Громадянська війна в Чаді (1965—1979) () — громадянська війна, що відбувалася в Республіці Чад між 1965 і 1979 роками. Війна розпочалася з повстання проти диктаторського режиму президента Франсуа Томбалбая та продовжилася після державного перевороту 1975 року, під час якого Томбалбая було вбито. У війні брали участь різні угруповання та бойові групи за підтримки США, Франції та Лівії. Війна офіційно завершилася в листопаді 1979 року формуванням коаліційного уряду на чолі з Гіссеном Габре під керівництвом президента Гукуні Уеддея. Однак цей епізод не приніс стабільності країні. У 1980 році бойові дії відновилися за участю лівійців, а в 1983 році Габре став президентом, і Уеддей був змушений втекти з країни.
Історія
Передумови
У серпні 1960 року Чад здобув незалежність від Франції. Держава залишилася з мінімальною інфраструктурою; не було асфальтованих доріг чи залізниць. У північному регіоні Борку-Еннеді-Тібесті (BET) та більшій частині центрально-східної частини урядова присутність була обмежена кількома містами. Економічно він залежав від експорту бавовни та французьких субсидій. Чад був малонаселеним, але етнічно дуже різноманітним. Крім того, країна була розділена майже навпіл за релігійною ознакою; близько 50 % населення становили мусульмани, більшість з яких проживали на півночі та сході, тоді як християни та анімісти домінували на півдні. Конституційно в країні існувала парламентська система правління, втім вона швидко перетворилася на диктатуру. Перший президент країни, Франсуа Томбалбай, був південцем, чий уряд швидко виявився корумпованим, надаючи прихильності своїм політичним прихильникам на півдні, водночас маргіналізуючи решту Чаду. Напруженість та невдоволення, як наслідок, зростали, особливо тому, що Томбалбай підривав авторитет традиційних місцевих лідерів, які все ще користувалися великою повагою серед людей, і ставав дедалі авторитарнішим.
До січня 1962 року Томбалбай заборонив усі політичні партії, окрім власної Чадської прогресивної партії. Його ставлення до опонентів, реальних чи уявних, було надзвичайно жорстоким, через що в'язниці наповнилися тисячами політичних в'язнів. Цивільні демонстрації 16 вересня 1963 року були придушені Збройними силами Чаду, в результаті чого загинуло від 19 до 100 осіб. Кілька опозиційних груп почали організовувати опір, хоча перші спроби повстання були легко придушені силами Томбалбая. Багато лідерів опозиції втекли до сусіднього Судану, де вони почали готуватися до повноцінного повстання.
З 1960-х по 1979 рік збройні сили Чаду складалися з чотирьох видів військ: Територіальної гвардії/Національної та Кочової гвардії, яка відповідала за контроль над північчю країни; Національної служби безпеки, яка мала охороняти кордони, боротися зі злочинністю та захищати президента; Жандармерії, яка діяла як поліцейські сили; та Армії Чаду, яка складалася з чотирьох батальйонів. Жандармерія була найкраще навченою з усіх видів військ. Також існували невеликі повітряні сили Чаду та військово-морські сили, які діяли на озері Чад. До 1975 року Територіальна гвардія та Національна служба безпеки підпорядковувалися Міністерству внутрішніх справ, тоді як жандармерія та армія контролювалися Міністерством оборони.
Франція мала значну військову присутність у Чаді. Як це було поширено в багатьох колишніх африканських колоніях, Франція та Чад підписали угоду про військову допомогу та пакт про взаємну оборону. Ці угоди містили секретне положення, яке дозволяло Чаду запитувати пряме французьке військове втручання у випадку, якщо воно буде необхідним для забезпечення «підтримання внутрішнього порядку». За таких обставин французькі військові офіцери брали на себе командування чадськими силами. Французьке посольство у Форт-Ламі також зберігало підписаний, недатований лист від Томбалбая з проханням про захист у разі, якщо його особиста безпека буде під загрозою. У 1965 році французькі військові мали 1000 військовослужбовців у Чаді, тоді як французький персонал був проникнутий у чадські установи безпеки. Пілоти ПС були майже всі французами до 1975 року. Військову та розвідувальну службу очолювали французи: полковник Леверест командував армією Чаду, ад'ютант-шеф Альберт Геліно очолював жандармерію, а Каміль Гурвеннек очолював головне розвідувальне управління, Бюро координації розвідки (BCSR). Ці люди були безжальними щодо своєї готовності жорстоко придушувати дисидентів у Чаді та були високо оцінені урядом Чаду, а також французьким урядом. Значна участь Франції в Чаді призвела до звинувачень у неоколоніалізмі. Хоча їхня присутність допомагала Томбалбаю, його стосунки з французьким урядом часто були нестабільними.
Початок війни У вересні 1965 року в Бардаї, Тібесті, у бійці після танців було вбито чадського солдата. Місцевий супрефект відреагував жорстко, зібравши всіх мешканців міста та змусивши їх пройти голими парадом. Дев'ятьох людей було заарештовано, включаючи дерде тубу Уеддеї Кічідемі та його сина Гукуні Уеддея. Після цього місцева адміністрація запровадила обмеження на носіння тюрбанів, відрощування борід та збирання в групи. Обурені таким ставленням, мешканці Бардаї повстали.
Паралельно в сільській місцевості зростали заворушення через питання оподаткування. Томбалбай спробував підтримати мізерні ресурси свого уряду шляхом збільшення доходів, що призвело до підвищення податків та стягнення «національної позики» у 1964 році. Ситуація досягла кульмінації 1 листопада 1965 року, коли в Мангальме, префектура Гера, спалахнули інтенсивні заворушення, в результаті яких загинуло понад 500 людей, включаючи представника Національних зборів та дев'ятьох інших державних службовців. Заворушення — разом із повстанням у Бардаї — ознаменували загальний початок широкомасштабного повстання в Чаді; податкові заворушення зазвичай вважаються початком громадянської війни.
Після цього по всій Гері спалахнули спонтанні селянські повстання. До 1966 року вони поширилися на префектуру Вадай. Біля озера Фітрі відбулися відкриті зіткнення між цивільним населенням та урядовими силами. Згідно з непідтвердженими французькими повідомленнями, чадська армія спалила села та вбила 250—400 осіб. Місцеві жителі стверджували, що солдати зв'язували ймовірних ухиляльників від сплати податків та забивали їх до смерті. Чадські чиновники, побоюючись за свою безпеку, рідко виходили зі своїх офісів, що послаблювало адміністрацію в сільській місцевості та ще більше зменшило податкові надходження. Попри фінансові проблеми, Томбалбай наполягав на збільшенні витрат на оборону в бюджеті 1966 року.
Також у 1966 році уряд Чаду спробував запровадити обов'язкове вирощування продовольчих культур у БЕТ, намагаючись змусити місцевих кочівників «вести осілий спосіб життя». Тубу не сподобалося таке ставлення і дерде Уеддеї попросив відтермінувати виконання цього заходу. Влада Чаду спробувала його заарештувати. У грудні він та 1000 його послідовників втекли до Лівії. Посада Уеддеї як дерде оскаржувалася з моменту його вступу на цю посаду в 1938 році, але дії чадців у BET спонукали тубу об'єднатися на його підтримку. Троє його синів залишилися та озброїлися проти влади.
22 червня 1966 року 24 делегати від різних чадських опозиційних груп зустрілися в Ньялі, Судан, та заснували Фронт національного визволення Чаду (FROLINAT). Нова організація була об'єднанням Національного союзу Чаду (UNT) на чолі з Ібрагімом Абатчею та Національного руху визволення Чаду (MNLT) на чолі з Мусою Ахмедом Хассаном. Муса на той час перебував у в'язниці в Судані, і Абатча став першим лідером FROLINAT. Хоча лідерами організації були переважно мусульмани, деякі з її членів були секуляристами. Абатча був переконаним соціалістом, і FROLINAT прийняв ліву політичну платформу, розроблену для залучення підтримки арабських соціалістичних урядів та Східного блоку, і закликав до запровадження арабської мови як офіційної мови Чаду. FROLINAT сподівався заручитися підтримкою арабської діаспори Чаду та чадських студентів університетів-експатріантів. Багато з її перших прихильників були студентами в Каїрі.
Після заснування FROLINAT Абатча та семеро завербованих студентів, які пройшли військову підготовку в Північній Кореї, вирушили до внутрішніх районів Чаду, щоб вербувати нових членів та пов'язати FROLINAT з місцевими повстаннями. Організація розширила свої ряди, скориставшись антиурядовими настроями, спричиненими придушенням непов'язаних повстань. Абатча призначив своїм головним військовим командиром Ель-Хаджа Іссаку, поваленого вождя традиційної влади, який організував опір у Дар-Сілі. Мохаммед Ель-Багалані став головним представником Абатчі в Судані. Обидва чоловіки були набагато консервативнішими за Абатчу, і Багалані волів звертатися за матеріальною підтримкою до консервативних арабських держав Перської затоки, а не до Єгипту чи інших соціалістичних держав. Тим не менш, різноманітність політичних філософій у FROLINAT заклала основу для майбутніх розколів. З часом повстанці все більше розділялися на фракції, очолювані незалежними командирами та підтримувані різними етнічними групами. Керівництво Абачі змогло надати FROLINAT певної згуртованості. Однак фракція Муси знову відкололася невдовзі після заснування FROLINAT, утворивши незалежний Фронт визволення Чаду (FLT). FLT так і не зміг здобути значну підтримку та діяв більше схоже на бандитів у деяких частинах східного Чаду, таких як Вадай.
Повстанці також користувалися таємною підтримкою Королівства Лівія, яке претендувало на частину північного Чаду. Однак король Лівії Ідріс не бажав зіткнутися з французами, які підтримували Томбалбая; відповідно, лівійці спочатку обмежилися наданням небойової підтримки, такої як нелетальні припаси та бази. Однак монархію було повалено в 1969 році, і коли Муаммар Каддафі прийшов до влади в Лівії, він значно посилив підтримку повстанців, включаючи постачання їм зброї.
До 1967 року FROLINAT перетворилася на найважливішу фракцію повстанців. Вона закріпилася в префектурах Бата, Саламат, Вадай та Гера, де її члени планували вбивство урядовців та влаштовували засідки на армійські загони. Французькі спостерігачі заявили, що повстанці мали на меті посилити обурення мусульман щодо чорношкірих чадців та перешкодити уряду збирати податки. Розчарований нездатністю армії придушити повстання в центральному Чаді, Томбалбай створив Чадську компанію безпеки. До 1968 року збройні сили Томбалбая складалися з 1200 чадських солдатів, 700 жандармерії, Національної та кочової гвардії та 120 французьких солдатів. Президент ніколи повністю не довіряв регулярній армії та часто характеризував її як погано мотивовану, недисципліновану та погано навчену. Він використовував марокканців як особистих охоронців, тоді як для навчання новобранців використовувався французький, ізраїльський та конголезький персонал, а не чадський.
Перше французьке втручання та смерть Абачі 11 лютого 1968 року лідер FROLINAT Ібрагім Абача загинув у бою під Абеше. Невдовзі після цього Іссака взяв на себе командування Першою визвольною армією FROLINAT. Не маючи змоги зупинити просування FRONILAT у BET та Вадаї, Томбалбай запросив французьку військову підтримку відповідно до умов франко-чадських військових угод. Президент Шарль де Голль негайно погодився, і Франція швидко виділила експедиційні сили з метою «зробити можливим відновлення чадської адміністрації у BET». Французьке втручання розпочалося в серпні з прибуттям невеликого контингенту, через три місяці сили налічували 2000 морських піхотинців. Французькі винищувачі A4 Skyraider діяли в районі BET для надання повітряної підтримки чадським наземним військам, тоді як транспортні літаки здійснювали десантування парашутним способом для поповнення запасів гарнізону Аузу. Чадська армія зрештою досягла Аузу та звільнила місто без конфлікту, тоді як повстанці Тубу втекли цілими в гори Тібесті.