Лукринське озеро (; ; ) — невелике озеро в комуні Поццуолі, регіону Кампанія на півдні Італії.
Опис Озеро довжиною до 550 м, шириною до 150 м та глибиною до 5 м відокремлено від вузькою смугою землі. Менш ніж за кілометр на північ від Лукринського озера знаходиться Авернське озеро.
Лукринське озеро знаходиться на території вулканічного району Флегрейські поля, в кальдері стародавнього вулкану. Геологічні події та активна людська діяльність, неодноразово змінювали обриси і розміри озера. Сучасне озеро в кілька разів менше тієї водойми, яка була відома під цією назвою в античності.
Історія У давнину озеро було відоме своїми устричними мілинами. Згідно з Плінієм Старшим, підприємець та інженер II—I ст. до н. е. Сергій Ората був першим римлянином, хто зайнявся розведенням устриць; він же оголосив, що устриці з Лукринського озера найсмачніші, що стало загальним римським переконанням.
Перешийком, що відокремлював озеро від моря, проходила стародавня Геркуланська дорога, що сполучала Путеоли з Баї, будівництво якої традиційно приписувалося Гераклу.
На берегах озера розташовувалися термальні курорти та численні вілли римської знаті, найвідомішою була вілла Цицерона Куманум на східному березі, де розташовувалася його Академія. Залишки цієї вілли та сусіднього села Триперголе зникли під водою через виверження Монте-Нуово в 1538 році. Лукринське озеро неодноразово згадується в листуванні ЦицеронаЛисти Марка Туллія Цицерона. Вказівник власних імен, а також у творах Вергілія, Ювенала, Марціала, Петронія.
У 37 році до н. е., під час підготовки Октавіана до вирішальної битви з Секстом Помпеєм, консул Агріппа перетворив Лукринське озеро на гавань, прорив канал у перешийку. Одночасно Лукринське озеро з'єднали каналом з Авернським озером. У гавані, що утворилася, потай будували і тренували римський флот. В результаті гавань стала морським портом Стародавнього Риму — портом Юлій. Втім, цей порт використовувався недовго, трохи понад двох десятиліть. Морська база флоту перемістилася до сусіднього Мізену, а в Лукринському озері відновили устричний промиселThe Natural History of Pompeii. W. F. Jashemski, F. G. Meyer. Cambridge University Press, 2002. P. 241—242.
У Середньовіччі, до X століття, через брадісейсм залишки римського порту і гребля, що відокремлювала озеро від моря, занурилися під воду, і обидва озера, Лукринське та Авернське, стали частиною затоки Поццуолі.
Пізніше, через підйом суходолу, що відбувся в XVI столітті, Лукринське озеро знову відокремилося, хоча і в меншому розмірі. Одним із факторів, що скоротили акваторію озера, стала поява в 1538 році вулканічного конуса Монте-НуовоStefano Carlino. Neapolitan Volcanoes: A Trip Around Vesuvius, Campi Flegrei and Ischia. Springer, 2018. P. 147.
Залишки молу порту Юлій, що колись був південною межею Лукринського озера, нині знаходяться в затоці Поццуолі, біля берега, на глибині 2 — 5 метрів.
Примітки
Джерела Karl Julius Beloch, Campanien, ed. 2 (Breslau, 1890), 172.