду штатного професора ліцею «Уніря» () у Фокшанах, де викладав німецьку та англійську мови. Брав активну участь у громадському житті: належав до Товариства буковинських мазилів та резешів у Чернівцях, а також осередку Культурної ліги у Фокшанах.

У 1926 році його перевели на викладацьку службу до Кишинева (за іншими даними — призначили вчителем німецької мови в ліцеї міста Буфтя неподалік Бухареста). Під час перебування в Кишиневі захоплювався фотографією. У 1938 році став одним із засновників місцевого міського клубу фотографів-аматорів.

З 14 листопада 1941 року — титулярний професор німецької мови у військовому індустріальному ліцеї. Наказом Міністерства оборони Румунії від 7 січня 1944 призначений викладачем німецької мови в картографічній школі при військовому географічному інституті. 4 грудня 1945 року іменований професором німецької мови у військовому індустріальному ліцеї. З серпня 1946 року викладав німецьку мову в колегіумі Святого Сави в Бухаресті. Мешкав у Бухаресті, був відомим знавцем і творцем художньої фотографії. У 1953 році брав участь у крайовій виставці світлин у Будинку культури профспілок у Бухаресті. У післявоєнний період у Румунії продовжував брати участь у громадському житті. У жовтні 1955 року повідомлялося про виконання викладачем Володимиром Орзою нормативів фізкультурного комплексу «Готовий до праці і оборони РНР» ().

Окрім практичної зйомки, Володимир Орза виступав теоретиком фотомистецтва. На початку 1970-х років він публікував теоретичні статті у профільному часописі «Fotografia» (зокрема розвідку «Фоторепортаж», , 1972), де аналізував специфіку репортажного жанру в контексті тогочасних естетичних та ідеологічних вимог соціалістичної культури.

Помер у Бухаресті не раніше 1972 року.

Особисте життя

8 травня 1921 року одружився з Сидонією. Подружжя мало доньку Ельвіру (нар. 21 грудня 1923).

Оцінки діяльності Паралельно з педагогічною працею Володимир Орза здобув визнання як майстер художньої фотографії та психологічного портрета. Його творчому методу був присвячений окремий критичний нарис румунського публіциста й мистецтвознавця Хораціу Т. Аронца «Фотографічний портрет: В. Орза» (), опублікований на шпальтах літературного щотижневика «Gazeta literară». У нарисі Орза характеризувався як митець аналітичного складу, для якого фотографічний процес виходив далеко за межі механічної репродукції дійсності. Критик відзначав його вміння проникати у внутрішній світ і характер портретованого, досягаючи виразності за допомогою строго вивіреної світлотіньової пластики, лаконізму композиції та відмови від штучних декоративних ефектів. Особливо підкреслювалися висока технічна культура Орзи в роботі зі світлом, напівтонами та лабораторною обробкою знімків, завдяки чому його світлини сприймалися як повноцінні зразки академічного образотворчого мистецтва. У нарисі підкреслювалася висока естетична й технічна культура зйомки Орзи, вміння засобами світлотіні та композиції розкривати глибинний психологічний стан портретованого, завдяки чому фотографія в його інтерпретації набувала статусу високого образотворчого мистецтва.

Педагогічна діяльність Орзи у ліцеї «Уніря» у Фокшанах закарбувалася у спогадах його вихованців. Зокрема, відомий румунський шахіст Аурел Урзіка у своїх спогадах про ліцейні роки відносив професора Орзу до когорти найбільш вимогливих і пам'ятних наставників закладу.

Праці Orza V. Reportajul fotografic // Fotografia. 1972. Ч. 1. Ianuarie–februarie. Р. 15. Orza V. Wortvariationen in den Handschriften Parzivals. Chișinău, 1927.

Родина Батьки: Василь Орза — батько, старший викладач в гімназіях Чернівців, жертва австро-угорських репресій.

Примітки

Джерела